Про пам’ять, біль і відповідальність

Мартін Поллак. Мрець у бункері: Історія мого батька / Переклад з німецької Нелі Ваховської. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2014
Мартін Поллак. Мрець у бункері: Історія мого батька / Переклад з німецької Нелі Ваховської. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2014

Книжка Мартіна Поллака – з тих, які довго не відпускають. І вже добрий тиждень після прочитання раптом усвідомлюєш, що й далі про неї думаєш. Точніше, не так: книжка й далі ставить тобі запитання, все нові й щораз дальші не лише від біографій Мартіна Поллака та його рідного батька Ґергарда Баста (того-таки «мерця в бункері», чиє життя – в основі фабули цього «роману-дослідження»), а й від історії нацистської Австрії (здавалося б, не надто «розкручена» тема, а спільних больових точок насправді більш ніж досить) або навіть історії Центрально-Східної Європи ХХ століття, яка тут теж неодноразово виринає. Для українського ж читача деякі питання звучатимуть несподівано гостро вже в світлі останніх подій, які 2004 року – а саме тоді з’явився оригінал – важко було й уявити.

Але починати, мабуть, годилося б із чогось іншого. Наприклад, із того, що побачити цей життєвий сюжет у такому ракурсі й саме так розповісти цю документальну історію міг лише Мартін Поллак.

Син пише про батька. Батька, якого не пам’ятає (Мартінові було три, коли того вбили, а зростав він у родині вітчима, котрий дав йому своє прізвище й виховав, як рідного) і про якого тривалий час майже нічого не знав (у родині, як він пише, взагалі мало говорили про минуле). Власне, текст почасти й народився з архівних пошуків Поллака-дослідника, котрий збирав інформацію про діяльність батька – як з’ясувалося, не звичайного гестапівця, а штурмбаннфюрера СС, в різні часи члена айнзацгрупи і керівника зондеркоманди (його кар’єра і за тодішніми мірками була доволі стрімкою, як і переміщення по території Райху) – себто особу, причетну до депортації та винищення євреїв, а також інших нацистських злочинів, зокрема в Польщі та Словаччині.

Але «Мрець у бункері» – аж ніяк не розправа з родинним минулим або ж спроба через текст дистанціюватися від власного батька. Зрештою, ще на початку автор дає зрозуміти, що йдеться не тільки про батька, а й, приміром, про діда, почесного члена СС, який сповідував націонал-соціалістичні ідеали задовго до аншлюсу Австрії, і про дядька Гельмута Баста, котрий теж працював на гестапо в окупованій Словенії, і врешті про бабусю, котра нікуди не належала, але щиро й до останніх днів ненавиділа не тільки євреїв, а й чехів і поляків (вона навіть пише внукові-студенту листа – останнього в історії їхнього спілкування, – аби той не надумав привезти додому дружину-польку чи, ще гірше, єврейку).

Відтак ця книжка – не про одного «мерця в бункері», хоч детективний зачин і має продовження, й читач врешті дізнається, що сталося з Ґергардом Бастом і хто вбив його 1947 року (тільки для того, аби впевнитися, що ця розгадка – не ключова для книжки). Та не меншою мірою цей документальний роман – це і простежена до Поллакового прадіда історія роду Бастів, у якому не бракувало своїх історичних «казусів», адже реальне життя завжди виламується за ідеологічні схеми.

Приміром, Йозефіна Баст, котра свого часу переїхала з Нижньої Штирії до Заґреба і одружилася там із євреєм. І цікаво, що родина й далі спілкувалася, і навіть 1940 року Йозефінин син Ґідо приїздив на урочисті сімейні зібрання, а його фотографії збереглися в Ґергардовому архіві. «У приватному спілкуванні расизм не відігравав такої значної ролі», – пише Поллак. І слушно додає, що саме тому все, що відбувалося в наступні роки, «ще важче осягнути» (і мова, звісно, вже не лише про історію родини).

Або ж таке: Ґергард нерідко підписував фотокартки місцевими, слов’янськими, назвами, хоч кожне поселення мало свій німецький відповідник (і кому, як не переконаному есесівцю, що зі студентських часів уболівав за «онімечення» конфліктних територій, дотримуватися німецьких назв?).

Або ж зовсім відверта іронія долі, вже з іншої історичної епохи: молодий Мартін Поллак, вихований у «порядній» австрійській родині (автор неодноразово вказує на те, що і по війні багатьом австрійцям не довелося змінювати свої ідеологічні погляди), зі шкільних часів відчуває ірраціональний потяг до Центрально-Східної Європи. Саме тому за спеціалізацію він обирає славістику, а вчитися – до жаху бабусі та подиву всієї родини – їде до Варшави. І лише за багато років він сам з’ясує, що певний час там діяла і батькова зондеркоманда.

Мартін Поллак відверто пише і про родинні конфлікти (зокрема й за власної участі), і про свої переживання. Але робить це завжди небагатослівно й наче трохи відсторонено, з уже «безпечнішої» часової дистанції. Скажімо, лише одним реченням згадує, як у приступі чи то розпачу, чи злості якось спалив єдиний батьків лист, адресований йому: «друкованими буквами, розмальований кольоровими тваринками і людьми, маленька історія в картинках, написана і намальована для сина, який ще не вмів читати, на згадку про любого татка». Можна тільки здогадуватися, через який спектр емоцій йому довелося перейти – і до, і після цього.

А про остаточний конфлікт із бабусею розповідає так: «Я написав, що не хочу більше мати нічого спільного з нею та її сім’єю і взагалі з Амштеттеном, прощайте назавжди і більше мені не пишіть. Отак просто це було для мене. Цілком можливо, що розрив був неуникним, проте ще й нині, коли я згадую про цей лист, мені стає сумно і соромно».

Та за цими скупими коментарями й навіть не розповідями про свої переживання, а радше натяками на них, відчуваєш і щирість, і – найперше – біль. Біль не автора, а вже сина і внука, який вчасно не розпитав і не спробував зрозуміти.

Отож зрештою ідеться саме про це – про бажання не так дослідити (хоч Поллак не раз просиджував дні поспіль в архівах, сподіваючись знайти докази батькової причетності до злочинів і до останнього документа простежити його історію), як збагнути та зрозуміти: батька, родину, австрійців. Та насамперед – чи то, навпаки, вкінці – самого себе.

Кульмінацією ж цих його болісних шукань стає єдиний довший риторично-запитальний пасаж у книжці: «І що було б, якби? Це найбезглуздіше з усіх питань також уже багато років не полишає мене, відколи я нерішуче розпочав роботу над цією книжкою, а потім перервав, щоб знову до неї повернутися, ніякого тобі спокою. Що було б, якби? Якби мій прадід, Пауль Баст, той, що всередині ХІХ століття переїхав із Райнланду до Тюффера, одружився б не з німкенею, а зі словенкою? Якби родина словенізувалася, як це часто траплялося у цій місцевості? Чи все справді почалося із маленького містечка Тюффер у Нижній Штирії, де у співжиття німців і словенів дуже рано просочилися міазми націоналізму? Чи вже пізніше трапилося щось, що розвернуло фактично всю родину до ненависті й насилля, що досягли свого апогею у долі мого батька?».

Має рацію Тімоті Снайдер, коли в передмові звертає увагу на надмірну самокритичність автора: «Здається, він вірить у те, що сам був одним з прикладів австрійського забування про нацистське минуле. Коли він пише, що мав “талант витісняти з пам’яті речі і людей”, читач ловить себе на думці, що більшість із нас володіють таким самим талантом».

Із іншого боку, мабуть, саме ця загострена самокритичність, зумовлена передусім відчуттям причетності до історії власного (на)роду і врешті певної відповідальності за неї, і уможливила появу цієї книжки, написаної на межі історії, літератури та мемуаристики.

Снайдер слушно пише і про те, що Поллаків підхід до історії (з увагою до найменших деталей, але з постійним озиранням на ширші контексти і, головне, без спроб дати остаточні відповіді там, де їх немає) міг би бути взірцевим для тих дослідників, які пишуть про історію пам’яті (а нині цей напрям популярний, як ніколи).

Але корисною ця книжка буде не лише для дослідників. Адже не тільки їм варто вчитися ставити незручні запитання, особливо ж – адресовані самому собі.