Лідери третього кварталу «ЛітАкцент року — 2012»

Експерти рейтингу «ЛітАкцент року – 2012» визначили книжки-лідери другого кварталу 2012 року.
Номінація «Художня література»:
Юрій Винничук. Танго смерті
Лариса Денисенко. Відлуння: від загиблого діда до померлого
Олег Лишега. Великий міст
Любов Пономаренко. Синє яблуко для Ілонки
Михайло Слабошпицький. Що записано в книгу життя: Михайло Коцюбинський та інші

Номінація «Літературознавство»:
Віра Агеєва. Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи

Отже, слово експертам:

Володимир Панченко – про роман Юрія Винничука «Танго смерті».

Десь із півтора року тому «ЛітАкцент» влаштував у київській книгарні «Є» творчу зустріч із Юрієм Винничуком; він тоді читав уривки зі свого майбутнього роману, який оце тепер обговорюється, — «Танго смерті». Вже тоді було зрозуміло, що там мають з’явитися епізоди, пов’язані із Зимовим походом, трагедією Базару; що серед персонажів роману є четверо друзів, такий  собі львівський «інтернаціонал» — поляк, єврей, німець і українець… Юрій Винничук читав – і я не пригадую, коли ще чув такий дотепний,  життєрадісний текст. Мимоволі подумалося: а як він усе це поєднає – трагедію і свої фірмові «приколи»?

Поєднав. Причому без усякої натуги. Вийшло дуже цікаво. У романі є кілька сюжетних пластів, таке собі вільне ширяння в часі; є українська історія з її надривом, є лінія книжника (і, водночас, любителя сексуальних бешкетів!) Мирка Яроша, що дає авторові можливість інтригувати читача всілякими таємницями в дусі Еко чи Борхеса; і є, звісно, Львів, Львів, Львів, — розкішно відтворена життєва стилістика цього міста з його міфологією, кнайпами, запахами, гастрономією, колоритними аборигенами й (особливо!) аборигенками, їх мовою, гоноровою поведенцією… Читаючи відповідні розділи, я згадував Одесу: здається, Юрій Винничук у певному сенсі йде шляхом Бабеля, Катаєва, Ільфа й Петрова, які створювали одеську легенду, міф Одеси.  Звісно, Винничук зовсім не зобов’язаний був думати, що він створює міф колишнього Львова, — але так є, він його створив.

Не сумніваюся, що роман «Танго смерті» матиме успіх. Вийшов він поки що традиційним  накладом (три тисячі примірників), проте, думаю, це ще кінець. Так само і з першими оцінками: вони вже з’явилися (зокрема й на «ЛітАцкенті»), але – далі буде. Я також сподіваюся висловитися  незабаром про «Танго смерті» детальніше, тож поки що ставлю не так крапку, як крапку з комою.

Тетяна Трофименко — про роман Лариси Денисенко «Відлуння: від загиблого діда до померлого»
Щодо нової книжки Лариси Денисенко навіть якось незручно вживати визначення «лідер кварталу», адже воно, це визначення, звучить якось по-совковому, тоді як «Відлуння…» загалом сприймається як твір у кращому розумінні цього слова європейський, насамперед тому, що навіть обираючи для зображення дражливу суспільно-політичну тему, авторка цікавиться насамперед людиною, її внутрішнім світом та переживаннями.

У цьому тексті є багато позитивного: виграшна зав’язка (головна героїня, молода німкеня Марта фон Вайхен, несподівано дізнається, що її дід, німецький офіцер, барон, якого нібито поховали 1943 року й могилу якого вона навіть відвідувала в СРСР, насправді весь цей час був живим, але божевільним, утримувався в спеціальному закладі), фірмовий денисенківський гумор, нормальні людські проблеми, про які говориться щиро, а часом уїдливо, а іноді – сумно й сентиментально. Більшість персонажів цього роману — яскраві індивідуальності; не тому, що вони здійснили якийсь прорив у науці чи техніці, а тому, що письменниці вдалося про них так захопливо написати. «Німецьку» частину «Відлуння…» можна сміливо перекладати іноземними мовами – і це буде цікаво, а можна пропонувати до екранізації – з того може вийти добротний «інтернаціональний» серіал.

Якщо до чогось і є зауваження, то це до «української» частини твору (Марта, зрозуміла річ, вирушає в Україну, аби з’ясувати, що ж таки сталося з її дідом на житомирських землях 1943-го, якщо потому він провів понад 70 років у берлінській божевільні й залишив після себе хасидський капелюх із кудельками та зошити, списані загадковою мовою, котра самому дідові видавалася івритом). «Українські» персонажі в романі значно схематичніші, ніж «німецькі», прописані ніби похапцем, а головне – їх невиправдано багато.

Проте наприкінці читання читач отримує всі відповіді й заокруглення всіх сюжетних ліній: довідується, чому звар’ював блискучий офіцер Рейху Отто фон Вайхен, дізнається, як були в минулому пов’язані долі персонажів, а головне – не залишається без весілля і щасливої вагітності (звісно, йдеться про вагітність героїні, а не читача).

Отож, твір, безперечно, є лідером на багатьох рівнях: і мелодраматичному, і історичному, і, щонайголовніше, етичному. Попри зовнішню обгортку «легкого чтива», роман Лариси Денисенко «Відлуння» порушує низку болісних для сучасного суспільства питань: від стереотипів про ІІ Світову війну до побутового антисемітизму – і про кожне з них авторка вустами персонажів говорить відверто і з гумором. Вона не закликає до помсти, маскуючи її під історичну пам’ять чи національну свідомість, натомість показує, як із трагедії минулого народжується нове життя, – і достатньо елементарної людяності, аби порозумітися у найскладніших ситуаціях.

Ірина Шувалова — про книжку Олега Лишеги «Великий міст»
«Великий міст» Олега Лишеги лишиться великим мостом/доброю книгою і без нашої допомоги – без рейтингів, премій та решти бантиків. Зрештою, рейтинги й премії нічого не змінюють у книгах, що їх ними відзначають: еже писахъ – писахъ. Рейтинги потрібніші читачам – і, часом, письменникам – але книгам до рейтингів байдуже. Вони живуть своїм потаємним внутрішнім життям – і відчиняють свої двері, коли їм заманеться, ніколи – з примусу. Однак якщо вихід цієї книги в фінал рейтингу «ЛітАкценту» приведе до її дверей бодай на кілька читачів більше, ніж доти, тоді я й надалі дотримуватимуся думки, що рейтинги – річ не аж така безглузда.

«Великий міст» позиціоновано видавництвом «Піраміда» як найповніше наразі видання поетичних творів Лишеги – і сперечатися з цим не випадає. Ті, хто знайомий з бібліографією Лишеги (вельми скупою та фраґментованою, як на літературну постать, настільки ґрунтовно вписану в горизонт українського письменства останніх десятиліть), не гаючи часу, зразу після виходу книжки оперативненько побігли по ятках видавництва на літературних ярмарках, аби і собі дістати примірник. Завбачливо з їхнього боку: скажімо, нині у київській провідній мережі українських книгарень «Великий міст» не знайти – доводиться гадати, чи через несподівану популярність книги, чи через те, що книгарня не поспішила її замовити.

Для мене важило, аби ця книга посідала особливе місце в переліку, який ми, як члени журі, уклали за підсумками кварталу. «Великий міст» важливий не тому, що він «на часі», – не через свою тематику чи стилістику, чи ще з якихось подібних міркувань. Це хороша книга хороших поезій – і я вірю в те, що кращого аргументу, аби взяти видання до рук і відкрити першу сторінку, ще й досі не винайдено.

До того ж, дизайн «Великого мосту» заслуговує бути згаданим окремо – назву книги, як і назви окремих розділів, накреслено паличкою на снігу (подейкують, що самим автором). Ці нерівні літери, разом із плетивом пташиних слідів, із сухоребрими голими бадилинами, що стирчать з-під білого, створюють напрочуд вдале обрамлення віршів Олега Лишеги – простих, як трава чи сніг, – так само минущих, так само тривких.

Григорій Гусейнов — про книгу Любові Пономаренко «Синє яблуко для Ілонки»
Завжди непереборно залишався (і залишаюсь далі!) оптимістом, бо надіюся, що книжки в Україні рано чи пізно почнуть читати. Хоча книжкові шоу заполонили все до обрію, автори з гострими ліктями і гарними зубами продираються на п’єдестали, ось уже й Форуми не проходять без примітивних музичних супроводів. А книжки? То другорядне. А я все одно надіюсь. А раптом люди почнуть їх читати. В книжкових магазинах на стендах «Топ» стоять найпримітивніші видання. І ситуація вперто не міняється з року в рік. Ми залишаємося узбіччям, провінцією. Так і нині – пройшли не поміченими роман «Війна і ми» Сергія Пантюка, не схожий ні з чим, про що писав він раніше; ніхто не хоче оцінити прозову книжку Василя Габора «Про що думає людина», яка виводить нас із калабатин на сонце та простір; повість «Російський сюжет» Євгенії Кононенко; роман Марії Микицей «Трофей на довгу пам’ять»… Отсьперемкнуло щось, і годі.

Але все це передмова, бо моя сьогоднішня втіха – те, що експертна група «ЛітАкценту» в третьому кварталі однією з кращих книжок назвала збірку «Синє яблуко для Ілонки» Любові Пономаренко (Львів, «Піраміда»). Спеціалісти охрестили стиль письменниці «сув’яззям бутового і споминального», «симфонією настрою», «символіко-психологічним письмом». Все це так. Правда. Це гарна книжка, з неї вчишся не гучності, а гідності. Є такі книжки у світі, однак так мало їх у нас.

Євген Нахлік — про книгу Михайла Слабошпицького «Що записано в книгу життя: Михайло Коцюбинський та інші: Біографія, оркестрована на дев’ять голосів»
Нова книжка Слабошпицького – не лише про душевний і духовий світ Коцюбинського та його найближчого письменницько-меценатського, а почасти й інтимно-жіночого оточення, а й про екзистенційну ситуацію, у якій повсякчас опиняються українські письменники. Про те, як тяжко бути українським літератором, коли немає повнокровної нації та національної держави, в умовах домінування чужої імперії та культури. По суті, про те, що Оксана Забужко охрестила як «проблему українського дуалізму», тобто «драму екзистенційного вибору (не просто між правним “чужим” та безправним “своїм”, а – між двома культурами в собі самому, з яких одна тлумить іншу)» («Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу»). Назагал про те, що «записано в книгу українського життя». А що – варто прочитати у Слабошпицького. Тоді краще зрозуміємо не лише часи Коцюбинського, причини поразки багатонадійних змагань за українську державність у 1917–1920 рр. (бо весь хід сюжетної лінії книжки підводиться до цих урешті вирішальних і переломних подій, що завершували українську історії у царській та цісарській імперіях), а й причини поразки Помаранчевої революції, та й загалом невдач сучасного українського державотворення…

Ярина Цимбал — про книжку Віри Агеєвої «Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи»
Останнім часом у потоці літературознавчих досліджень переважають докторські монографії — специфічний жанр, що накладає чимало обмежень на авторів. Наприклад, докторську дисертацію не може бути присвячено творчості одного письменника і поступово відходять у небуття літературно-критичні портрети й нариси. Отож серед напливу передзахисних монографій нова книжка Віри Агеєвої «Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи» (К.: Книга, 2012) видається ледь не науковим подвигом.

По-перше, Віра Агеєва звернулася до постаті Рильського — хай навіть улюбленого поета кількох поколінь, але ж однаково давно відомого, знаного, ще за життя канонізованого шкільними програмами й підручниками. Мало того, відома дослідниця не погребувала біографічним методом, що його часто зневажають новітні інтерпретатори. Використовуючи маловідомі й замовчувані архівні матеріали, авторка простежує історію шляхетського роду Рильських. І якщо про Гоголя між двома душами написано багато, то про боротьбу польської й української душі Тадея Рильського літературознавці воліли не згадувати.

Агеєва залучає широкий історико-літературний контекст, щоб адекватно представити творчість Рильського на всіх її етапах: від символізму через неокласичний період і соцреалізм до «третього цвітіння». Рильський для читачів передусім тонкий лірик, адже вчителі на шкільних уроках навряд чи розповідають про релігійні шукання поета, його «високу келію», випробування гріха й краси. Київські неокласики, зокрема Микола Зеров і Павло Филипович, становлять контекст для аналізу «мистецтва рівноваги» Рильського. Дослідниця переконливо показує, як від середини тридцятих вразливий поет уникав життєвих перегонів. Рильський під пером Агеєвої — несподіваний, багатогранний, загадковий і… самотній. І так само складна й непердбачувана доба, у якому йому довелося жити і творити.

Після двотомника Леоніда Новиченка «Поетичний світ Максима Рильського» (1980, 1993) книжка Віри Агеєвої — це перше ґрунтовне дослідження життя і творчості видатного поета, позбавлене ідеологічних оцінок і ярликів, натомість збагачене новітніми досягненнями гуманітарного знання. Між цими двома книжками пролягло тридцять років — прірва і часова, і ментальна. І дослідниця впевнено переступила цю прірву, вкотре продемонструвавши, що не існує закам’янілих канонів, бронзових пам’ятників і неприступних фортець.

Жанр книжки Віри Агеєвої — науково-популярне дослідження — ще одна тема для дискусій, які віднедавна завирували в середовищі гуманітарів. Якою має бути літературознавча монографія — сакральним текстом для вузького кола фахівців, що його навіть студенти філологічних факультетів не спроможні зрозуміти, чи апелювати до широкої публіки, читацького загалу, який теж охоче читатиме наукові інтерпретації, писані доступною мовою. Книжка Віри Агеєвої ще раз засвідчує, що популярний виклад і уникання літературознавчого жаргону зовсім не означають профанацію науки.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики