Важка мозаїка Туреччини

Вітольд Шабловський. Убивця з міста абрикосів. – К.: Темпора, 2012

Коли ви знаєте країну аж до того, щоб відмовлятися продовжувати вивчати її мову, оскільки це провокує думки оточуючих аборигенів про прибульця як «шпигуна», то можна сідати за написання такої книжки, як «Убивця з міста абрикосів» Вітольда Шабловського. Її, власне, цьогоріч видало українською видавництво «Темпора».

Оскільки заголовок мене інтригував невідомістю аж до прочитання передостаннього репортажу, то відразу зраджу, про що йдеться. Тим паче, що біля такого заголовка саме видавництво завбачливо додало «Репортажі з Туреччини». Місто абрикосів – це Малатія в південно-східній частині країни, де народився Мехмет Алі Аґжа. Саме він 13 травня 1981 року вчинив невдалий замах на папу Івана Павла ІІ у Римі.

Уже тільки цей репортаж мав би показати, що Туреччина не просто собі має територію завбільшки з Україну, а за населенням удвічі більша (міста-мільйонники трапляються теж на «далекому Сході» краю), не просто розділяє в буквальному сенсі Європу та Азію, а й ментально перебуває на їх межі, з причини чого нерідко переживає муки й корчі. А ще – щоб нагадати українцям, що Туреччина — це не лише країна дешевого одягу й нав’язливих женихів, а наша багатодавня і дуже багато в чому подібна сусідка: Чорне море має так само й південне, турецьке узбережжя. Що треба вивчити нарешті кілька нових географічних назв поза Стамбулом, Анкарою та Анталією.

Мій знайомий турок Мустафа, який оженився з українкою і живе в передмісті Києва, належить до «просунутих» турків. Він зі Стамбула, де закінчив університет, не носить вуса (про це пізніше), а у вільний від бізнесу час грає на стародавньому музичному інструменті «баглама». Саме таких турків зазвичай звикли зустрічати ми тут і на віддертих до блиску й чистоти курортах Анталії. Тож одна з претензій на презентації книжки Шабловського в київській книгарні «Є», озвучена не від вельми прихильною до автора пані, звучала так: «Ви образили цивілізований народ». Шабловський від таких звинувачень вочевидь намагався відкараскатися вже у виносі на палітурці, показавши всю складність турецького життя, роздертого поміж прагненням берегти традиції та подобатися Заходові. У якому реклама сексуальної білизни сусідить із убранням для консервативних турчанок (останній писк – купальники що закривають майже все тіло), де імами вивішують прапори Євросоюзу, а чоловіки ходять щодня до проституток, при цьому доводячи, що честь жінки – понад усе.

І що характерно, автор «Убивці з міста абрикосів» не сидів лише в університетських бібліотеках Анкари та Ізміра, затишних апартаментах імамів та політиків. Він сходив Туреччину вздовж і впоперек, аби ми могли справді зрозуміти цю країну. Зрозуміти, чому досі практикуються «убивства честі», нерідко базовані на чутках. Чому курди не мали права на освіту рідною мовою, а полегшення наступило після приходу до влади екс-націоналіста Ердогана. Чому політичні переконання оцінюють за формою вусів і чому проститутки при легалізованій «найстаршій професії» не мають пенсій, а конають у бідності та хворобах.

Розмовляти з турками на такі теми дуже важко. Шабловський не соромиться вплітати у текст фрази на кшталт: «Вітольде, ти мене дратуєш, іди вже краще собі» (від освіченого стамбульського імама), «Ваш король? Король ляхів? Та він найбільше, що міг, – це турецьким яничарам шнурки зав’язати!» (від продавця кренделів), або ж про те, що почути від турецького хлопця «я переспав із полькою» – означає почути образу цілого польського народу…

Книга складена зокрема й із репортажів, друкованих у «Газеті Виборчій», але є кілька й таких, що написані спеціально для книжки. Приміром, оповідь про «Убивцю з міста абрикосів» писалася ще до переходу Шабловського в «Виборчу» для одного з таблоїдів. Проте таблоїд закрився, а писати репортажі з Туреччині польський журналіст не перестав. Деякі репортажі, як, приміром, «Авраамові коропи», вочевидь є продуктом тривалих роздумів, а також ретельних пошуків в архівах та бібліотеках. Ідеться про релігійні  переконання турків — позірно єдиних у своєму мусульманстві, але з великою кількістю сект, «мусульманських вихрестів», вихідців із юдаїзму тощо. «Ми в такій країні, де досить загубити вівцю у горах – і вже народжується нова релігія», — жартує автор. До подібних репортажів-есе можна віднести й оповідь гіда про найвидатнішого турецького архітектора давнини Сінана, який хотів збудувати мечеть, вищу від Айя-Софія. Сінан, до речі, автор проекту лазні для Роксолани-Хюррем.

Проте найважливішим доробком Вітольда Шабловського можна вважати важкі психологічні розслідування, гідні означення «боротьба за права людини». Це й історії двох жінок, колишніх повій, котрих неодноразово продавали власні ж чоловіки чи батьки. Ситуація із правами секс-меншин і взагалі права жінки на голос у справі сексу в Туреччині. Кілька історій з осердя «убивств честі» — Діярбакиру, котрий є також головним містом турецьких курдів (на щастя, одна із історій зі щасливим кінцем).

До слова, зазначена проблема, попри діяльність правозахисників, лише винаходить інші форми екзистенції: поліція нерідко оголошує убиту дівчину самогубцею, оскільки на роботі такий поліцейський це людина в формі, а поза нею — традиціоналіст із ретроградними переконаннями. Вражаючі факти, які наводить Шабловський: дівчину вбили після того, як вона послала на радіо смс привітати однокласника, і при цьому прозвучало її прізвище; 35-літню незаміжню каменували односельці після чуток про її перелюб із жонатим чоловіком; дівчина врятувалася від убивства власним братом після того, як із помсти її кузен почав брехати по селу, що він із нею щоночі спить, допоки чоловік служить у війську… Це все реалії життя, причому бідного безробітного життя.

За словами Шабловського, деякі свої матеріали він переклав турецькою своїм коштом, аби герої репортажів могли їх прочитати й оцінити. Щоб стали сильнішими у своїй боротьбі. Як і вони, так і розвиток нашої сусідки Туреччини цього варті. Тепер і ми про це знаємо.