Плач за Сашком

Роксана Харчук
Роксана Харчук

Моторошнішого тексту, аніж список загиблих, немає. Навіть списки безвісти зниклих не такі страшні, бо в них ще жевріє надія. А тут — доконаність і невідворотність. Перед очима — рядки: прізвище, ім’я, місце проживання. У списку, опублікованому в «Українській Правді» 19 лютого, я побачила знайоме мені прізвище — Капінос Олександр. Його було вбито на барикаді біля Будинку профспілок у ніч із 18 на 19 лютого. Існує дві версії смерті героя: від гранати (офіційна) і від пострілу в голову гумовою кулею (зі слів очевидців). Олександр помер у лікарні 19 лютого.

З Сашком не була добре знайомою, зустрілася випадково в часі мовного протесту, який відбувався влітку 2012 року під Українським домом. Спочатку він був одним із протестувальників, згодом приєднався до голодування. Розговорилися. З’ясувалося, що Сашко Капінос живе у Тернопільській області, займається фермерством. Я дивувалася, чому він так переймається мовним питанням. Адже для фермера воно явно не могло мати такого значення, як, наприклад, для філолога. Одначе мова мала для молодого чоловіка, якому на той час виповнилося 27 років, значення кардинальне: він усвідомлював її як символ України й людської гідності, зрештою себе самого. Олександр був патріотом, якого щиро обурив наступ режиму на українців через мовне питання. Ідеаліст чистої води, не довго думаючи, зібрався й приїхав до Києва. У часі нашої розмови трапилася та випадкова і водночас знакова річ, що наповнює життя потаємним сенсом. Почала розпитувати його про Тернопільщину. Неймовірно, але Сашко жив на Кременеччині саме в тому селі, звідки походила моя баба. І це був зблиск, бо відразу згадалася й Іква, й підніжжя Кременецьких гір. Комусь ці гори видадуться звичайнісінькими горбами, але це не так: вони такі ж високі, блакитні та найсвятії, як і в Шевченка.

Я переживала, як переноситиме Олександр голодування на сходах Українського дому під палючим сонцем, але поряд із ним голодували й тендітні дівчатка. Фото вродливого, чорнявого Сашка у вишиванці з’явилося тоді в інтернеті й на шпальтах кольорових журналів. Для нього ж це не мало жодного значення. Був скромним і водночас дуже рішучим, з відкритою посмішкою й ранимою, сприйнятливою до краси душею, недаремно під вечір ішов купатися на Дніпро. Хоча супроти Дніпра Іква — потічок, я переконана, що у Дніпрі він бачив саме її. Олександр був дуже гордим і гоноровим. Нікому не хотів завдавати найменшого клопоту, не хотів навіть, аби йому випрали вишиванку. Одначе протестувальники-галичани переконували: протестувальник має виглядати ошатно.

Після мовного протесту Олександр приїздив до Києва на «Марш УПА». Уже тоді прагнув рішучіших дій. Адже голодування на сходах Українського дому не принесло бажаного ефекту, хоча й мало велике значення. Без нього, як і без багатьох інших акцій громадянського супротиву, не відбулося б протесту нинішнього. Символічно, що 23 лютого Верховна Рада таки позбавила російську мову офіційного статусу в Україні. Саме за це боровся Олександр Капінос. Його мрія про вільне буття української мови здійснилася. За це власним життям заплатив він і його побратими із Небесної сотні. У часі мовного протесту влада вже застосовувала на Європейській площі спецпризначенців, які залякували, але ще не били активістів. Уже тоді влада вповні продемонструвала і свій цинізм, і безжальність не так до студентів, як до людини-громадянина й українця. Головний урок, що його виніс тоді Сашко: мирний протест в Україні не є дієвим — влада його просто ігнорує. Не раз казав про це.

І ось сталося: Олександра нема. Є лише його прізвище, ім’я і місце проживання у списку забитих ментами-садистами. Одначе це не гола статистика, бо Олександр, як і всі решта постреляних і порубаних кримінальною диктатурою, — це кращі із нас. Вони — наші герої, а не терористи, як це прагне довести світові Янукович, що спирається на «геніальний» план Путіна про стрімке поширення антитерористичної операції з Кавказу на всю Україну. «Брешеш, людоморе!» — ці Шевченкові слова, адресовані великодержавному історикові Скальковському, який намагався представити гайдамаків як розбійників, «пятно в нашей истории», спрямовані в осердя нинішнього пекельного українського режиму й персонально до «великої шевченколюбки» Гані Герман, що збиралася святкувати ювілей поета в оточенні нових наших мучеників, зокрема й Олександра Капіноса. Сьогодні саме наші мученики, а не політики, які виявилися нездатними безкровно врегулювати конфлікт, визначають, хто в Україні людомор, а хто гуманіст.

Я знала і знаю різних людей, зокрема високоосвічених й дуже талановитих, але з певністю можу сказати: досі кращої людини за Сашка мені в житті зустріти не довелося. Вічна пам’ять тим, хто відстоював на Майдані найбільшу цінність всіх часів і народів, — людське в людині. За ними наш плач.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).