Поки існуватиме пітьма

— …повернеться, аби боронити людей, коли знову запанує Зло. Поки існуватиме темрява, будуть потрібні й відьмаки. А темрява існує завжди! (Анджей Сапковський. Сезон гроз)

images

Є персонажі, сильніші за власних творців. Шерлок Холмс не захотів гинути в безоднях Рейхенбахського водоспада. Більбо Беґґінс та Гендальф взяли та вийшли за межі звичайної казочки для дітей. Роланд і його ка-тет змусили Стівена Кінга врешті-решт повернутися у наступній книжці до світу Темної вежі…

Найяскравіший і найвпливовіший сучасний польський фантаст, Анджей Сапковський, теж у результаті мусив відродити свого героя. В чому суть «відьмачого» феномену і яким виявилося повернення культового персонажа, — про це й поговоримо в нашій статті.

* * *
Спершу я написав дві сторінки тексту про Сапковського як такого та історію появи «відьмачого циклу», але потім збагнув, що повторююсь. Тож простіше читачеві, який іще не знайомий із цим письменником, переглянути статтю, надруковану в «ЛітАкценті» два роки тому.

А ми почнемо звідти, де тоді завершили.

Відьмак Геральт уже давно живе власним — окремим від автора — життям. Це було, напевно, неминуче. Щойно крім власне авторських текстів з’явилися інші історії — спершу у вигляді чотирьох коміксів, далі — фільм та серіал, ну і нарешті — комп’ютерна іграшка, — щойно все це набуло більш-менш серйозної популярності, автор уже став не владним над персонажем. Щиро кажучи, ані комікси, алі телевезійне втілення відьмака успіху книжкової серії не досягли. А от комп’ютерній іграшці навіть вдалося завоювати набагато більшу кількість прихильників. Насамперед це вдалося завдяки розробникам, які були й лишаються справжніми любителями прози Сапковського. Вони дбайливо поставилися до першоджерела, дотрималися не лише букви, а й духу книжок. Сам Сапковський визнав це, хоча й зауважував, що в гру ніколи не грав; пізніше, однак, він змушений був серйозніше дистанціонуватися від «The Witcher»-а.

Чому саме так? Та тому, що для багатьох — і що далі, то частіше — відьмак Геральт є насамперед ігровим персонажем. Так, книжки Сапковського виходять у багатьох країнах Європи, але ж обидві частини «The Witcher»-а продавалися по всьому світу і мали неймовірний успіх.

У якийсь момент виявилося, що для фанатів події, які вони пережили у грі, є набагато «канонічнішими», ніж власне тексти-першоджерела. Натомість Сапковський почав у інтерв’ю доволі різко висловлюватись із приводу того, що гра чи комікс апріорі не можуть бути каноном. Канон — це лише книжки, написані автором відьмака, себто самим Сапковським.

Приблизно тоді ж уперше пролунало припущення про те, що може з’явитись нова книжка про світ Геральта. Спершу не йшлося навіть про відьмака як головного героя. Адже сам Сапковський багато разів підкреслював: історію, яку він хотів розповісти, завершено. Не буде жодних продовжень чи передісторій. Не буде «Юності відьмака» чи «Відьмак завдає удару у відповідь».

Подробиці лишалися таємницею — і зовсім несподівано стало відомо, що книга вийде от-от, шостого листопада 2013 року. У мережі з’явилися обкладинка та текст першого розділу, які всі моментально почали обговорювати. Передпрем’єрний продаж на одному із сайтів довів, що цікавість до нової книжки Сапковського є феноменальною: приблизно за годину розійшлася вся тисяча примірників, що були виділені для цього експерименту. Решту книжок люди купували уже в день прем’єри, у книгарнях та через інтернет. Далі почали надходити перші відгуки…

Але ж нас цікавлять не вони, а сам роман, чи не так? Тож поглянемо на те, чим став і чим не спромігся стати «Сезон гроз», — і спробуємо при цьому уникнути найбільш кричущих спойлерів.

* * *
Позаминулого року польські колеги запросили мене взяти участь у збірці-триб’юті, присвяченій світу відьмака. Перечитуючи тексти й намагаючись вербалізувати для себе «формулу Сапковського», я збагнув, що насправді вона змінна. Дві збірки оповідань докорінним чином відрізняються від п’яти романів «саги» (пишемо в лапках, бо все-таки сага — це конкретний тип художнього твору, який існував у певному регіоні й у певні часи. Однак у фентезі, завдяки видавцям, що ставили на обкладинку фрази на кшталт «нова сага про пригоди героя Перебийвороженька», слово це набуло іншого значення: епічна оповідь взагалі, без прив’язок до Ісландії чи Ірландії) — і справа не лише в обсязі чи наскрізному сюжеті.

Обидві збірки, «Останнє бажання» та «Меч призначення» написані, як то кажуть поляки, із примруженим оком. Це не тільки пригодницька фентезі у вигаданому середньовічному світі. Це ще завжди гра із читачем, яка звертається до загальнокультурного фону. Сапковський глузує над жанровими правилами й водночас, свідомо чи ні, формує свої власні. Так само він переписує відомі сюжети — народних чи авторських казок, — в одному випадку вдаючись до іронічного віддзеркалення, в іншому — до потрактування в реалістичному ключі й т.ін. Нарешті, він свідомо актуалізує свої тексти: говорить про проблеми, які зрозумілі саме його читачеві (а от у справжньому європейському середньовіччі ними навряд чи хтось переймався б).

У «сазі» залишається все те, за що читачі полюбили Сапковського: це романи іронічні, з посиланнями на актуальні для нас ситуації та події, натомість у них уже не йдеться (або йдеться епізодично) про перелицьовування відомих казок. Тут є наскрізний сюжет — але за архітектонікою це твори набагато складніші, із численними флешбеками та флешфорвардами, із цитатами з різних вигаданих та реальних творів тощо. Ну і головне: масштаб подій тут значно ширший, і відповідно, ідея також серйозніша, глибша. Останній том, «Пані озера», закінчується на такій високій та щемливій ноті, що годі було б сподіватися просто взяти та написати продовження. Саме тут і тільки тут має стояти трикрапка.

Будь-яка наступна книжка про цей світ ставить перед її автором одразу два серйозні завдання, два виклики.

Перший — сюжетний. Адже історію закінчено — і треба зрозуміти, яким чином «вписати» нові події в канву вже відомих. Причому — і це другий виклик — зробити це треба так, щоб нова книжка не перекреслила попередні, щоб після неї вони не змаліли. Чимало авторів потрапляли у цю пастку — таку очевидну! — і мало хто спромігся її оминути.

«Сезон гроз» формально дійсно не є продовженням чи передісторією того, що нині є канонічними текстами про відьмака. Дія книги починається приблизно через рік після того, як Геральт уперше зустрівся зі своєю коханою, чарівницею Єнніфер, — зустрівся й розійшовся. А закінчується роман згадкою про те, що король Фольтест шукає відьмака, який зняв би чари з його доньки. Іншими словами, «Сезон гроз» лежить десь між «Останнім бажанням» та новелою «Відьмак» (причому до подій «Відьмака» ще лишається кілька років).

Цей доволі дивний виверт насправді цілком у дусі Сапковського: і якщо уважно перечитати першу збірку, ви упевнитеся, що оповідання в ній дійсно розташовані не в хронологічному порядку.

Але це — лише перший із сюпризів, які чекають на того, хто візьме до рук «Сезон гроз». Так, скажімо, він позиціонується всюди як роман — але дуже скоро читачеві спадає на думку, що перед ним — збірка із чотирьох повістей. Перший сюжет наче закінчено, переходимо до другого, до третього… аж потім несподівано ви усвідомлюєте, що всі ці історії переплетені між собою — і в фіналі впевнюєтеся: так, це справжній роман!

Між іншим, у «Сезоні гроз» Сапковський не вдався ані до першої, ані до другої системи побудови сюжетного простору. Найбільше книга скидається на… «гуситську трилогію» цього ж автора, себто перед нами доволі впізнаваний «роман-подорож». Лише наприкінці всі стежки, якими мандрував Геральт, сходяться до одного перехрестя — переважно ж доля просто підкидає йому чергові випробування, друзів та ворогів…

Попри те, що кажуть деякі рецензенти, _за духом_ роман аж ніяк не скидається на збірки оповідань, — тут немає перелицьованих відомих казкових сюжетів. З іншого боку — немає й надідеї того ж масштабу, що у сазі. Відьмак Геральт тут постає як людина, котра не переймається високими матеріями. Це фахівець, який виконує свої обов’язки та тихо пливе собі за течією… аж допоки обставини (чи автор?) не змушують його вдатися до чогось серйознішого.

До подій основного п’ятикнижжя далеченько, Геральт ще не бував у Цинтрі, в нього немає прийомної доньки, він розійшовся зі своєю коханою. Більше того, ми знаємо, наскільки майстерно він володіє зброєю, і знаємо, що всі небезпеки напевно омине — адже попереду ще стільки пригод… За цих умов Сапковський вдається до цілком зрозумілого прийому: позбавляє відьмака його знаменитих мечів. Більшу частину роману присвячено, власне, тому, як відьмак їх шукає — а потім шукає можливість їх викупити і т.п. Звичайно, йдеться не про фінансово-торгівельний трилер: як і личить відьмакові, Геральт убиває різних страхопудел, потрапляє в самісіньке ядро чародійської змови, намагається загоїти сердечні рани у обіймах колежанки Єнніфер, мандрує кораблем, за командою якого женеться лисиця-перевертень…

Одне слово, перед нами чудовий пригодницький роман, від якого не відірватися. На найкращих його сторінках Сапковський постає як чудовий і вправний письменник. На інших сторінках час від часу виникає відчуття певної штучності, шаблонності — от, скажімо, як в епізоді з тим-таки кораблем, де вся команда, стикаючись із черговою проблемою, реагує виключно розпачливими криками.

Не позбавлений «Сезон гроз» і улюблених багатьма читачами посилань на наше сьогодення. Сатиричні, ядучі коментарі з приводу «справжніх чоловіків», фемінізму, політичного устрою тощо виглядають напрочуд вдало і, звичайно, багатьох потішать. А деякі — й не тільки потішать.

Ось невеличкий фрагмент у моєму перекладі: «В більшості королівств,  князівств на інших варіантів існування владного та суспільного устрою на тих землях, які були відомі Геральтові, справи — назагал — складалися добре. Система, щоправда, інколи хибила, але функціонувала. В переважній частині суспільств керуючий клас таки керував замість того, щоб тільки красти і всю свою увагу приділяти азартним іграм та хвойдам. Еліта суспільства лише в незначній кількості складалася з людей, які вважали, що гігієна — то ім’я проститутки, а гонорея — назва пташки з родини жайворонкових. Серед робітників та хліборобів лише подеколи траплялися кретини, що жили виключно сьогоднішним днем і сьогоднішньою горілкою, не здатні залишками свого розуму осягнути настільки неосяжні речі, як завтрашній день і завтрашня горілка. Більшість священників не займалася здирництвом та розбещуванням малолітніх, тільки жили собі в храмах, без останку віддаючись спробам розв’язання нерозв’язуваних загадок віри. Психопати, диваки, триндуни та ідіоти не пхалися до політики і до важливих урядових чи адміністративних посад — натомість займалися руйнуванням власного сімейного життя. Сільські дурники сиділи собі по селах, за стодолами, не намагаючись удавати з себе народних трибунів. Так було у більшості панств. Але королівство Емблонії до більшості не належало. Було у меншості з погляду кожної згаданої вище категорії. І з багатьох інших. Тож занедбалося. А зрештою зникло. Потурбувались про це його могутні сусіди, Темерія та Реданія…»

* * *
Загалом же, оцінюючи новий роман, мушу сказати: у мене він викликав суперечливі враження. Сапковський, звичайно, є Сапковський: це людина талановита і до біса розумна, і він написав книгу, яку буквально «ковтаєш», сторінку за сторінкою. Знаючи, чого від нього чекають, він залюбки обманює читача — і читач ладен обманюватися. Здогадатися, про що _насправді_ ця історія й яким чином вибудувано інтригу, непросто; в цьому, безперечно, слід віддати авторові належне.

З іншого боку, часто виникає відчуття, що читаєш фанфік, написаний Сапковським на самого себе. Чому ця думка не з’являлася раніше, коли ми захоплено гортали наступні томи п’ятикнижжя? Бо «сага» мала згадану вище надідею. Бо було взято високу планку, високе звучання.

Тут у переважній частини книги бачимо захопливі пригоди. Бачимо впізнаваних персонажів. Зустрічаємо чимало посилань для тих, хто знайомий із попередніми томами: хоч би про того ж таки Фольтеста, чи про команду, яка пересуває прикордонні стовпи…

Але немає щемливої ноти, нема тремтіння та захоплення, немає того зльоту читацької душі, які дарували нам найкращі сторінки «саги» — і дарують досі. Сказати загалом — у книзі немає принципової новизни.

Ситуацію, по суті, рятує фінал — точніше, епілог. Саме тут Сапковський тих, старих часів, звучить на повну силу. Саме тут виникає сподівання на те, що наступні книги — про відьмака чи ні — будуть написані в іншому, не тільки розважальному ключі. Фінальний фінт — це рівень «гуситської трилогії» чи навіть «Змії», — він дійсно бере вас за живе.

Між попередньою та цією книжками Сапковського минуло чотири роки. Проблемна повість «Змія» була присвячена війні в Афганістані, читачі та критики поставилися до книги доволі стримано (на мою думку, сильно її недооцінивши). Натомість «Сезон гроз» — це роман насамперед розважальний, — і цікаво буде простежити за реакцією на нього.

Спроба увійти в ту саму ріку, загалом, Сапковському вдалася. Чи варто було чекати чотирнадцять років? Чи мали читачі право сподіватися на книжку, яка за проблематикою та ідеєю підніметься до рівня «Пані озера»? Та й чи взагалі реально її написати, таку книжку?

Так чи інакше, «Сезон гроз» — це успіх, швидше, для читачів, ніж для письменника. Читачі, безперечно, у більшості своїй будуть задоволені. Але чи вдовольниться цим автор?

Закінчення роману можна трактувати по-різному: як метафору або ж як натяк на можливе продовження серії. Як давній шанувальник творчості Сапковського, я би не відмовився прочитати ще одну його книжку про пригоди Геральта. Але як людина, яка цінує в його прозі оригінальність та проблемність, — хотів би сподіватись, що Сапковський напише іще не одну книжку, яка нас насправді здивує. Книжку, якої ми від нього навіть і не думаємо чекати.