Модернізм forever!

Тарнавський Ю. Квіти хворому: Статті, критика, розмови. – Львів: ЛА «Піраміда», 2012
Тарнавський Ю. Квіти хворому: Статті, критика, розмови. – Львів: ЛА «Піраміда», 2012

Беручи до рук книжку з такою назвою, неможливо обійти запитання: для кого ці квіти? хто цей загадковий хворий, для якого вони призначені? В ході читання виникають найгірші підозри. Аби позбутися їх, «Квіти хворому» потрібно заховати кудись подалі – за принципом, що найефективнішим методом лікування є забуття.

Після десятиліть творчості українською мовою Юрій Тарнавський переорієнтувався на англомовного читача (цього року вже вийшло аж чотири (!) його книжки англійською), та все ж він погодився на пропозицію Василя Ґабора видати есеїстику. До «Квітів хворому» потрапили сімнадцять статей, п’ять рецензій на театральні постановки і дві рецензії на фільми, а також п’ять інтерв’ю. Приблизно половина матеріалів друкуються українською мовою вперше. Інша половина хоча й публікована по «Сучасностях», «Кіно-Театрах», «Світо-видах» тощо, та чи багато нинішніх читачів слідкувало за ними? У книжці автор постає в кількох іпостасях, в яких він реалізовувався епізодично: перекладач, літературознавець, мовознавець, театральний критик і кінокритик. Але найперше – письменник, який представляє свої переконання і свої художні пріоритети.

Наскрізною темою статей Тарнавського є модернізм. В українській літературі важко знайти постать, котра б так послідовно розробляла модерністську поетику, як це робить він. E прозі, в поезії, в драматургії і – в теоретичних працях. Та якщо в художніх текстах він може видатися химерним, незрозумілим, сомнамбулічним, то Тарнавський-есеїст – чіткий, раціональний, ба навіть схоластичний (один з текстів у цій книжці – «Література і мова» – мовознавча стаття, якій місце в академічному часописі).

Есеї, в центрі яких поняття модернізму розглядається найдокладніше, – «Темна сторона місяця» та «Модернізм, це теж гуманізм». Чим так приваблює нью-йоркського письменника той модернізм? Тарнавський вбачає у модернізмі одну з можливостей для української літератури «включитися в загальний літературний рух Заходу». Кажу «одну з можливостей», бо процес європеїзації, за словами есеїста, не обмежується модернізмом: наприклад, «Енеїда» Котляревського – це теж текст, спрямований на прищеплення українській літературі елементів західної культури. Процес європеїзації, однак, не включає масиву суспільницької літератури (під цим терміном автор об’єднує літературу народницьку з літературою соцреалістичною). Суспільництво – це гальмо, що впродовж багатьох десятиліть не давало змоги українським письменникам бути собою, висвітлювати пекучі екзистенційні теми й вести художні пошуки нарівні з провідними письменниками світового рівня. Натомість модернізм – звільнення особистості від суспільних догм.

Ви скажете: а постмодернізм – хіба не звільнення? Так от, про постмодернізм. Тарнавський переконаний, що постмодернізм є не чим іншим, як заключною фазою модернізму. У статті «Модернізм, це теж гуманізм» він, зокрема, говорить про три фази модернізму: 1) утвердження (Бодлер, Рембо, Верлен, Малярме); 2) шукання нових шляхів (буяння стилів: експресіонізм, футуризм, дадаїзм, конструктивізм, сюрреалізм і т.п.); 3) особисте звільнення (постмодернізм). Цей третій етап – “застосування здобутків стилів другої фази різними митцями по-своєму <…> Характеристики його, одначе, повністю модерністичні. Адже пародія і пастіш, це засоби, якими послуговувалися модерністи від самого початку. <…> Бодлер і Рембо, наприклад, пародіювали поетику романтизму, Дюшам причеплював вуса Джоконді, Павнд вкомпоновував китайські та італійські тексти у свої поезії, а коляж відігравав важливу роль в творчості Ернста. Мало того, такі класичні модерністичні твори, як «Король Убу» Жарі, «Улісс» Джойса та «Подорож ученого доктора Леонардо» Йогансена, цілком вигідно вкладаються в це, що називається постмодернізмом, наче б вони написані сьогодні. Поширення ж техніки пародіювання можна пояснити зростом вищої освіти – багато більше осіб обзнайомлені тепер з емблематичними зразками мистецтва, ніж сто років тому, і тому звертатися до них, як засобу інформації, сьогодні зручніше”. Головною рисою, яка відрізняє постмодернізм від модернізму, вважає письменник, – це масовість першого на противагу елітарності другого. І через це Тарнавський зазвичай дає постмодернізмові негативні оцінки, хоча в його творчості кінця ХХ – початку ХХІ ст. риси постмодернізму наявні.

Власний погляд на історію українського модернізму Тарнавський викладає у статті «Темна сторона місяця», писаній під впливом «Дискурсу модернізму в українській літературі» Соломії Павличко. На відміну від авторки монографії, що в багатьох випадках більше спиралася на теоретичні матеріали, епістолярій, критику, ніж на літературу, Тарнавський спирається на самі твори. Він також подає власні дефінітивні ознаки ключових понять: модернізму, авангарду, європеїзму, суспільництва. Ознаками модернізму, на його думку, є: 1) пекуча особиста потреба писати; 2) радикально нова тема; 3) радикально нове трактування теми (новаторська форма, фабула, мова); 4) настанова руйнувати попереднє. В результаті мапа українського модернізму, запропонована Тарнавським, виглядає по-іншому, ніж у Соломії Павличко. Дослідники вітчизняного модернізму та зацікавлені читачі мусили б звернути увагу на ту насичену й доволі розлогу статтю, розгляд котрої тут зайняв би трохи місця.

Звичайно, що в низці статей, поміщених у книжці, розглядається творчість Нью-Йоркської групи. Декотрі з цих статей (зокрема, «Нью-Йоркська група та Київська школа» і «Акварій у морі») дуже близько перегукуються між собою головними тезами, від чого видання трошки втрачає на свіжості. У цих статтях Тарнавський підкреслює визначальну роль НЙГ і КШ у процесі постання української модерністичної поезії, наводить головні риси творчості НЙГ і КШ, але не наголошує на особистому внескові у процес модернізації.

Матеріали, зосереджені на творчості самого Юрія Тарнавського, на тлумаченні його ключових текстів, – це в першу чергу інтерв’ю з Вольфрамом Бурґгартом про збірку «Без Еспанії», інтерв’ю з Богданом Бойчуком про роман «Три блондинки і смерть», коротенька, але важлива для розуміння поетики Тарнавського його стаття «Дещо про «Поезії про ніщо»», його програмні есеї «Мініроман і негативний текст» та «Театр і текст». Без ознайомлення з цими есеями та розмовами існує ризик хибного розуміння творчості письменника. Фактично, в цих матеріалах прояснено поетику найцікавіших творів Тарнавського. Не вистачає хіба що інтерв’ю про збірку «Анкети» – але такого інтерв’ю поки що не існує в природі…

До книжки потрапила група текстів, які мають бути цікавими для театрознавців, режисерів, акторів. Окрім есею «Театр і текст», в якому автор обстоює ідею метафоричного театру, це рецензії на вистави сучасних американських режисерів Андрея Сербана, Роберта Вілсона та Джоанни Акалайтис. З рецензій видно, що українсько-американський письменник з цікавістю стежить за творчістю цих режисерів, хоча має свій погляд на їхні постановки. Говорячи про виставу Вілсона, рецензент відзначає проблему, що зустрічається у метафоричному театрі: контрапункт надто віддалений від тексту, так що “існують тільки два паралельні потоки інформації – візуальний і мовний”. Будучи противником реалістичного мистецтва (“одною з багатьох шкод, які дев’ятнадцяте сторіччя нанесло мистецтву, це реалізм”!), Тарнавський неодноразово дорікає режисерам надмірну реалістичність.

З іншого боку, із набагато більшим завзяттям Тарнавський відгукнувся на фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем»: тут уже було не до естетики, мова йде про викривлення історичних фактів та шовіністичну ідеологію. Так само гострою є рецензія «Недоказана теорема» на «Теорему» Пазоліні: символічне трактування, яке запропонував кінорежисер, непереконливе: “У суті фільму Пазоліні заложене намагання поєднати в одне зло з добром, і таке мусить увінчатися крахом. Пазоліні не доказав своєї теореми”.

У цій книжці чимало полемічних, а інколи й дуже гострих, провокативних тез (“мелодійність в українській літературі така обов’язкова, як в цілій радянській – оптимізм”; “фемінізм зайняв місце марксизму в українській літературі”), та позиція Тарнавського аргументована і послідовна. Ось, наприклад, один з аргументів проти традиціоналізму: “…Панове, ви, що найбільше говорите про національну культуру, – найбільше гордитеся такими речами, як українське бароко в літературі і мистецтві; а якби наші предки тих часів, коли творилося це бароко, думали так, як ви, вони були б його не допустили, бо коріння його було «неорганічне», бо було це спочатку тільки «ялове наслідування» польських, німецьких чи італійських стилів! Тоді чому казати собі «стоп» тепер?”.

Книжка повинна зацікавити молодих письменників, які шукають свій стиль і не бояться експериментувати. Уважний читач напевно знайде у ній певні поради стосовно письма. Ось деякі з них. Менше орієнтуватися на розум, а більше – на підсвідомість, уяву (див., зокрема, «Література і сни»). Не боятися порушувати правила. (Це не значить, що порушення норм має бути ціллю: у статті «Про порушення правила» Тарнавський наводить приклад як вдалого порушення правил – в результаті маємо досконалу форму сонета, – так і невдалого: спроба Луї Арагона створити новий тип роману.) Не надто прагнути милозвучності: немилозвучний, жорсткий текст може бути так само зворушливим, як і милозвучний. Не перейматися лексичним багатством – зацикленість на ньому часто обертається неувагою до інших параметрів твору. Звертати більшу увагу на синтаксис, використовувати різноманітні синтаксичні конструкції… Це лише деякі квіточки з того поля, яке українсько-американський письменник обробляє вже понад пів століття. Ви можете від них відмовитися.

В епіграфі до книжки автор сам каже, що до процесу видужання хворого квіти відношення не мають. І я не впевнений, що назва книжки є вдалою. Але у ній – теж Тарнавський: письменник, який не втомився експериментувати, ризикувати. Сумніваєтесь? Є нові нагоди, щоб у цьому переконатися: збірка поезій «Modus Tollens» і трилогія з п’ятнадцяти мініроманів «The Placebo Effect». Що там у тому «Плацебо», я ще сам не знаю. Дехто з американців каже, що допомагає.