Що означає «залишитися»?

12345Журналіст у літературі – явище звичне. Певно, найвідоміший приклад – Едґар Аллан По. Проте приклад це не найкращий, адже писати і видавати вірші По почав значно раніше, ніж вийшла його перша стаття. Сказати ж, коли почав писати Юрій Макаров, певно, може тільки він сам, проте перший художній твір, підписаний цим іменем, побачив світ 2002 року (повість «Культурний шар») – на цей час журналістський стаж Юрія Володимировича налічував не один десяток років. Цікаво, що літературний дебют Руслана Горового відбувся того ж 2002 року (збірка «Таран»), і він теж на той час був досить відомим журналістом. Обоє – і Макаров, і Горовий – тривалий час зверталися до українців із телеекранів (Макаров у «Телеманії», «Сніданку з 1+1», «Документі», «Цивілізації», Горовий – у «Службі розшуку дітей»). Обоє переносять публіцистику до художньої прози, розкидають письмо широкими мазками, з усіх сил штовхають його далі, летять уперед, не обертаючись. Утім, на цьому їхня подібність завершується.

Збірка малої прози «Гагарін і Барселона» – четверта книжка Руслана Горового. І це дивує. Адже людина, яка з 1998 року працює в «Магнолії-ТВ», а з 2001-го робить проект «Служба розшуку дітей», певно, щодня стикається з неймовірними сюжетами. Людина вдачі холеричної – якщо вірити тому, що всі сюжети з «Гагаріна…» «взяті з реального життя та доповнені власним, доволі багатим та різноманітним, життєвим досвідом автора» (з анотації), то кількість вірогідних приключок із журналістом-письменником треба б обернути в квадрат. Несамовитий холерик-автор – затятий шукач правди, часом здається, буцімто він іноді взагалі не здогадується про існування брехні. На кордоні Придністров’я автор-герой щиро дивується, коли митники нервово реагують на правдиві й, здавалося б, невинні відповіді («Правда»), Русман із «Дев’яностої хвилі міграції» спантеличений тим, що, аби потрапити за кордон, слід обдурити державу, а порядність і чулість Володимира Йосиповича з гіркої «Київської фрески» не рятують його ні від сумної долі безхатька, ні від страшної смерті від рук (і ніг) гопників…

Для Юрія Макарова роман «За чверть десята» – також четверта за одинадцять років книжка. Це не дивує. Бо Юрій Володимирович справляє враження (попри свої бойові колонки в «Українському тижні») людини по-британськи непоспішливої й поважної. Його герой – також із реального життя. Власне, цей викладач англійської мови – сам Макаров, який наприкінці 1970-х викладав французьку мову в Київській консерваторії. Свої кілька років педагогічного стажу автор розтягнув у творі на цілих тридцять. Поважний професор, який вийшов на пенсію і нарешті насолоджується блаженним неробством, на відміну від автора-героя Руслана Горового, добре знає, що таке брехня. Адже більшу частину життя прожив у системі, ненависть до якої мусив ретельно приховувати. Він так вріс у цю матрицю лжі, що навіть картання тим, що «колись збрехав – не став на захист друга – друг постраждав» здаються не вельми щирою спробою виправдати себе бодай перед самим собою. Система, побудована на брехні, мов сумний монумент людській природі, височіє над життям героя, і він змушений весь час обертатися назад, гаючи час на минуле, забуваючи жити теперішнім днем. Навіть поява в житті підстаркуватого джентльмена закоханої в нього студентки Насті не в змозі похитнути цього замилування фантомами минувшини.

Ніби насміхаючись над своїм героєм, Юрій Макаров ошелешує його раптовим відкриттям: виявляється, професор наділений дивовижним даром – його прокльони збуваються. Новоспечена «людина Х» починає снувати грандіозні плани: як від усієї країни помститися оцьому нахабі-політикові з рекламного щита? Так, щоби з максимальним виховним ефектом? Проте далі відбирання мови в язикатої баби та ламання недолугих хмарочосів, що затуляють історичні пам’ятки, справи не йдуть. А наприкінці взагалі з’ясовується, що «йому це не потрібно. Він не створений для цієї відповідальності… Краще забути, просто забути зусиллям волі, ніби нічого не було, а відтепер тримати себе в руках, як годиться джентльменові, якщо вже граєш цю роль усе життя, то варто грати послідовно й стежити, щоби нічого з язика не зіскочило».

Три роки тому в романі «Геній місця» Макаров уже використовував образ «маленького українця, який потрапляє в екстремальні умови» (слова І. Славінської). Микола Павлович – головний герой «За чверть десятої» – також «маленький українець», і ця «маленкість» нівелює «велику» силу: блискуче позбувшись есбеушника, який заявився вербувати професора до секретної служби, герой знову повертається до своїх дрібних проблем і такої любої більшості українців позиції «моя хата скраю»…

Утім, кепкування з героя – позитивний бік роману Юрія Макарова. Негативний – менторський тон, який домінує на окремих сторінках. Добре, якщо це спеціальний прийом автора, додатковий штрих до персонажу – адже ким, як не нудним вихователем із прагненням усіх напучати, може бути багаторічний викладач, звиклий до того, що його обслуговують жінки: дружина, донька, коханка? До речі, одну з цих жінок – студентку-коханку – автор назвав Настею Приходько. Привіт скандально відомій російсько-українській співачці. Не беруся вгадувати, як ставиться Юрій Макаров до творчості цієї естрадної діви, але вибір імені навряд чи випадковий.

У текстах Руслана Горового немає менторства. Навпаки – тут життєві ситуації, такі, як вони є, – і висновок читач має зробити сам. Якщо в романі Юрія Макарова відчувається прагнення розважити читача, то в Горового цього немає й поготів. Кепкувати з героя? Навіщо, якщо життя й без письменницьких вигадок здатне зіграти з ним найнесподіваніший жарт?! Герой стає заручником долі, часом він змушений повернутися до певного моменту життя й пережити його ще раз («3–5», «Вовчик», «Київська фреска»). Звісно, фах режисера накладає на книжку відповідний відбиток: часом вона читається, як добре написаний сценарій. І не дивно, що в Горового, як він зізнається, видавці просять романи – роман у такому темпі, як повість «Дев’яноста хвиля міграції», став би хітом. Деякі з текстів «Гагаріна…» нагадали вже читані романи. Скажімо, «Київська фреска», де кожен маленький епізод завершується смертю – у бельгійця Жана-Люка Утерса є гротескно писаний роман про невдаху, довкола якого весь час відбуваються смерті й нещасні випадки.

Макарова і Горового об’єднує одна дуже актуальна й болісна для України тема: еміграція. Про еміграцію можна писати по-різному. З пронизливим розпачем, як Ганна Герман у «Червоній Атлантиді», з гумором і тонкою ноткою ностальгії, як Володимир Діброва в «Чайних замальовках», про еміграцію навпаки – тобто коли вони до нас, а не ми до них – як Оксана Форостина у «Duty Free». Можна написати текст-втечу, повністю викресливши з нього Україну, як це роблять такі несхожі письменники як Любко Дереш у «Миротворці» та В’ячеслав Гук майже в усіх своїх романах. Прикладів безліч, адже еміграція – одна з головних тем української літератури. Але питання залишається те саме: чому люди залишають Україну і назавжди (або на тривалий час) їдуть за кордон? У всіх по-різному. Когось не влаштовують умови життя – і він шугає в ще гірші умови, щоб тяжко гарувати й заробити на трохи краще життя для своєї родини. Хтось просто втікає від чогось – як герой «Дев’яностої хвилі міграції» Руслан від призову. Для когось еміграція стає можливістю проявити себе, реалізувати здібності – це випадок доньки головного героя «За чверть десятої». Сам же Микола Павлович не наважується виїхати, але винятково через інертність та страх перед змінами. Він залишається. Проте що значить «залишитися»? Для героя Горового – це активна життєва позиція, виклик, для Миколи Павловича – сталість, відсутність змін. Це – два вельми поширені в Україні типажі. Ті, хто мав і має можливість змінити громадянство й нарешті повністю проявити себе, і ті, хто за звичкою пасивно лають владу на кухні. І перші, й другі «залишаються». А еміграція – як тло життя, як те, чого не можуть уникнути Інші, чого не оминути Україні, як умова ставлення до Інших – і до України.

Письменник, перекладач, автор і ведучий радіожурналу «Книжковий спалах» на Першому каналі українського радіо