Історія про бруд, російську бабусю, Ізраїльську землю, любов та іншого

Меїр Шалєв. Моя російська бабуся та її американський пилосос. – Харків: Фоліо, 2012

Нещодавно в Харківському видавництві «Фоліо», у серії «Карта світу» вийшов друком роман відомого єврейського романіста, есеїста та журналіста, який однаково цікаво пише і для дорослих, і для дітей, – Меїра Шалєва. Звичайно, це не перший роман цієї серії. Починаючи із 2010 року, в ній з’явилися вже понад 30 книжок найкращих сучасних письменників світу. Слід віддати належне упорядникам: усі імена — одні з найкращих нині в сучасній світовій літературі. Ви можете сміливо обрати для читання будь-яку книжку з цієї серії й на сто відсотків не будете розчаровані. Якщо вас щось і прикро вразить, то лише мова перекладів. Не вдаючись у деталі, обмежимося одним словом – ой! Чи це вина перекладача, чи редактора — сказати важко. Але однозначно: такі переклади — проблема. Бо видавати світові імена в такій редакції, як пропонує «Фоліо», це зневага і до письменника, і до читача.

Проте повернімося до книжки Меїра Шалєва «Моя російська бабуся та її американський пилосос». Це сьомий роман єврейського письменника написаний для дорослих (вже не останній, наприкінці 2011 р. вийшов друком наступний «Початок. Інтригуючі роздуми про перші Бібілії» – переклад приблизний), і перший його переклад українською мовою. Сюжет книжки не можна передати кількома словами, оскільки її головним героєм є авторська пам’ять, а вона, як відомо, не вміє триматися однієї лінії, особливо, коли йдеться про спогади дитинства. Та, водночас, сказати, що це роман-спогад про дитинство чи белетризовані мемуари було б не лише банально, а й дуже далеко від справжнього сюжету цього роману. Тут пам’ять, радше, стає стилістичним прийомом, за допомогою якого автор рефлексує над феноменом родини як такої. Родини, яка, за великим рахунком, стає втіленням країни, її історії, звичаїв, досвіду, успіхів і трагізму. Отже, цей роман можна назвати пам’яттю про пам’ять.

Як зізнався в одному інтерв’ю сам автор, головними героями роману є його російська бабуся Тоня по мамі (точніше, єврейка, яка мігрувала з містечка Макарова, що на Київщині тоді Російської імперії, до Ізраїлю), американський пилосос надісланий їй братом чоловіка, «двічі зрадником», із США та її манія чистоти й порядку, якій підпорядковувалося життя всіх членів сім’ї. Саме довкола цих трьох «осіб» розгортаються всі події. Та з іншого боку, сюжет про бубуню Тоню та її непрості стосунки з американським пилососом стають наче стилістичною рамкою, в межах якої автор горизонтально та вертикально вибудовує історією своєї родини: від одруження бабусі Тоні з дідусем Ароном, їхня еміграція до Країни (так звично євреї називають Ізраїль), колонізація непридатних для життя земель, поява на світ його матері та її сестри й братів, їхнє дитинство, одруження матері з батьком і, історія «двічі зрадника» дідового брата, і, врешті, його власне дитинство, проведене в домі бабусі. Усе завершується похороном бабусі Тоні так, начебто з нею відійшов цілий світ. Закінчилася певна епоха, а тепер має настати якийсь новий, незнаний, можливо, значно гірший, час.

Приблизно так виглядає зовнішній пласт роману. Що ж до внутрішнього, то тут, звісно, все значно складніше. Як ми вже зазначали, це роман-пам’ять про пам’ять. А пам’ять формує світогляд. Незважаючи на насиченість сюжету різноманітними дрібними історіями, яскравими образами та характерами, блискучим письменницьким гумором (загалом, у всій стилістиці автора чітко простежуються висока літературна школа, і це очевидно, адже його батько також був визначним єврейським письменником), однак за своєю суттю цей твір трагічний. Фактично, це сміх крізь сльози. Це глибоко драматичний текст, у якому автор не лише згадує історію своєї бабусі, а й осмислює і водночас переосмислює історію свого народу в ХХ ст.

У романі можна виокремити кілька наскрізних тем. Це вимушена й добровільна еміграція євреїв до Ізраїлю, втрачених ілюзій, пошуків власної ідентичності, віднайдення пам’яті. Доволі цікаво виглядають у тексті спроби віднаходження «справжньої історії». Письменник, наче солідаризуючись із теоріями нового історизму, постійно наголошує, що йому невідома «справжня історія» того чи того, оскільки таких історій безліч, у кожного своя, й щоразу вони звучать по-іншому. Навіть дочитуючи роман, читач так і не має остаточної впевненості, що все було саме так, що це, можливо, лише одна з версій подій. Відтак доводиться змиритися з тим, що ти знатимеш лише «історію автора».

Ще один пласт рефлексій, часто-густо насичених добротним гумором, пов’язаний з еміграцію євреїв до Ізраїлю на початку ХХ ст., що називають алією. Їх було три. Перша (1882–1903) була зумовлена єврейськими погромами у Східній Європі. У романі М. Шалєва йдеться вже про другу алію, 1904–1914 рр., теж утікачів від єврейських погромів, яка складалася в основному з молодих піонерів, вихідців з Росії та Східної Європи, численність приблизно 40 тис. репатріантів. Особливістю цієї другої алії було те, що більшість переселенців були ортодоксальними євреями й не поділяли ідей сіонізму (тобто ідеї об’єднання      відродження єврейського народу на його історичній батьківщині). Водночас багато поселенців цього періоду були захоплені соціалістичними ідеями, створивши в Палестині політичні партії та робочі організації. Їх девізом було «Єврейська праця на єврейській землі». Доречно наголосити, що це була передусім ідеологічна за духом алія. От саме до цієї другої алії й належав дідусь автора, Арон. Бабуся Тоня ж, колишня гімназистка, приїхала з третьою алією, добровільних емігрантів, яких гнали в дорогу вже не погроми, а ідея відродження «Землі Обітованної».

Проте, саме девіз другої алії, цілком можна застосувати до родини Тоні та Арона. Вони обоє підсміхаються із «ортодоксів», старих забобонів, проголошують себе соціалістами й принципово користуються івритом на противагу «мертвому» ідишу. До речі, саме під час другої алії іврит здобуває своє поширення, на ньому виходять газети та журнали.

Свою родинну історію автор розпочинає саме з приїзду його дідуся та бабусі до Ізраїлю, де їх чекала важка, чорна праця з колонізації пустельної, майже непридатної для життя землі. Їхній побут злиденний, голодний і нестерпний, проте вони сприймають це як даність – живуть, закохуються, народжують дітей і багато згадують. Дуже часто складається враження, що вони живуть усупереч законам природи. Але в них є ідея «єврейської праці на єврейській землі», і не має нічого важливішого за це. Хоча й із цим доволі непросто. Якщо Арон утікає до Країни від погромів та з ідеєю відроджувати свою землю, то Тоня, колишня гімназистка, добровільно переселяться сюди, спокушена розмовами про «Землю Обітованну». Однак її чекає велике розчарування, бо, як пише сам Шалєв: «[…] хоча у її Арона є багацько талантів і чеснот, але надто удачливим чи спритним господарем його не назвеш. І вона розуміє, що відтепер на неї чекає життя, сповнене каторжної праці і тяжких злигоднів. І незважаючи на все це, вона вирішується, що не здасться […] триматиметься до останнього, буквально кігтями, і вона справді вчепилася кігтями – і в цю землю, і в цей будинок, і в нього, і в нас». Наприкінці автор зазначає, що все здобуте їхньою родиною тут є винятково заслугою цієї вольової жінки.

Наче заднім тлом виникає тема розбудови держави Ізраїль упродовж 1920–60-х рр. Ця тема означена ніби то окремими штрихами, чи то через вікно вагона, чи то через враження подорожуючого Ізраїльською долиною, чи то прохід ранковими кварталами Єрусалиму… Та попри те, впродовж усього роману ми стаємо мимовільними свідками народження з бруду, пилу, багнюки та каменя Країни письменника. Дуже часто ця тема озвучується через зміни в долях, житті та побутів самих євреїв на колонізованих землях.

І остання тематична лінія, про яку хочеться сказати, це людські пристрасті – кохання, ненависті, впертості, цікавості, зневаги й відданості. Хоча найбільше, мабуть, варто говорити про любов, яка, поруч із пам’яттю, стає наріжним каменем роману. Любов до своєї бабусі, батьків, дому, родини, їхньої пам’яті, малої та великої Батьківщини. Любов без пафосу і, скажімо, зовсім не «риторична». Вона в стилістиці писання, у способі згадувати та думати, у гуморі та ностальгії за часом бабусі Тоні. А що пилосос? Він також сповнений любові, хоч насправді був знаряддя помсти «двічі зрадника» (бо зрадив соціалізм та сіонізм), який насправді також любив, але й мстився з любові, американського брата. Пилосос, як і його власники, емігрує до Ізраїлю, бореться за колонізацію диких просторів сповнених бруду та пилюку, викликає захват та заздрість сусідів, а також стає предметом «втрачених ілюзій» про можливість осягнення ідеальної чистоти, наче втраченого Раю, бабусі Тоні…

Я не знала цього автора. Назва книжки мені також не сподобалася. І мені зовсім не хотілося її читати. Проте переважив професійний інтерес. Тепер я знаю, найгірше в людині – це упередження та нелюбов щодо того, чого не знаєш. А найгірше, коли й не прагнеш знати… Подолати цю межу, це спроба зрозуміти іншого. Це відвага подолати самого себе.