Ліки від нудьги. Тепер – українською

1
Чим була унікальна масова література в радянському союзі? Найперше – фактом свого існування. Адже будь-який дослідник маскульту аргументовано доведе: в тоталітарних країнах повноцінний розвиток популярних жанрів неможливий. Адже герої — Шерлок Холмс, Джейн Ейр, комісар Мегре, Скарлетт О`Гара, Люк Скайвокер, Джеймс Бонд, Людина-Павук, всі діти капітана Гранта чи будь-які похідні від них — здатні на характерні для героїв учинки та беруть на себе відповідальність за них, бо є особистостями. Навіть якщо, прочитавши книжку чи переглянувши фільм, ми не затримуємо його світлий образ у пам’яті, ціннісна система координат для нього лишається незмінною. Читач готовий визнати такого героя, бо він – індивідуаліст, має кодекс честі, дотримується його та мислить нестандартно. Погодьтеся: тоталітарне суспільство, яке стало Мордором значно раніше, ніж Толкієн придумав цю назву, подібного героя не породить.

Але радянський союз намагався. Масова література в тій країні існувала. Зокрема – україномовна. Проте в тій же Росії штучність та беззмістовність цих творів доведена  навіть не після 8 грудня 1991 року, коли союз перестав існувати, а значно пізніше, з приходом 2000-х. Наприклад, російське кримінальне чтиво, явивши в середині 1990-х Віктора Доценка, Олександру Марініну, Андрія Константинова та Андрія Ківінова, від початку 2000-х наново репрезентує перевидану радянську «класику» жанру. Отже, читацька свідомість не прийняла нестабільних реалій, коли герой зовсім не героїчно блює з перепою, неохайний, нехтує сімейними цінностями та навіть – о, Боже! – ходить у туалет. Хочеться стабільності, коли ясно, хто є хто і хто за кого. Ось чому в російські, й автоматично – в українські книгарні повернулися перевидані, переписані та дописані тексти, радянські і за формою, і за змістом.

Альтернативою, точніше, опозицією до подібної книжкової продукції одноосібно лишається Борис Акунін. Не приховуючи, що в своїх романах використовує питомо західні, здебільшого – європейські лекала, він водночас сформував та запропонував читачам книжкову серію «Ліки від нудьги», яку видає «Иностранка» вже десять років. Принцип упорядника – пропонувати читачам не шедеври, але – актуальні зразки передусім європейської белетристики. Відаючи перевагу детективу й трилеру, Акунін доводить утаємниченим: жанрова література Франції, Італії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Німеччини, Великої Британії, Канади чи Шотландії нічим не поступається американській, тиражованій у рази ширше.

Український читач через причини, котрі пропоную лишити за межами цього тексту, позбавлений регулярної можливості читати актуальні белетристичні новинки з Європи. Коли згадувати детективи й трилери, то є один переклад Жана-Крістофа Гранже – «Мізерере» («Махаон», 2009 р., переклад Віктора Шовкуна). Хвилю моди на скандинавських авторів підхопило «Фоліо», хоча в критиків часто виникає питання, з якої мови перекладені романи Ю Несбе, Хенінга Манкеля, Стіга Ларссона, але це теж не тема для обговорення тут. Топових польських авторів Марека Краєвського та Зігмунта Мілошевського пропонує українською «Урбіно». Але з різних причин такі видання поки не стають видавничими проектами на кшталт згаданих «Ліків від нудьги».

8555

Поки що до згаданого концептуального формату впритул наблизилася нова серія «Темпора/Детектив», три книги з якої потрапили до книгарень наприкінці минулого року. Поки невідомо, чи буде серія розвиватися. Так само не зовсім зрозумілий вибір мов перекладу: дві книги з французької, одна – з польської. Хоча ймовірно, інших перекладачів на момент створення серії не було. Але перевага цієї пропозиції, по-перше, в самих перекладах (з оригіналу, поза сумнівом), по-друге – в актуальності авторів (роки виходу в світ оригіналів – 2008, 2010 та 2011-й), і по-третє – в ексклюзивності (альтернатива – лише оригінал, російською ви цього не знайдете).

Автори читацькому загалу в Україні невідомі, бо ми звикли – тренди задає російський видавець. Тобто, якщо не видали раніше в Росії, такого письменника нема. Тож давайте хоча б порадіємо можливості відкрити для себе незвідане. І, як на мене, ще один важливий плюс: «Темпора» принципово пропонує не шедеври, не вершини світового письменства, не класику жанру, натомість – добротне чтиво для повсякденного вжитку. Те, що пересічний читач у Франції чи Польщі шукає на полицях книгарень, аби скоротати вечорок-другий та не нудитись. Власне, тема тих, хто пише подібні книжки, відповідає читацьким щоденним потребам.

Якщо прочитати в будь-якій послідовності «21:37» Маріуша Чубая та «Криваву мантію» П`єра Борроме, можна побачити не певну, а майже повну схожість сюжетів, конфліктів, інтриг та контекстів. Що означає: сучасна європейська жанрова література орієнтована на активне суспільство, хоче бути співзвучним до його проблем та потреб, і не лишається осторонь.

images1

А найперше хвилює поляків та французів жорстокість та радикалізація суспільств, котрі що далі, то частіше починають не відторгати інакших. «Вбивця завдав їй смертельного удару ножем у живіт зверху вниз. Далі він люто накинуся на її обличчя і завдав понад сотню ударів тупим предметом, можливо – молотком»  – такий труп знаходить на місці пригоди поліція в «Кривавій мантії». «Жінка середнього віку, продірявлена ножем. Дослівно продірявлена, бо вбивця завдав майже сорок ударів» – ось який звичайний, повсякденний злочин обговорюють працівники польською поліції в «21:37» – при тому, що профайлеру Рудольфу Гайнцу на прізвисько Хіпан доведеться розслідувати ще страшніший злочин: подвійне садистське вбивство семінаристів-геїв.

Поліцейські Дорньє та Бодрі в пошуках убивці отримують обережні, але – наполегливі рекомендації зосередитися на середовищі циган. Гайнца постійно підштовхують шукати або серед скінгедів, або – в гей-середовищі, або – там, де виникають протиріччя на релігійному грунті. Тобто, французький письменник Борроме та польський автор Чубай незалежно один від одного єдині в спільному висновку: респектабельна, буржуазна частина суспільства звиклася зі звичайним насильством. Людей здатен збурити лише випадок прояву чогось крайнього. Тобто якщо в основі детективу – боротьба за цінність кожного людського життя, то нове тисячоліття внесло в жанр та його вирішення свої страшні корективи. А саме: вбивство та насильство самі по собі вже не є чимось наглим, незвичним. Народ будоражиться тим більше, чим більше крові та частин людських тіл знаходять на місці скоєння злочину.

81
Висновок у фіналах обох романі теж простий, самі ж фінали доволі подібні. І П`єр Борроме, і Маріуш Чубай проводять своїх героїв у пошуках істини манівцями та лабіринтами через пекельні кола, аби ті відкрили для себе очевидні істини: справжній вбивця – не явний озлоблений маргінал. Це цілком респектабельний громадянин, для якого арсенал маніяка лише прикриття. Вбивці пускають поліцію хибними слідами, навмисне роблячи чорта таким страшним, як на малюнку. Ріки крові та садистка винахідливість для них – та ширма, за якою в теперішній час легко заховатися. Бо вигода від убивства дружини адвоката, яка не мала сексу з чоловіком («Кривав мантія») та двох молоденьких геїв («21:35») насправді така мізерна й виставляє вбивць такими дріб’язковими в своїх претензіях до світу, що справжніх серійних убивць типу Ганнібала Лектера з «Мовчання ягнят» Томаса Гарріса чи Нормана Бейтса з «Психо» Роберта Блоха починаєш мимоволі поважати. Адже їхніми запаленими розумами справді рухала велика, як вони вважали, мета.

На їхньому фону роман Рено Ребарді «Дівчата з Ла-Джонкерти» тримається особняком. Якщо сюжети згаданих вище творів переповідати небезпечно, бо так чи інакше назвеш убивцю та зіпсуєш процес лікування від нудьги, то ця історія вкладається в одне речення. Колишній спецназівець Ферран береться визволити незнайому йому дівчину з сексуального рабства і визволяє. Щоправда, спершу потрапляє в пастку мафії, та виривається, аби повернутися й влаштувати кривдникам вирвані роки. За стилістикою та проблематикою Ребарді відсилає втаємничених на три десятки років назад, коли у Франції були шалено популярними кримінальні романи Жана-Патріка Маншетта. Деякі з них – «Прибрати трьох», «Скільки кісток!» тощо – так сподобалися Алену Делону, що актор не лише взявся продюсувати екранізації, а й всюди зіграв головні ролі. Прості сюжети підсилювалися гострою соціальною проблематикою, актуальною й досі: корупція, торгівля людьми, некомпетентність поліції, незахищеність простої людини. Схоже, Рено Ребарді перехопив естафету. Хоча так само здається: автор нічого нового про сучасну Францію та Європу загалом не говорить. Аналогічні проблеми переживає й наша країна, лиш способів подолати їх та перемогти ворогів значно менше.

82

Відставний командос Ферран оздоблений всіма потрібними й прийнятними для подібних героїв аксесуарами-штампами. Він самотній, живе небагато, незалежний, п’є, не уникає випадкового сексу, є нонконформістом по життю. Такого персонажа можуть звати інакше. Та байдуже, як назве черговий автор чергового лицаря без страху та докору. Головне: такі ось феррани прокидаються від соціальної сплячки лише тоді, коли треба захистити знедолених. У даному випадку – зовсім незнайому румунську повію. Знаково й прикметно, що коли в діло включаються спецслужби, вони Ферранові відверто заважають. Йому глибоко плювати на їхні оперативні розробки. Врятувати полонених, покарати винних, більше чоловіка нічого не цікавить. І тут знову конфлікт із офіційними державними установами, який може мати для Феррана серйозніші наслідки, ніж сутичка з бійцями мафії.

Всі три романи, взяті нібито навмання, разом являють собою той актуальний контекст, у якому працювали, працюють і працюватимуть західні белетристи. Сюжети можуть бути подібними чи кардинально різнитися. Проте на виході маємо чергове твердження про неприпустимість насильства, неповороткість держаних правоохоронних інституцій та торжество особистості. Українським колегам, які хочуть зрозуміти причини вторинності радянських та нерадянських детективів, а також пояснити собі, чому навіть бійки в них такі нудні, бажано звернути на це увагу.