Йоанна Батор: «Писання надходить і не залишає тобі виходу»

Йоанна Батор. Фото К. Лукасевича
Йоанна Батор. Фото К. Лукасевича

Цієї осені Ніке, найпрестижнішу польську літературну премію, отримала письменниця Йоанна Батор за роман «Темно, майже ніч». Премія Ніке була заснована 1997 року «Ґазетою виборчою» і Фундацією Аґори, відтоді нею щороку нагороджують одну книгу. Лауреатами Ніке були, серед інших, Єжи Пільх, Анджей Стасюк та Ольга Токарчук. Знаний польський прозаїк Вєслав Мислівський отримав Ніке двічі: в 1997 і 2007. Переможець Ніке отримує чек на 100 тисяч польських злотих.

– Яким є життя після Ніке? Що змінила ця нагорода, що вона для Вас означає?
– У Польщі Ніке – це остаточний літературний ритуал переходу, і я задоволена, що маю його позаду. Тепер трохи ухиляюся, трохи криюся. Трохи розповідаю, якщо питання розумні. Така нагорода – це хвилина радості й чимало розгубленості. Невдовзі з’являється меланхолія – от і маю Ніке, що далі? Наразі чекаю, аби мій світ стабілізувався. Ніке має величезне значення щодо престижу, це єдина нагорода, яка миттєво впливає на продаж книжок. Проте фінансова вартість премії сьогодні, у скаженому вирі Варшави, є краплею в морі потреб. Будинок у моєму районі коштує 3–4 мільйони злотих, а Ніке – це 100 тисяч. І ще, через кілька місяців усі займуться новим лауреатом чи лауреаткою. І це добре. Для творчості потрібна гармонія і святий спокій.

– Якби Ви були у складі журі, яку з власних книжок ви би відзначили?
– «Піщану гору». Але ж Ніке можна отримати кілька разів. У Польщі це вдалося моєму улюбленому письменникові, мудрій і великій людині Вєславові Мислівському. Не виключено, що в 2014-му він отримає Ніке втретє.

ciemno-prawie-noc

– Тим часом, журі обрало «Темно, майже ніч». З чого народився цей роман? Чим він вирізняється з-поміж ваших інших «валбжиських» (від міста Валбжих, де відбувається дія трьох романів авторки – Ж.С.) творів? І, зокрема, що споріднює Йоанну Батор із головною героїнею, Аліцією Табор?
– «Темно, майже ніч» – це книга, джерелом якої є відчуття безсилля і відчаю, які поглиблюються. Як писала Ганна Арендт, ми живемо у світі, де зло є повсюдним, а навіть банальним. Чи небайдужість щодо такого зла відразу приречена на поразку? Чи взагалі варто боротися? Я дохожу висновку, що людина є недоброю за природою, для мене це поворот у світогляді. Колись я думала: варто докласти зусиль, й багато чого, майже все, можна виправити. Тим часом, добро і зло загнані вглухий кут – нині я ув цьому переконана. Якби я мала сказати, хто переможе, то сказала би – темнота. У неї мене запровадили слова «темно, майже ніч», які переслідували мене кілька років і стали назвою останнього роману. Аліція, як і Домініка з двох попередніх творів, – це, звичайно, моє альтер-его, але у «Темно» ситуація ускладнюється. Аліція та її прекрасна мертва сестра, є, по суті, однією і тією самою особою. Я є ними обома. Це не означає, що роман автобіографічний у прямому розумінні, але коли Аліція біжить, пробивається крізь юрбу – вона мені близька, як шкіра.

Йоанна Батор. Фото К. Лукасевича
Йоанна Батор. Фото К. Лукасевича

– Як Ви оцінюєте дискусію, що виникла з приводу нагороди? Письменниця Малгожата Каліцінська заявила, що лише «похмурні» автори отримують Ніке, інші знані особи їй відповіли в пресі, почалась публічна полеміка про сучасну польську літературу. Це деструктив чи конструктив?
– Я не приділяла цьому уваги. Книгу Каліцінської тримала в руках одного разу впродовж десяти хвилин у приймальні стоматолога, нічого з неї не пам’ятаю. Проте чимало жінок знаходять там щось для себе. Я ніколи не вдаюся до критики читацьких смаків, радше намагаюся їх зрозуміти. Важливо, що люди читають, важливо, що це дарує їм радість. Є книги для того, аби «з’їсти» та забути, на хвилинку втамувавши голод, посміхнутися милим картинкам. І є такі, що змінюють світ. Вони залишаються з нами назавжди. Встромлюють голки під нігті, переставляють клепки в голові. «Поляки, читайте книжки!» – сказала я на церемонії вручення Ніке, і цього тримаюсь. Люди з усіх народів, читайте книжки! Що більше дискусій про книги, то краще. Нехай у моїй вітчизні люди сперечаються через книжки, а не через авіакатастрофу в Смоленську.

– Людині нечасто випадає мати рівноцінні таланти в кількох сферах. Прочитавши Вашу прозу, а також антропологічну працю «Японське віяло», вважаю, що Ваш талант науковця дорівнює письменницькому. Чи важко Вам далося рішення – покинути науку й присвятити себе літературі? За яких обставин Ви це вирішили?
– Уже після закінчення аспірантури я знала, що наука – не моя дорога, не моя мова. Тоді я отримувала стипендію в Нью-Йорку й не знала, як бути далі. Шукала нової наукової теми, проте до серця не припало нічого. Трохи працювала як журналістка, але й те не приносило сатисфакції. Хоча професія репортера належить до тих, у яких я могла би працювати вдало, ретельно, на прийнятному рівні. Тоді я не відчувала в собі певного дару, таланту, переживала майже розчарування, побоювалася майбутнього. Моя подруга з Інституту філософії та соціології підкинула інформацію про стипендію японського уряду, я подумала – а чому би й ні? Часу було обмаль: протягом півдня і ночі мусила заповнити анкети, створити проект дослідження, і, що найважче, знайти в Японії професора, якого б мій проект зацікавив аж так, аби він захотів запросити мене до свого університету. І все це вдалося! Пам’ятаю, як на світанні прямувала до цілодобової пошти, де мала надіслати до Японії документи. Пізніше призабула про це, повернулася до Польщі. Минули тижні й надійшов лист із Японії, який повідомляв – я отримала дворічний контракт. Японія стала дарунком долі, чудесним дарунком. Саме там до мене прийшли слова «піщана гора». Раптом, від цього здивування я почала писати щось, до чого не відчувала себе здатною.

Йоанна Батор. Фото К. Лукасевича
Йоанна Батор. Фото К. Лукасевича

– Чи приходять до Вас під час писання «голоси», які оповідають про героїв та їхні перипетії? Чи такі самі містичні підказки Ви отримували під час роботи над науковими текстами? І загалом, чим для Вас відрізняється наукова творчість від літературної?
– Але ж це – окремі джерела! Їх неможливо порівнювати. Чим є творчість, я відчула лише під час писання «Піщаної гори», це акт метафізичний, позараціональний, несамовитий. Опанувати ремесло – цього не вистачить. Мусить з’явитися деміург і засвітити в чоло. Скільки разів я чула: «Ось, закінчу те і се, тоді почну писати». Писання не чекатиме на час, коли купиш помешкання, почнуться кращі заробітки, буде закінчено аспірантуру або підросте дитина. Писання надходить і не лишає тобі виходу. А науковий досвід стає в пригоді – я вмію давати собі раду з великими текстами і знаю, що писання є серйозною працею.

– Як було сприйнято вальбжиську трилогію у Вашому рідному місті? Вас там трактують як шпигуна чи речника?
– Думаю, і так, і так. Надали мені звання почесної громадянки міста, на велелюдні зустрічі приходять зворушені люди. З Ніке мене привітали десятки незнайомих осіб на чолі з мером та моїм викладачем із ліцею, котрого я недолюблювала. Цей реальний Вальбжих – забагато, як на мене, там усе стає занадто особистим, дотичним. Волію повертатися туди лише в думках.

Йоанна Батор. Фото К. Лукасевича
Йоанна Батор. Фото К. Лукасевича

– Те, що Ви є жінкою, допомагає чи заважає у професійній діяльності? Чи бувають на зустрічах із читачами запитання щодо приналежності до так званої жіночої прози? І що саме Ви відповідаєте в таких випадках?
– У Польщі немає повного рівноправ’я, проте саме ці дві сфери, університет та література, найменше потерпають від дискримінації. Університетська громада є достатньо свідомою, хоча, звичайно, і тут трапляються винятки. На початку були спроби навішування певних ярликів: жіноча література, література феміністична. Але мої книги є багатоплановими, складними, шаленими – тому це швидко припинилося. Зазвичай я говорю, що література немає статі, але автори й авторки мають. Більшість читачів у Польщі – це жіноцтво, на його плечі спирається й бібліотечна справа, й взагалі, культурне життя, зокрема в провінції. У подорожах я зустрічаю чудових, могутніх жінок. До речі, цього року церемонія Ніке була сімнадцятою, а я серед нагороджених є лише четвертою жінкою.

– Що з Ваших творів перекладено іншими мовами? Як виглядає співпраця з перекладачами? Чи ви хотіли б, щоб Ваші книжки переклали українською? Що знаєте про українську літературу і чи відвідували Україну?
– Перекладено всі мої книжки. Спочатку німецькою. Співпраця з перекладачем є завжди цікавою, це від самого початку інтим, людина копирсається у моєму тексті, спить із ним, купається. Одні перекладачі ставлять багато запитань, інші майже не запитують. Досі мені зустрічалися кращі з кращих. З одним ми затоваришували так, скажімо, польсько-еврейсько, тобто, на все життя цікавих розмов. Дуже хотілося би побачити свої твори українською. Ми є дуже близькими! Моїй душі ближче на Схід, ніж до німців. Проте культура залежить від грошей, а німці їх мають і поглинають культуру сусідів. Люблю ваших письменників – Юрія Андруховича, Оксану Забужко. Протягом років повторюю собі, що варто поїхати в Україну, у мандри без плану. Може, це нарешті здійсниться?

z7911598Q,--Piaskowa-gora----Joanna-Bator

– Чим для Вас є подорожування й біг?
– Моя Домініка з «Піщаної гори» і «Хмурдалії» є жінкою-номадкою, а цей різновід жіночості є результатом мого екзистенційного досвіду. Я ніде не є до кінця чужою, тому що ніде не є остаточно в себе. Я ніколи не мріяла про дім і традиційну родину, про можливість десь осісти. Є місця, де полюбляю бувати, – Токіо, Нью-Йорк, Варшава, острів Карпатос – проте я ще ніде не бажала залишитися назавжди. Дивно, але Піщана Гора надалі є місцем, де я прожила найдовше. Отже, доросла Домініка з «Хмурдалії» є мені дуже близькою. Я мала 18 років, коли похапцем утекла з Валбжиху. Раз по раз – винаймала помешкання, підрахувала – їх було 35. Щоразу, коли з’являлася перспектива осісти, я миттєво знаходила щось, що спонукало рухатися далі. І так – до 2011 року. Тепер нема що собі брехати, я повернулася в Польщу, але по-іншому, ніж раніше. Зараз я шукаю будинок в околицях Варшави, на східному березі Вісли. А біг? Писати й бігати я почала одночасно. Коли біжу, то почуваюся у просторі дзен. Черпаю з цього силу для духа й тіла. Тіло є глечиком для таланту, про нього треба дуже дбати.

Розмовляла Жанна Слоньовська

Початок роману Йоанни Батор «Темно, майже ніч», виданий у 2012 році видавництвом «W.A.B.»:

«Poruszałam się po śladach zostawionych przed laty, zdziwiona, że moje stopy ciągle do nich pasują. Dopiero w pociągu, do którego przesiadłam się we Wrocławiu, poczułam, że naprawdę jadę do miasta mojego dzieciństwa. Nie ma już pospiesznych na tej trasie. Wałbrzych oddalił się jeszcze bardziej od przyspieszającego świata i światowego Wrocławia. Zajęłam miejsce przy oknie w starym osobowym piętrusie i co chwilę dotykałam klucza, wydawało mi się, że promienieje ciepłem przez skórę portfela. Dostałam go latem w prezencie od mężczyzny, z którym związek nie dotrwał do jesieni. Dawał mi portfele, torebki, rękawiczki i nie zdążyłam dowiedzieć się, czy ta waginalna symbolika była jego świadomą intencją, której wtedy nie zrozumiałam, czy głosem nieświadomości, którego nie rozumiał on sam. Gładka skóra portfela przypominała mi twarde wysportowane ciało, które lubiłam, choć jednocześnie nie mogłam znieść jego panoszenia się w moim domu. gdy odszedł, poczułam ulgę, bo nauczona długim doświadczeniem wiem, co robić, gdy opuszcza mnie kolejna osoba, a źle sobie radzę, gdy ktoś chce ze mną zostać albo próbuje mnie zatrzymać”.