Свобода українського литовця Ярослава Мельника

Марія Матіос. Фото з сайту molbuk.ua
Марія Матіос. Фото з сайту molbuk.ua

На початку інтелектуально й емоційно замулених 80-х рр. минулого століття він зчинив у літературній Україні цунамі, щоб не сказати простіше – рейвах. То був досить дивний і, поза всяким сумнівом, сміливий месидж, як на той ідеологічно похмурий час. Живучи посеред своїх поліських лісів і боліт, відірваний від «принад» столичних багатошарових «тусовок», він «замахнувся»… на метафору в поезії тогочасного покоління українських романтиків.

Замахнувся – бо заговорив не тодішньою єдиною –  езоповою – мовою справжньої літератури, а заговорив словами, приступними для кожного, навіть далекого від літературного процесу. Він осмілів так, що його критичні інвективи вилилися майже в ультиматум. Мовляв, читач (читай і розумій: тодішнє суспільство) зараз перебуває в тому критичному стані, що потребує не метафор, а сповідальності. Роз-ка-зу-ва-но-сті, сказати би.

Багатолітня полеміка на тему «сповідальників» і «метафористів» серед покоління 1980-х так і зайшла би в глухий кут, коли б не перебудовні вітри і справжнє цунамі оприлюднених одкровень на заборонені до того часу знання. Може, автор теорії «сповідальності» в українській літературі так і залишився б «примітивом» для «эстетствующих» критиків, коли б тодішнє казарменне радянське суспільство не захлинулося в справжній – не поетичній – сповідальності історичних та художніх текстів репресованих,  депортованих, замордованих, невинно знеславлених чи поспіхом прощених громадян колишнього СРСР «от Москвы до самых до окраин”.

І може, тільки тоді (в усякому разі, для мене) стало зрозуміло, про потребу ЯКОЇ сповідальності йшлося для Ярослава Мельника. Для мене стало очевидним, що клич до «сповідальності» у творчості – це був клич до правди і знань про самих себе, не відкидаючи при цьому ні метафори, ні образу загалом.

Ярослав Мельник. Телефонуй мені, говори зі мною: Оповідання, повісті, роман. – К.: Темпора, 2012. (Серія «Бібліотека “ЛітАкценту”»)
Ярослав Мельник. Телефонуй мені, говори зі мною: Оповідання, повісті, роман. – К.: Темпора, 2012. (Серія «Бібліотека “ЛітАкценту”»)

Суто людська (життєва) історія Я.Мельника, надовго замкнута німим радянським часом, також дає ключ до розуміння отої його впертої наполегливості в дискусії про «сповідальників» і «метафористів».

Він дитя батьків – бранців радянського  ГУЛАГу, що вже само по собі означало тавро від народження, а отже, необхідність своєрідної метафори для означення всього того, про що не можна тоді було казати вголос чи прочитати в книжках тодішніх літературних генералів. І його письменницький шлях – шлях від українського селища Смига на Рівненщині – до паризьких видавництв через литовське громадянство – якнайточніший  GPS для будь-якого совісного митця з українським корінням. Незалежно від часу.

…А на початку 1990-х він щез із літературної карти України. У ті дикі для будь-якого естета чи романтика часи щезнути з інтелектуального обігу було легше, ніж напитися води з придорожньої криниці. Одні, не оговтавшись від анархічної свободи, спивалися, інші подавалися в такий же дикий бізнес дикого часу, щоб зламати собі карк. Ще інші замовкли назавжди для літератури, викричавши себе на мітингах чи з парламентської трибуни. Ніхто ніким не цікавився. Ніхто не вдавався до сентиментальних роздумувань – а що там із ким із творчої братії відбувається. Якщо живий, не вмер – то й цього достатньо.

…Круто змінивши плин свого життя на гребені переломного часу, Ярослав Мельник не подався у внутрішню еміграцію – в силу життєвих обставин він опинився в Литві, а згодом прийшов і в литовську літературу… через литовську мову. Та що там прийшов – увірвався:  його перші «дві книги всіх приголомшили, тому що такого серед пишучих до сих пір не було. Хоча книги Я.Мельника повинні були довго чекати своєї години, однак його помічають оцінювачі літератури. Те, що литовська література може похвалитися талантом Я.Мельника і що його книги все частіше презентуються – добра ін’єкція литовській літературі». Це голос із «критичного» цеху літературної Литви.

Нині Я.Мельник займає свою нішу в ній і є не схожим ні на кого з прибалтійських письменників, незмінно посідаючи топ-місця в сучасній литовській літературі. Критики наголошують, що він запровадив у цій блискучій літературі свій – модерний – напрям розказування про світ і екзистенційні пошуки людини в ньому, що припало до смаку вишуканій публіці. Бо Мельник «знову ставить ті самі питання, які вражають силою простоти, але які проникають у саме серце».

Його вперта прискіпливість до філософських проблем без надужитої української кучерявості в контексті дещо суворого і менш емоційного прибалтійського літературного письма вивели Мельника в неодноразові лідери тамтешнього книжкового ринку, а також проклали гарну дорогу до західного читача через літературу французьку.

Ще одна немаловажна деталь: із минулого року випускники литовських шкіл на прикладі прози Ярослава Мельника складають іспити з уміння розуміти та аналізувати якісний художній текст.

Ярослав Мельник. Далекий простір. - Харків: КСД, 2013
Ярослав Мельник. Далекий простір. – Харків: КСД, 2013

Отже, Мельник – не приймак у литовській літературі, а до певної міри – законодавець її моди.

Здавалося б, навіщо мені – такій далекій своїм письмом від тематики, стилю, мови, проблематики художнього світу Ярослава Мельника – занурюватися не так у художній світ колеги і його «Далекого простору», скільки в історію становлення цього письменника і його впливу на чужу, здавалося, б літературу, яка стала йому рідною? Адже його проза – не по-українськи стримана, по-чоловічому небагатослівна, з незвичною для мене енергетикою, незвичними фантасмагоріями, науковоподібною  містикою. До того ж, як стверджують навіть литовські критики, в цьому романі «нічого литовського нема. Він жахливо космополітичний».

Та якраз і тут…  диявол ховається в деталях. Його містичні, вигадані герої з якимись майже нелюдськими іменами й ситуаціями б’ються над тими самими проблемами (зокрема й екзистенційними), які не дають спокою й моїм – таким українським – персонажам. Хто ми? Звідки? Що таке совість. Мораль. Сумнів. Вибір. Бог. Віра. При цьому письменник уникає історичних реалій. Географічних назв. Актуальності. А проте, під час читання не покидає відчуття неймовірної близькості до отих «незрячих» Мельникових персонажів із «Далекого простору» – тотально контрольованих спецслужбами, зомбованих новітніми технологіями, сто разів одурених нібито принадами глобалізованого світу, який насправді несе в собі величезні загрози й реальні руйнації людському життю і людській душі.

На перший погляд,  роман-трилер «Далекий простір» акумулює в собі багатопластову філософію невичерпних питань і нерозв’язаних дилем, пов’язаних з отими вічними – майже проклятими – проблемами Людини і Бога, Совісті і Безчестя, Конформізму і Бунту. Я. Мельник із допомогою вражаючої уяви показує, як цей світ, що перебуває поза нашим зором, відкривається прозрілому. І байдуже, що події в романі відбуваються невідомо де і в якому часі. Насправді – це наш час: час двобою зі Злом, прихованим у оболонку прогресу.

По прочитанні цього роману розумієш, що Сліпий повинен стати Зрячим. Навіть ціною великих і болючих утрат. «Далекий простір» понад усе кличе до свободи кожної живої істоти, до краси, до Бога. І це стосується  не лише головного героя, Габра, а й кожного з нас. Вірші в прозі забороненого поета, які супроводжують увесь роман, – ніби лейтмотив, що,  як у справжній симфонії, повторюється знову і знову, здатний викликати сльози і катарсис у читача. Утопія з присмаком дуже реального.

На перший позір, цей дуже не український роман надзвичайно гостро й актуально кореспондується із дуже українським сучасним життям. Бо актуальність може дуже легко «зчитуватися» що в середньовічному сюжеті, що в сюжеті позачасовому й позагеографічному. Що легко доводить роман «Далекий простір» литовського українця Ярослава Мельника.

Цей роман автор присвятив своїм батькам –  колишнім в’язням Гулагу. Зображення авторитарної, тоталітарної системи керування людьми – «вівцями» та ідея бунту і свободи індивідуума резонує, на жаль, і з нинішніми українськими реаліями. Але такі «фантастичні», здавалося б, твори підштовхують до однозначної  думки про те, що справжня  свобода людини ніколи не здобувається без мисленнєвих потуг, хоч би якими активними чи радикальними були її дії. Думання і аналіз, здавалося б, навіть у безвихідних ситуаціях однозначно приводять до свободи. Можливо, саме тому в сучасному світі йде таке потужне «килимове бомбардування» свідомості людини і її світоглядних орієнтирів.

…Навесні 2011 року, в Парижі, під час літературного вечора в бібліотеці ім. С.Петлюри, ми нарешті познайомилися з Ярославом Мельником. Саме тоді в нього вийшла чергова книжка французькою мовою. І в рамках паризького Літературного салону (так називається найбільша книжкова виставка у Франції) Мельник успішно презентував її. І в житті він такий, як у творчості – не такий, як усі, інакший. Тоді, в Парижі, ми – такі з ним різні – довго і похапливо говорили про різні речі, відтоді зрідка, але «густо» листуємося. Але я завжди пам’ятаю, що саме Ярослав Мельник був першим українським критиком, хто 1983 року написав чесну рецензію на мою першу «сповідальну» книжку. То була збірка віршів «З трави і листу» учорашньої випускниці Чернівецького держуніверситету, що вийшла в тодішньому київському видавництві «Радянський письменник». Мельник мене «вичислив» із першої ж книжки.

Через 30 років по тому, пишучи ці рядки, я нібито вдивляюся в тодішнє дзеркало нещадного часу, покликаного трощити найменший сумнів щодо правильності радянської світобудови. Тодішній час диктував необхідність життя в казармі наосліп, із ложною вірою у близькість торжества незнаного комунізму. Мільйони сліпих людей стояли над прірвою щоденної брехні й кривавого минулого, інтуїтивно чекаючи тих, хто дасть їм нелегке прозріння у час тотальної битви за людські душі.

Проте, як я розумію, – часи завжди однакові для людей, які  відчувають пульс свого часу і відчувають сповідальну потребу часу задля прозріння мільйонів через прозріння окремих Габрів.

Ось такі – дещо кострубаті – думки навіяв мені роман-утопія Ярослава Мельника «Далекий простір», який я із великою прихильністю і добрим словом рекомендую українському читачеві.

Читайте також:

Ольга Купріян. Ярослав Мельник: повернення додому (репортаж про зустріч із письменником у Києві);
Ігор Котик. «Телефонуй мені, говори зі мною» і «Short Tails»: голоси еміграційної прози.