Чи можна писати романи про неприємних українок?

Cофія Мамчич
Cофія Мамчич

Коли до моїх рук потрапила «Коротка історія тракторів по-українськи» Марини Левицької, я ще не знала, що мала б відчувати образу через приниження рідного народу. Про це розповів google уже після прочитання. Здивованій мені довелося глибоко замислитися.

images

Очевидно, що ганьбити українців має в першу чергу колоритна Валентина, що вчепилася у нещасного дідуся з діаспори. Скориставшись із його мрії допомогти хоч чимось скривдженим співвітчизникам, вона прагне отримати за його рахунок омріяні капіталістичні блага, зовсім не маючи ні розуму, ні смаку відрізнити хороше від поганого, не дякуючи і не віддячуючи. Вульгарна, зла і дурна жіночка, безумовно, – персонаж огидний, і будь-яка нація намагалася б від неї відкараскатися.

Дмитро Дроздовський, опираючись ще на російський переклад роману, написав, що книга патологічно брехлива. Можна, звісно, ображатися, що Валентину показали світові, але хто може заперечувати, що вона реальна?

СРСР розпався, несподівано можна побачити світ. Захід виявився майже Марсом – одяг, їжа, техніка здаються раєм, що несподівано відкрив ворота, навіть інтелігенція часом втрачає голову. І в цьому раю живуть люди, які так люблять Україну, що готові допомагати повставати з колін, протягувати руку допомоги і навчати європейськості будь-кого. Хто ж у першу чергу побіжить у розкриті обійми? Звісно, шахраї, що запримітили легку наживу. Чи всі українці в той час були Валентинами? Звісно, ні, але більшість Валентин намагалися потрапити за кордон і взяти від життя максимум, утворивши там небезпечну концентрацію найнепривабливіших представників нашого народу.

На їхньому тлі, на жаль, губляться історії наших співвітчизниць, що принесли у нові для них країни тільки найкраще. До речі, схожу ситуацію зараз спостерігаємо вже у межах України. З’являється багато історій про невдячних біженців, які ображають тих, хто їм допомагає. Негативні історії одразу отримують розголос і праведне обурення, а про позитивні приклади ніхто не буде говорити і писати, адже так і має бути.

У результаті діаспора, яка до 1990-их устигла народити собі світлий образ мучеників-українців, що прагнуть постати з колін, співаючи фольклорних пісень і вишиваючи рушники, зіткнулася… з Валентиною. І шахрайка у першу чергу стала навіть не нашим соромом, а величезною травмою для діаспори. Чи повинні ми заборонити діаспорі писати про свою травму?

В оригіналі персонажі розмовляють англо-українським суржиком. В російському перекладі (до того ж, не дуже хорошому) на таку мову накладається ще один шар зневаги – російський – котрий традиційно дратує нас значно більше, ніж зневага англійця чи француза. Тепер ми маємо дуже добрий український переклад Негребецького, після прочитання якого й близько не виникає подібного дискомфорту. Відчуваючи огиду до Валентини, вже не забуваєш, що «постраждала» сторона в романі – теж українці. Микола, якому дістається найбільше – це навіть не вирослі в Британії його дочки, це українець, що сформувався як особистість на Батьківщині. Коли вболіваєш за Миколу – вболіваєш не проти українки, а за доброго і беззахисного українця.

Це книга про те, як діаспоряни зіткнулися з негарною стороною України. Що нам робити з такою жіночкою? Визнати, що їх тоді на Захід помчало дуже багато, зітхнути, що у нас, як і в кожного народу, є не дуже хороші представники. І далі показувати світу все хороше, що у нас є. Останні півроку нам це вдавалося.