Україна без істерики

«… існує кілька типів дорослості. Дорослість фізична, коли людина просто виростає. Дорослість інтелектуальна, коли людина усвідомлює, що повинна брати на себе відповідальність за своє життя та життя залежних від тебе людей. І дорослість емоційна, коли людина вчиться оцінювати власні переживання з перспективи прожитого часу й набутого досвіду. Автоматично відбувається тільки фізичне подорослішання, а всі інші види, яких, можливо, існує й більше, ніж два, — це щось, над чим слід самостійно та наполегливо працювати, але навіть тоді далеко не кожному вдається досягти мети» (Наталка Сняданко. Фрау Мюллер не налаштована платити більше, с. 132-133).

Наталка Сняданко. Фрау Мюллер не налаштована платити більше. — Харків: КСД, 2013
Наталка Сняданко. Фрау Мюллер не налаштована платити більше. — Харків: КСД, 2013

У мене не було жодних сумнівів, як назвати цю рецензію. Україна без істерики – це точна характеристика нового роману Наталки Сняданко. Україна в істериці – того соціального тла, у якому він постав. Я настільки звикла, що будь-яка розмова в публічному просторі про українську сучасність чи історію перетворюється на нескінченний потік неврозів різного ґатунку, що прочитати книгу про найбільш гарячі теми – гомосексуальність, Європейський Союз, заробітчанство, бандерівців, написану спокійно і виважено, було як ковток свіжого повітря.

Просуваючись углиб тексту, я подумки перераховувала, чого ж у цій книжці немає, що читати її так приємно. Немає страждального українського мачо, який свою національну травму представника колонізованого народу пропрацьовує, споживаючи жіночі тіла. Немає жінок, які центрують своє життя навколо чоловіків, навіть якщо вони емансипантки. Немає сентименталізму і провінційності, немає «забронзовілої» духовності та оминання «незручних» тем. Немає ні надмірно цнотливих, ані брутально-масних описів сексуальності. Натомість є, власне, моя Батьківщина (щоправда, з відчутним західноукраїнським акцентом) – яка просвічується крізь оповідь про людей, їх життєві історії та стосунки.

Сюжет роману вкладено в один день із життя Христини, сорокарічної вчительки музики з якогось галицького міста, яка приїхала до Берліну на заробітки. День розгортається на 300 сторінок спогадами й міркуваннями Христини, психоаналітичними екскурсами в історії інших героїв та героїнь, та унікальною автобіографією Ганни Копириць, 90-річної мешканки Волині, для якої Сняданко використала оповіді власної бабці та жіночу мемуарну літературу.

Терапевтичний аспект книги – досить незвичні для української літератури аналізи родинних стосунків та вражень раннього дитинства, їх впливу на подальше формування емоційних реакцій та долі героїнь, видається мені особливо цінним. Читачі та читачки можуть здивуватись такій кількості психоаналізу в романі – як дивується Христина, коли помічає, що це одна з основних тем розмов між Євою, її німецькою коханкою, та її приятель(к)ами. Помалу Хритистина визнає важливість і потрібність подібних спостережень за собою, своїми тілесними та психічними реакціями, вчиться від них звільнятись, шукаючи особисту конфігурацію щастя. Саме цей пошук і є основним сюжетом книги – однак у погоні за щастям Христина мандрує не стільки у фізичному часі й просторі, скільки занурюється вглиб себе та вчиться наважуватись бути іншою. Подорожі крізь країни переплітаються з її внутрішньою подорожжю, відкривають нові горизонти – втративши статус інтелігентки, обдарованої вчительки музики, героїня також втрачає консервативне й лицемірне соціальне середовище, у якому вона навіть не може мріяти про тривалі стосунки і життя разом із коханою. Нова робота прибиральниці приносить болі в суглобах і оберемок спостережень за європейським середнім класом, але, воночас, і можливість бачити себе та будувати стосунки з партнерками зовсім по-іншому.

Горизонтальна структура оповіді, яка хоч і прив’язана до центральної персонажки, розростається спостереженнями за дійсністю, яка її оточує в Україні й подорожах, розгорнутими екскурсами в минуле і психологію. Такий роман може розростатись до нескінченності, за одними персонаж(к)ами можуть з’являтись інші, їх особисті історії, залежно від траєкторії руху та розвитку героїні – власне, як і в наших життях. У творі Сняданко немає карколомного сюжету, героя, який долає стандартний набір труднощів, героїні, яка чекає або страждає і, зрештою, помирає заради катарсису аудиторії, і ця співмірність тексту й дійсності робить роман близьким і прийнятним, таким, який легко вписати і у свій день, і в свій досвід. Одна моя подруга навіть сказала, що «єдиний недолік цього роману – те, що його мало», адже спостерігати причинно-наслідкові зв’язки людських доль можна нескінченно. А інша нарікає, що замало сцен лесбійського сексу, описів технік любощів та еротичних іграшок – жіноче лібідо є однією з найтабуйованіших тем в Україні. Що зрозуміло, адже панівні гендерні моделі «Барбі» та «Берегині» передбачають сексапільність та репродукцію, але аж ніяк не власну насолоду – тому, здогадуюсь, Христинин досвід і мотивація вдавання оргазму буде близьким й багатьом гетеросексуальним жінкам.

У насичених описах, якими Сняданко наповнює свою книгу, багато хто може впізнати себе і власне середовище. Можливо, особливою родзинкою для когось стане те, що у центрі сюжету стосунки трьох жінок – Христини і Соломії, заробітчанок з України, і Єви з Берліна. Однак лесбійськість роману (ура, такий в українській літературі нарешті є!) скоро перестає помічатись за тонкими й цікавими психологічними розмірковуваннями, і не менш добрими розповідями про українські та європейські міста. В інтерв’ю авторка казала, що хотіла написати роман про маргінальність, виключеність із соціуму за якоюсь ознакою (в Україні цією ознакою є сексуальність героїнь-лесбійок; в Німеччині – їх класова приналежність). Натомість, у неї вийшла книжка про цілком центральну українську дійсність – дисгармонійні подружжя, дитячі травми, токсичних свекрух, хамство у посольствах, присмачена колоритними оповідями і суржиками співгромадян/ок, побачених-підслуханих десь у «європах».

Сняданко не захоплюється – але й не розчаровується – ні українською, ні європейською реальністю. І та й інша в її романі є особливими, влучно описаними, впізнаваними. Це заслуга і професійна майстерність письменниці, яка не перетворила дійсність ні на неважливе тло для стрімкого сюжету, ні на химерно вибудуваний будинок власної фантазії, а дозволила їй бути, фактично, четвертою головною героїнею. І в цьому також вчувається терапевтична складова тексту – травмоване суспільство (а рівень травмованості українського соціуму можна легко зрозуміти зі спогадів Ганни Копириць, особистої саги про українсько-польську ворожнечу, переселення, німців, совітів, бандерівців, війни, вбивства, зґвалтування, життя з чоловіком-пияком і важку селянську працю, одним словом, про звичайну долю українки її віку та походження) потребує виговорення власних травм, озвучення болю і відпущення минулого. Натомість в українській культурі домінує возвеличення нового пантеону героїв та ворогів, що стають порожніми символами, між якими борсається національна травма. І ніяк не вирішується, адже, як неодноразово показано у романі, тривогу треба побачити, дослідити, звідки вона йде, глянути до темних кімнат своєї пам’яті і зрозуміти, що сьогодні життя інше й минуле ніколи не повториться.

Політичне значення роману також чимале. По-перше, він проходить тест Бечдел, суть якого у тому, чи є у творі мистецтва як мінімум два жіночі персонажі, які впродовж дії хоч раз розмовляють між собою, і розмова ця – не про чоловіків (варто протестувати так трійку улюблених фільмів і гендерні перекоси сучасного суспільства стають очевидними). Далі, лесбійки і геї, про яких українські маси дізнаються з медійних маніпуляцій і хресних ходів проти «гомодиктатури», у ньому постають звичайними людьми, які живуть поруч. Власне, так і є – кожен і кожна, задумавшись, знайде в своєму колі знайомих лесбійку чи гея, до яких уже давно звикли. Буденність усього розказаного у романі чарує і захоплює, адже дає відчуття не банальності, а співпроживання реальності. Відкритого, уважного, спостережливого погляду на себе і світ довкола, сила і ясність якого дає можливість змінювати і світ, і себе.