Ірландія – Україна: тонкі паралелі

Том Ґарвін. Новинах нової держави Ірландія в 1950-х роках. — К.: Темпора, 2013
Том Ґарвін. Новинах нової держави Ірландія в 1950-х роках. — К.: Темпора, 2013

Деякі переклади не дарма з’являються саме зараз і саме у нас, навіть коли мова в них про далекі незнані землі. «Новини нової держави» — саме так називається книжка Томаса Гарвіна про молоду Ірландію. Спершу дивуєшся: незвична книга для реалій українського ринку,вподобань та попиту, але з першої сторінки розумієш, що її шлях до нашого читача був недаремний та навмисний. Упродовж всього читання текст різноманітно підштовхує до виявлення зв’язків та паралелей: ти ніби читаєш про ірландське суспільство через призму медіа, а вже на другій сторінці, якщо відкинути дати та власні назви, ніби про Україну сьогодні. Це діалог між сільськогосподарською та індустріалізованою політикою; різні анахронізми; співіснування архаїчного та буколічного; політика нейтралітету; настороженість щодо геополітичного курсу щодо стосунків з Європою, США та особливо зі своєю суворою «старшою сестрою» Британією; революція та її наслідки; панування популістської демократії; впливова роль церкви; проблеми вищої освіти; пошуки ідентичності
під імперіалістським тиском Британії; розкол країни; парламентська «коаліція всіх покидьків»; некерована цензура насамперед через перевищення повноважень полісменів та релігійну гонитву; «агресивний антиінтелектуалізм»; наріжне питання мови та традицій, більш необхідне, ніж ми знаємо де; наївний патріотизм; правління геронтократії та «простаків» — найвпливовіша партія у пресі звалася «партією простаків» (Фіанна Файл), простих грубуватих чоловіків із-за меж Дубліну та їх не завжди освічених дружин. І цей перелік охоплює тільки основні наріжні моменти.

Том Гарвін – ірландський політолог та історик, професор Університетського Коледжу в Дубліні. Окрім «Новин нової держави» він іще написав «Еволюцію ірландської націоналістичної політики», «Революціонери-націоналісти в Ірландії», «1922: народження ірландської демократії», «Чому Ірландія була бідною так довго: уникання майбутнього», «Засуджуючи Лемасса». Він багато що сам пам’ятає з років становлення Ірландії. А спогади його не завжди добрі. Якщо ми сьогодні з найбільшим обуренням ставимося до необережних дій таких структур, наприклад, як міліція, то в часи молодості автора, у 1950-х, у релігійній Ірландії священик збиває мотоцикліста на напівпорожній вулиці Дубліна та поспіхом їде геть. Ось як він описує цей спогад: «Це один із моїх незабутніх спогадів про Ірландію 1950-х років, і він певною мірою узагальнює реалії тієї пори. З людьми ставалися нещасні випадки, яким не було жодного пояснення і які навіть не розслідували».

Том Гарвін нам пропонує побачити суспільство патріархальним, неосвіченим, сільським, а, головно, «під владою пуританського репресивного й авторитарного режиму, що оголосив незаконним розлучення, практично заборонив користуватися засобами контрацепції, знущався з хлопчиків, забороняв читати вартісну літературу і незаконно ув’язнював дівчаток і молодих жінок за начебто непристойну поведінку, «розбещеність» або просто симпатичну зовнішність». Звичайного ірландця оточувала такі явища, як народна забобонна культура, жорстоке ставлення до хлопчиків. Таким, принаймні, пропонували суспільство бачити тодішні газети. «Ці явища не далекі від дійсності, але така реальність була дійсною для двох третин населення, а для однієї третини — безперечно ні»

Влучно ілюструє тодішні настрої Артур Гріффіт, який запитував свого часу «чи ірландська політика завжди стосуватиметься мертвих і ненароджених поколінь, оминаючи сучасне покоління з усіма його практичними повсякденними проблемами». Оминати сучасне покоління означало заплющувати очі на позитивне сальдо еміграції в Британію серед молоді, «переважно через бажання жіночого населення спробувати переваги емансипованого способу життя, нудьгу та патріархальний характер сільського життя»; залишати осторонь питання освіти серед молодих селян-фермерів; часто сліпо слідувати церкві: до одного скандалу навіть вважалося, що в Ірландії два парламенти – один Дойл в Дубліні, а інший католицький. Незвичними є пасажі про релігійно-просвітницькі чернечі ордени («Християнські брати», «Лицарі Колумба») та їх вплив на становлення (чоловічої) ментальності країни. З ними пов’язаний багатий каталог фізичних покарань для хлопчаків та сексуальна наруга.

Кілька десятиліть політикам та суспільству доводилося боротися з усталеними стереотипами сусідів: «ірландці та шотландці в старій Ірландії були слугами — садівниками, куховарками, листоношами й продавцями» і якщо усвідомлювали, що (у 1919-1921) вони отримали незалежність, то не показували цього. «Вони майже не намагалися скористатися, щоб домогтися вищої зарплати й кращих умов праці, і далі поводилися так, ніби англо-ірландський договір нічого не змінив». Брити собі навіть дозволяли висловлюватися в подібній манері: «Ми любили їх, як землевласник на далекому Півдні любить своїх чорношкірих слуг, бо вони знали своє місце й не покидали його, але ми вважали їх не за людей, а радше за свійських тварин».

Зараз ми знаємо так само зовсім небагато про Ірландію, але найчастіше уявляємо її інакше – як розвинену європейську країну. Утім, ми не знайдемо універсальних формул успіху: Ірландія дуже довго будувала «міст в Європу» шляхом спроб, помилок та суспільних жертв у економічному секторі. «Прислуховуватися не до застарілих традицій, а до раціональних показників», — те, що ми читаємо між рядків впродовж всієї книги. І хоча «магічне мислення» досі актуальне для ірландців та в повітрі відчувається подих 1950-х часом, але ірландці перестали соромитися своєї «простоти»: ненав’язливо змусили полюбити та вибивати їх народні танці весь світ після піку захоплення американізацією — свінгом та джиттербагом; віддали у світ свято Патрика; піднесли Трініті Коледж на рівень не гірший будь-якого британського вищого навчального закладу; інколи ми навіть знаємо і читаємо О’Кейсі, Єйтса або «Дублінців» Дж.Джойса; а ще є часто на слуху прізвище Мерфі, яке, виявляється, має ірландське коріння.

Єдиним недоліком може видатися методологія книги, автор в основному посилається на матеріали трьох дублінських газет Irish Independent, Irish Press, Irish Times у 1948-1962 рр., а головним матеріалом є публічно зареєстровані свідчення тогочасної громадської думки. За словами автора, цей огляд несистематичний, але доволі повний, і відображає інтереси і думки різних груп населення: католиків, націоналістів, республіканців, лібералів, юніоністів, соціалістів. Водночас пан Том коментує, що це видання не претендує на суху точність класичного соціологічного аналізу. Варто також пам’ятати, що преса в той час мала доволі вузьку аудиторію, добре освічених можна було знайти хіба що в великих містах, а переважно в Дубліні. Проте в підсумку ми маємо змогу читати добрий публіцистичний матеріал про незнану країну, чия громадська думка виявляється не такою вже й відірваною від наших реалій.

Оксана Ставнійчук