Відповідальність перед мовою

Василь Карпюк
Василь Карп”юк

«Синочку, а який прапор більший – он на тому будинку, чи на нашому балконі?»

«На нашому балконі!» – втішено і переможно вигукнув малий, а мама посміхнулася.

Це ми крокували Дніпропетровськом до місцевої бібліотеки, на зустріч із читачами. Батьки малого – місцеві культурні менеджери. Вже багато років організовують в місті численні музичні та літературні заходи, провадять відповідну роботу в різних напрямах, зокрема вони – власники книгарні та потужного культурного інтернет-ресурсу. Звісно, мають на балконі величезний синьо-жовтий прапор. В Одесі, Дніпропетровську, Харкові це доволі звично.

Але з книгарнею вже проблеми, бо в час революції довелося прикрити, аби не спалили, а зараз немає грошей на оренду. І печально. Мені аж самому стало шкода, адже думав, що приїду і одразу пірну в підвал, заповнений книжками. А серед них можна знайти чимало вже раритетних видань. Скажімо, кілька років тому, коли був у Дніпрі вперше, то надибав «Людину на крижині» Костя Москальця. Під час недавньої поїздки до Одеси натрапив у місцевій книгарні на збірку Олега Лишеги «Снігові і вогню», яку ще на початку двотисячних видала франківська «Лілея-НВ», а зараз книги вже ніде немає.

Себто непросто.

А найбільше складнощів, як мені видалося, з вихованням дитини. Батьки мусять бути надзвичайно тонкими і чутливими. Вони хочуть виховати україномовну дитину, як і годиться в державі, де ця мова є державною. Тому й розмовляють удома рідною мовою, а в нібито українському дитячому садку інші малюки говорять російською. Через те їхньому малому складно.

Хоча він уже вправно вимахує дерев’яною шаблею і таки вміє читати в свої п’ять українською, а також гарно співає гімн. Якраз нас таксист відвозив наступного дня на вокзал, бо я вже мав рушати на Харків. Але вирішили по дорозі закинути малого в садок. Щось собі балакали і таксист зауважив, що вперше чує, аби мала дитина говорила чистою українською. Йому й самому мимоволі захотілося перейти на українську. Він говорив і посміхався, що таки вдається. Згадав, що недавно бачив по телевізору, як дітки з якогось дитсадка співали хором гімн. Тоді батько малого вирішив похизуватися, бо є чим, і попросив заспівати свого сина.

Хлопчина й завів: «Ще не вмелла Уклаїна, і слава, і воя…» Так мене проводжав Дніпропетровськ.

Вже в автобусі на Харків захмелений російськомовний дядько просив допомогти записати йому на мобільний якийсь номер телефону. Я виконав прохання. Коли він почув мою українську, то безпомильно визначив, що я із Заходу. Виявилося, що його дружина із Закарпаття, тому знає.

Потім чоловік взявся вибачатися за те, що далі говоритиме, але пожалівся на випадок із далекої молодості. Він тоді був солдатом і перебував у Тернополі. Коли хотів купити в кіоску хліба, то продавщиця йому відказала: «А чому ви не розмовляєте українською?» – і хліба не продала. Цей епізод він пам’ятає все життя і, очевидно, дуже часто переповідає. Хоч потім зміг взяти хліба в іншому місці, ще згадував якісь позитивні моменти із відвідин Львова, але найбільше таки наголошував на цьому випадку.

Тут десь якраз доречні приказки про слово, яке не є горобцем і про слово, рани від якого не гояться. Достатньо лиш один раз помилитися одній людині, щоб потім на багато разів збільшилися негативні наслідки.

Звісно, зважаючи на хміль у його голові, годі було пояснювати, що є й варіанти, що недавно в Криму побили за українську мову. А його ж ніхто не бив. І зараз взагалі на Заході України всі вільно розмовляють, якою хочуть.

Зміг лише сказати, що помиляються і там, і тут. Але ми не зобов’язані йти цим хибним шляхом, якщо знаємо, що він хибний. Можна вернути на правильну стежку. Все ж, ніби, дорослі люди. Пробуємо це доводити спочатку власним батькам, а потім і далі ще з підліткового віку. А згодом виявляється, що таки в зрілості часом поводимося по-дитячому.

А ще недавно зрозумів, що любов більша за все. За мову, за батьківщину і ще за багато що. Коли батьки дізналися, що рушаю на Схід, просили: «Говори російською». Це була зовсім не зрада рідній мові, а бажання вберегти рідну людину, бо новини налаштовують на те, що треба берегтися. І це таки правильно, бо людина важливіша за мову.

Я, щоправда, на російську не переходив, бо ніколи не випадало нею спілкуватися, та й не бачу сенсу. Багато років читаю російською і слухаю російську музику. Навіть перекладав поезію. Але переходити було б кумедно. Навпаки, зараз відчуваю велику відповідальність перед мовою. Як її носій, маю справити позитивне враження на людей, які послуговуються іншими мовами. Не тому, щоб мене любили, а для того, щоб показати хорошу культуру в своїй мові. Бо все-таки вся моя культура в українські мові.

У Харкові спілкувався в основному із друзями-знайомими, тому теж лише українською. Хоч кілька разів доводилося звертатися і до незнайомих. І було видно, що їм приємно чути українську і могти нею відповісти. Тож не варто боятися. Самим їм важко перейти, але треба давати перспективу.