Письменники про мову: Сергій Жадан і Таня Малярчук

«ЛітАкцент» продовжує публікувати низку відгуків актуальних у сучасному літературному процесі письменників про мовний критерій як один із найсуперечливіших у визначенні приналежності певного письменника до певної національної культури. Отже, сьогодні пропонуємо міркування Сергія Жадана і Тані Малярчук. А далі — буде.

Сергій Жадан:
Погоджуюся з тим, що мовний критерій справді є важливим, і так само погоджуюсь, що він є одним із найсуперечливіших. Особливо для такої країни, як наша, де фактично література твориться двома мовами. І мовний критерій спрацьовує як певний кордон, подолати який неможливо. Саме тому література, писана в Україні російською мовою, автоматично зараховується до культурного надбання російської літератури, і сама можливіть припустити, що цей корпус текстів є також частиною української культури — в більшості випадків навіть не розглядається. Себто, «мовний критерій» у наших реаліях є дійсно визначальним, тому сподіватися ближчим часом на «швейцарський варіант», мабуть, не доводиться. Хоча, на моє глибоке переконання, такий варіант може слугувати для суспільства важливим та дієвим аргументом на користь порозуміння та єдності. Бо якщо письменники, котрі живуть в одній країні, одних містах, друкуються в тих самих видавництвах, не можуть подолати «мовних бар’єрів», то чого чекати від решти населення країни. Очевидно, що причиною такого жорсткого розподілу та принципового несприйняття є надмірна заполітизованість мовного питання. Адже дуже часто для українця вибір тієї чи іншої мови є питанням світоглядним та ідеологічним — у більшості випадків ти обираєш не просто мову комунікування, а приймаєш певний «набір цінностей», що включає в себе й політичну складову, й культурну, й історичну, й церковну. Можливо, це не так помітно, скажімо, на Західній Україні, проте якщо ти живеш на Сході й говориш українською — це, безперечно, багато ким сприймається як позиція. Що, мабуть, не дуже добре свідчить про культурні та мовні тенденції в нашій країні на двадцять другому році її існування. Себто, мова й надалі залишається ключовим моментом твоєї самоідентифікації. І що найпечальніше — саме це і є достатньою підставою для безкінечних мовних воєн. Ми в нашій країні є заручниками мови, якою спілкуємося, — з одного боку ми розуміємо, що мовне питання не повинно нас роз’єднувати, а з іншого — не можемо не реагувати, коли на нашу мову (українську чи російську) чиниться тиск. Тому змушені весь час боротися самі з собою за право говорити тією мовою, якою нам хочеться.

Таня Малярчук:
На цю тему говорити – як по мінному полю прогулюватися. Куди не ступиш, ризикуєш злетіти в повітря. І чесно кажучи, я не розумію, чому мовне питання поробило з нас солдатів. Адже насправді все просто. Мова плюс спільна самосвідомість дорівнює за дуже небагатьма винятками поняттю «національний». Добре воно чи погано, я не знаю і знати не хочу. Я народилася українкою, мій внутрішній світ – україномовний, і я нікуди від нього не втечу з банального інстинкту самозбереження. Я не можу прийти з клунками під двері іншої культури і сказати: привіт, я тепер буду вашою. А інший не прийде під двері мої. Мова – це природний бар’єр між людьми ще з часів Вавилону. І вона мала би залишатися там, у сфері культури, як засіб спілкування, думання, творення, щоб ми нею говорили, писали, читали, сперечалися, лаялися і любилися. Україномовний автор, хоче він того чи ні, автоматично належить своїй культурі, а іншомовний – через переклад. Що більше перекладів, то багатша культура. Все ж просто.

Але вавилонський дар відкриває своє друге, не зовсім привабливе обличчя, коли мову й культуру ототожнюють державі. Нинішня Україна не монокультурна, але жодна зі сторін не хоче з цим змиритися. Російське і українське – її найсильніші культурні гравці («культуру» хамства і бидлізму до уваги не беру, бо вона далека від національних характеристик). Ці дві сили можуть перебувати в стосунках, які я для себе умовно розділила так: асиміляція, протистояння, домовленість. До першого варіанту я сподіваюся ніколи не дожити. Останній варіант був би ідеальним, але чомусь нікого приклад Швейцарії з чотирма офіційними мовами і їх десятками діалектів не надихає. Сусід сусіда не розуміє, але обоє домовилися, що мова – категорія не політична. Говори хоч ретрогерманською, але плати податки, ходи на вибори й не заважай іншому. Швейцарський письменник Петер Біксель сказав був: «Мене лякає, що швейцарці все частіше починають називати Швейцарію батьківщиною». Українського письменника за таке закопали б і привалили б згори залізобетоном, щоб не вирвався.

Є ще один варіант поводження, такий собі проміжний етап, до якого я особисто все більше схиляюся. Ігнорування. Передовсім, агресії, власної і чужої. Фраза «вчіть, б…ть, нашу мову» прекрасна, але ж усі розуміють, що ніхто, почувши її, не побіжить за словниками. Я чомусь думаю, що, свідомо уникаючи конфлікту, можна довести джерело конфлікту до сказу і в наслідку – до його самознищення. Який сенс вступати в дискусії на кшталт: «Мені по барабану, я Гоголя не читав, але він – український письменник». Або: «Шевченко ваш писав щоденники російською, значить думав російською!». І який сенс вишукувати розкидані по світу українські коріння лише для того, щоб скласти їх на купочку, сісти згори й під пивко ввімкнути ток-шоу «Самий умний»?

Читайте також:

Письменники про мову: Тарас Прохасько і Маріанна Кіяновська

Письменники про мову: Остап Сливинський і Андрій Содомора

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики