Друкарська машинка, стільчик та їхні т.зв. люди

969527_553241938045155_2069846417_n1.
Ця книжка, про яку нині говоримо, була складена ще кілька десятиліть тому. Це тільки видавці вгадали час, коли нового оприсутнення потребує «постать голосу» Грицька Чубая. Книжка складена десь у Львові в 70-х – часі, про котрий важко сказати щось певне, котрого, мабуть, і не було в якомусь із можливих сенсів. У одній з львівських тюрем збереглася навіть друкарська машинка і машинописи Чубая. І коли ця книжка складалася, у помешканні Чубая висіли портрети «дивних» для вуха нашого літературного процесу авторів – Паунда, Еліота і самого Чубая: перших двох зручно згадувати при розмові про третього, а ще зручніше мусить бути самій літературі пам’ятати про причетність її до названого ряду на стіні автора «П’ятикнижжя».

Ми знаємо авторів, не поцінованих у свій час, але культових для наступних: очевидно, їхня «своїсть» для майбутнього – якась вселенська іронія щодо їхньої тлінної персони. Свого часу, наприклад, Лотреамон не був поцінований у кінці 19 століття, коли жив, але у 20-х роках ХХ століття, коли він давно був далеко за межами планети, його відкрили сюрреалісти, його крісло підсунули під стіл французької літератури.

У Чубая є вірш, як стільці ходять навколо стола. Думаю, що там мусить бути і стілець з надписом «Чубай».

2.
До нього приходить «постать голосу» його. Вона активна й інтегрована в нашу навколишність, на відміну від власне постаті того, хто пише, котра замовчана. Як виявляється згодом – ця друга постать піддалася деперсоналізації, вона може йти осторонь власної творчості, розчинятись у ній, а отже, не бути суб’єктивною.

У книжці використано багато фрагментів машинописів Чубая. Рукою він писав, напевно, не багато. І це, мабуть, пов’язане не тільки з жахливим почерком автора. Про це скажемо, коли згадаємо фразу «розминутися […] із хрестом на власній могилі», про це скажемо, коли говоритимемо про Викрадача Душ, від якого можна сховатися лише деперсонізувавшися. А поки – про відокремлення як постійний лейтмотив.

Чубая оточують «т.зв. люди» (як він пише в одному з листів до друга Олега Лишеги), порожні люди, людина відривається сама від себе.

Він каже: «бачу тюрму і криницю що мають однакові наймення». Потім – «ритми глибокі що такі як колодязь зорі». Окремо колодязь зорі є образом однозначним, романтизованим і прекрасним в інших контекстах, але не в нашому, бо якщо зіставляємо з попередньою фразою, де ця вода дорівнювала в’язниці, то спостерігаємо, як майже непомітно діє цей Викрадач Душі: він маскується під щось інше, а потім знеприсутнює.

3.
Простір навколишнього – спорожнілий. Його наповненість – тільки в пам’яті, котра зберігає видиво «білої ворони і сніг, і наші імена». Власне, внутрішній простір оприсутнюють речі не матеріального порядку. Але це – позір. Не матеріальні – не означає, що вони не можуть стосуватися чуттєвої фізики персони, котра цей новий простір означує. Тропи (художні звороти) Чубая є тропами лише в тій мірі, що вони такими виглядають у площині текстів. Проте поза ними – це цілком реальні явища. Реальні для тої реальності, де «постать голосу» ходить окремо. От, до прикладу, вода , котра женеться за людиною, а в ній – «сріблястий окунь із шматочком місяця дорогу воді освітлює». І – ці слова не виглядають прикрашанням думки, а швидше – співжиттям.

Тут Чубаєві виникає потреба постійного перетворення «офіційної» дійсності. Очевидно, що основний його метод існування – це писання, бо там «червона протоптана трава» може здаватися «птахом підстреленим». Це нагадує «вік золотий», де «Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще / Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла / Перед обличчям судді – проживала й без нього в безпеці». Ці слова – з «Метаморфоз» Овідія. Там постання «нових … в змінених формах тіл», перетворення одних речей в інші не передбачали тих розривів, які ведуть до стирання сутності. Тут ще нема судді, Викрадача Душ.

Речі, стихії в «П’ятикнижжі» собою можуть заміщувати все. Наприклад, ніч, котра заступає «руками» «всохле дерево», «вустами» – «палюче сонце», «розважливими словами» «якусь дуже сумну мелодію». Проте такому володарю простору протистоїть інша стихія – «червона трава», котру чути поза очима, ріками і вустами ночі. Цей світ – у заміщенні одиничним і протистоянням йому. У дальшому вірші – трава «сьогодні вранці потрощила ваші асфальти», і – «ось я вже вам по пояс», « ось я вже вам по шию», «ось вже я вам по очі», «і дивлюся у очі віщо», «ось я від вас уже вища».

Речі, стихії – вони можуть множитися: «а той останній з людей що мені / зустрівся тут мав за дотепність свою / виняткову здатність одразу / входити в десятеро дверей». І Чубай може ставати частиною чогось великого, а щось велике – відлунням його голосу.

4.
«То вам тільки здалося» – формула Чубая. Люди не можуть стояти в черзі на таксі – вони мчать на прудконогих конях. І сходами багатоквартирного будинку не ходять – вони по канату залазять у вежу старого замку. І дівчаток за руки несміливо не тримають, а цілують їх палко в уста малинові. А далі – крісло – не крісло, а родич восьминога, не важливо, чи вірить у це шафа, чи ні.

Ще одна звичка Чубая – «забувати навіть про те, що треба дихати».

«І стояла моя зачудована ницість. Тремтіла… і деревом стати хотіла». Стихія світу незмірно більша. Світ Чубая – це світ інший. Хата є акваріумом, а отже вона «думає про нас як про риб».

Але після того, як закінчиться маскарад, потрібно буде одягати «маски людських облич». І всі вони – страшні: «вони всі на одне лице / але не брати вони». Це той шар, де треба зрікатися справжності, ставати одиничним – а це так зручно для Викрадачів Душ.

А – вони знають «назви ліків / що зроблять нас дуже спокійними».

5.
Попри явний естетичний первень творів, коли важливий сам акт вірша, його самодостатність, Чубай усвідомлює свою присутність на території суспільства. І воно зазнає неминучих трансформацій на його очах. Порівняння Чубая з Еліотом може стосуватися не лише рис техніки, а й загального чуття своєї епохи в своєму просторі. Те, що бачив Еліот у власних двадцятих і описує в «Безплідній землі» чи деінде, Чубай продовжує спостерігає у 70-х. Ці «люди» – «ковтають і жують». Все їдять. І вірші. І вірші стають «їдлом для бидла» (це з Римарука). «Блажен, хто їсть тоді, коли захоче», – говорить один з героїв «Вертепу» Чубая. І тут на гадку приходить творчість сучасника Тараса Мельничука – постать велика і мало знана сучаснику.

Це якась і філософська, і психічна трагедія. Трагедія стосується найвідвертіших граней приватності. У Чубая «марші звучать зовсім так як колискові». Система навколо вивертає свідомість їй підвладних.

У вірші «Космач – 1970» «вибігли ми до воріт / щоб на писанки ті поглянути / а на писанці кожній / тюрма намальована». Це той Космач, який одне з найбільших сіл України, гуцульський осередок Довбуша, тут відбувалися важливі для тутешнього народу бої, це знаний центр народного мистецтва Карпатського регіону. І ті писанки, про які говорить автор, малює «дракон», який робить це, аби здаватися «тутешнім». Сакралізоване опиняється в тому ж регістрі, що й нікчемне.

6.
Тарас Мельничук пише: «Мамо, / підіть будь ласка у поле, / зловіть за крильця / чи за ніжку / волю / і пришліть мені в конверті. / Я покладу її коло себе: / нехай скрекоче, / а не захоче – / то хай тікає в небо: / небові теж / волі треба».

На що Чубай продовжує: «і прийде його тіло / і шукатиме власних слідів / і буде розгублено бігати / довкола хати / і захоче її зруйнувати / не знайшовши про неї жодної згадки / захоче впіймати пташку / і вискубати з неї пір’я /але розминеться тіло з хатою / але розминеться тіло з пташкою».

А далі – “невідомі” підпалять хату Тараса Мельничука, де він народився, 20 серпня 1990 року, у день його народження.

Чубай про таке говорив згаданою фразою: «розминутися […] із хрестом на власній могилі».

А Мельничук доповнить: «і радісно стало мені / аж покотилися сльози / я риба / я в морі / вільна риба / у вільному морі / на цементній підлозі». На такій же підлозі лежав і Чубай у тюрмі на Лонцького.

У «Колисковій» Чубай скаже: «спи мій милий любий драче / спи павличку мій байстрюче / мама піде тай заплаче / мама рученьки покруче / мамі небо нині синє / мама вбога і не вбога / мама піде попідтинню / пошукає Хвильового». Попри акцент на тім, що в перечисленому ряді імен з великої букви лише останнє, зважимо, що попередній вірш був про Космач: через одне село на схід – Стопчатів (тут народився Павличко), сусіднє з ним – Уторопи (тут була хата Мельничука). Чубай мусів відчувати Мельничука. Їхній видуманий діалог триває поза нами і поза ними. Але штучність їхньої розмови – позірна.

7.
Чубай синхронний нам. Він прожив не 33 роки, народився не на Землі, писав не вірші. І совдеп його не стосувався. Він разом з гуртом веселих людей ішов з вертепом «без поділу на дії, хіба що з поділом на ночі і на дні». Він входить у якесь десятиліття, там зникає і виринає в абсолютно іншому. Так, як напише йому друкарська машинка у якомусь львівському підвалі.

Досі жодного разу в нашім тексті не вжите слово «п*ет», «п*езія», «п*етично». Не придатне це слово для стільчика, який ходить навколо стола і ніколи, ніколи не зупиняється.