Про Яну Дубинянську, Надійку Гербіш і нашу дійсність

Ми іноді забуваємо, що дійсність – не одновимірна й навіть не дво-, а тому часто не вміємо дивитися на ту чи іншу ситуацію з різних кутів і площин. Сумно спостерігати за нашим літпроцесом, у якому все виключно чорно-біле.

На фоні цього влаштувати в українській літературі скандал – елементарно. Зупинюся на найсвіжішому з них, що його спричинила рецензія Яни Дубинянської на книжку Надійки Гербіш «Теплі історії до кави».

Коли молодий автор із першою книжкою потрапляє в топи книгарень – це подія (а для нас — мегаподія!). Звісно, той, у кого пульсує жилка критика, прагне з’ясувати: що це може означати? що такого запропонував автор? який рецепт успіху заховано за всім цим? яка якість пропонованих текстів? тощо. Власне, хто як гаразд, той так і відповідає. Яна Дубинянська у згаданій рецензії запропонувала власний погляд, свої висновки й рецепти. Але (!), повертаючись до того, що дійсність багатовимірна, мені дуже сумно спостерігати за всім, що (насправді — очікувано й від того набридло) відбулося далі: образливі коментарі (і на адресу Яни, і на адресу Надійки, і на адресу редакторів сайту, і на адресу інших коментаторів) до матеріалу і — апогей дискусії — сварки у мережі Facebook. Я знаю висновок, що залишиться після всього цього, коли каламуть осяде: «”ЛітАкцент” не любить Надійку Гербіш»…

Проте саме такий розвиток ситуації — направду тупиковий, усі ми за ним спостерігали вже сотню разів. Бризкання слиною, вправляння в дотепності, перекручення фактажу й фокусування на вирваній із контексту думці ще жодного разу не виявилося конструктивними.

Звісно, можна закинути багато чого книжці «Теплі історії до кави», а також Яні щодо її рецензії (починаючи з того, що вона, виявляється, заздрить авторці, і завершуючи тим, що рецензентка (це ж треба!), мала на увазі всесвітню змову). Кому цікаві всі деталі — будь ласка, переходьте на Facebook.

А можна — продовжити розмову. Наприклад, розглянути дане видання в його сементі: адже це в нас така книжка виявилася першою, а ми, як завжди, неготові до її адекватного обговорення. Можна поміркувати, чому сучасний читач потребує саме такого штибу літератури. Врешті, повернутися до балачки про критерії високої літератури й чік-літу.

Даруйте за нагадування, але навіть найкритичніша стаття на «ЛітАкценті» — це не вирок і не признання в нелюбові. Це — привід. Привід до подальшої розмови. Ще раз перепрошую – цього разу за порівняння, але коли влітку електронна версія книжки «50 відтінків сірого» Е.Л.Джеймс побила всі рекорди продажів на Амазоні – то критики провідних світових видань взялися з’ясосувати не стосунки, чіпляючись за фрази одне одного, а причини такої ситуації. І вони не обмежились одним матеріалом. І навіть двома-трьома не обмежилися.

Мені хочеться вірити, що колись ми будемо здатні до різностороннього обговорення. Яна розмову розпочала. Та чи здатен хтось із тих, хто вже два дні жбурляє в неї та одне в одного камінням, до стриманого й фахового продовження бесіди?

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"