Роман Бабовал і прощання з національним шансоном

Анатолій Дністровий. Фото Олександра Заклецького
Анатолій Дністровий. Фото Олександра Заклецького

15 червня 2005 року не стало Романа Бабовала, україномовного та франкомовного поета з Бельгії, який за світоглядом і письмом був близьким до українських поетів Нью-Йоркської групи.

Про творчість Романа Бабовала написано чимало яскравих досліджень, які визначають її як осібне явище в нашій поезії. Це взірець створення нової поетичної мови та уяви, особливо в таких умовах культури, які трішки обережно назву «сопливо-солов’їними».

Що це за умови? Це тяжіння над модерною українською культурою тіні нашої спізненої селянської нації, під яку особливо полюбляла (і полюбляє іноді досі) підпадати поезія. Сентиментальна туга, душевний надрив, колективні страхи, захоплення привидами героїчного минулого, милування природою та народною пам’яттю – приблизно ті складові, які живлять таку поезію, ті складові, з яких формувався і продовжує формуватися українській духовно-національний шансон, вражаючи, немов бацила, поетичне покоління за поколінням.

Україна завжди була багатою на таких шансоньє; і це навіть після двох світових воєн, ядерної зброї, не кажучи про докорінні трансформації, які пережила та переживає вся культурно-цивілізаційна матриця Заходу, включно з радикальною науковою епістемологією та не менш радикальними творчими практиками; і це навіть після низки докорінних перезавантажень поетичної техніки та поетики… після тих блискучих демонтажів, які зробив модернізм, аванґард, концептуалізм, постмодернізм…

Андрій Малишко, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Павло Гірник, Анатолій Кичинський, Павло Вольвач та цілі батальйони інших поетів із різних поколінь – усі вони є дітьми свого часу, дітьми спізненої селянської нації (нащадками відповідних цінностей), які співали і співають із різним рівнем таланту чи своєї «модерності», з різним рівнем використання нових поетичних технік… співають свій Великий і душевний національний шансон. Такий «чуттєвий романтизм» чимало європейських культур подолали ще в часи винайдення енергії пару чи індустріалізації. В тому й то весь прикол, що сучасна українська нація вже давно не селянська, але оця, скажемо дещо обережно – «консервативна культура» (національні шансоньє), й досі репрезентує її у фокусі традиції спізненої селянської нації.

Саме через це важливою є розмова про поетичний досвід Романа Бабовала. Мовна біографія поета особливо цікава: громадянин Бельгії, він почувався в українській мові, якою писав дуже багато, фактично «детериторизованим».

Це дало неочікуваний і цікавий ефект. Використовуючи реалії та образи, відомі українській культурі, особливо культурі спізненої селянської нації, Бабовал, утім, ніби позбавляє їх тих символічно-смислових контекстів, які століттями плекав душевний національний шансон низки поколінь українських поетів. Скажімо, образ соняшника чи інших рослин – це всього лише фіксація чітких речей, які мають конкретне, а не символічне значення; на чіткому розумінні речей свого часу так ретельно наполягав Ґадамер, із чим пов’язував можливість адекватного мислення, не кажучи вже про пошук істини. Душевний національний шансон, особливо в піснях і поезії, полюбляв робити з багатьох рослин символи та алегорії колективної пам’яті, переважно страждально-мазохістської, пов’язаної з буремними чи трагічними сторінками національної історії (червона калинонька чи червоні маки – алюзія на колись пролиту кров).

Відтак Бабовал у своїй поезії виривається за межі української етнографії та душевного національного шансону, особливо своєї доби – 1960-х, він узагалі відмовляється від усіх ключових українських трайбалістичних етнонаративів: релігійних чи героїчних, політичних чи побутових. Бабовал формує нові смислові вузли, і важливими інструментами його поетики постають не наївні пафосно-риторичні верески про Гонту, а сновидіння, психіка, пам’ять, асоціація. Цим він трішки нагадує Пауля Целяна (хоча й без екзистенціальної безвиході та надриву останнього).

Бабовал дуже істотно розширив можливості української поезії – і в плані звільнення від пафосу й риторики, і в плані поетики вірша, і в плані руйнування низки стійких метанаративів уже зачовганого, набридливого, але й досі тривалого національного шансону, з яким і досі, на початку ХХІ століття, асоціюється поезія у любителів красного слова.