Everyday is sunday, або Нестерпна легкість буття Джуліана Барнза

Як часто ми розповідаємо історію власного життя?
Як часто ми пристосовуємо, прикрашаємо, підступно вирізаємо?
Що довше ми живемо, то менше залишається поряд тих,
хто міг би піддати сумніву нашу версію,
нагадати нам, що наше життя є не нашим життям,
а лише історією, що її ми розповіли про своє життя.
Розповіли іншим, але – головно – собі

Коли я не можу бути певним справжніх подій,
то можу бодай бути чесним у враженнях, які ці події залишили.
Це найбільше, на що я здатний.

Дж. Барнз. Відчуття закінчення

Джуліан Барнз. Відчуття закінчення / Пер. з англ. В.Кузнецова. — К.: Темпора, 2013
Джуліан Барнз. Відчуття закінчення / Пер. з англ. В.Кузнецова. — К.: Темпора, 2013

Роман «Відчуття закінчення» Джуліана Барнза – бездоганно скроєний «детектив без злочину та покаяння», побудований на цікавому прийомі: оповідач – людина, якій читач не може довіряти. Загалом, нічому й нікому в романі не можна довіряти. Можна бути певним лише щодо особистих вражень, емоцій та переживань. Решта – висновки, рефлексії – наче ярлики, приклеєні «тут і тепер». Зміниться час – інакшою буде людина, відмінними – її думки та погляди, пристрасті й уподобання. І годі на схилі років намагатися встановити причиново-наслідкові зв’язки в подіях минулого. Байдуже, кому воно «належить»: чи це твоє особисте, приватне життя, чи подія загальноісторичного масштабу. У Барнза, до речі, не все гаразд із визначеннями «приватна історія» та «офіційна історія». Точніше, ці визначення начебто окреслено, але читач має для себе сам зробити висновок, чим для нього є історія: низкою подій, об’єднаних причиново-наслідковими зв’язками, хаотичною сукупністю вражень-імпульсів-інстинктів чи…

Назву роману – «Передчуття закінчення» (The Sense of an Ending) – Барнз запозичив з однойменної книги літературознавця Френка Кермоуда, що являє собою цикл лекцій, у яких проаналізовано взаємозв’язок прози (від Платона до Вільяма Берроуза) з уявленнями про кризу, хаос та апокаліпсис. Твір побудовано відповідно до авторових поглядів на антиномію «офіційне/приватне». Є, так би мовити, «офіційна версія» життя, а є «приватна історія».

Відповідно до першої, «офіційної», версії, Тоні Вебстер – хлопець, який живе звичним життям англійця, відвідує школу, потім коледж, університет, бере шлюб, розлучається і, зрештою, «косить свій моріжок» на пенсії. У школі він товаришує з трьома хлопцями, в коледжі закохується у Вероніку, яка кидає Тоні й іде до його найкращого друга Едріана, що невдовзі вкорочує собі віку за нез’ясованих обставин. У другій частині роману Ентоні отримує листа від матері Вероніки, яка перед смертю заповідає йому щоденник Едріана. Чому щоденник опинився в неї? Чому саме Тоні має отримати його у спадок? Адже минуло майже сорок років від самогубства Едріана… Це «офіційна», або «погоджена», версія життя Ентоні. Забагато незрозумілого – чи не так? Та менше з тим. Барнз не залишить свого читача напризволяще. Він зробить усе для того, щоб ми «пройшли увесь шлях», щонайгостріше пережили відчуття закінчення, яким дихає текст, самі встановили рівень істинності свідчень життя кожного персонажа, ціну кожного звинувачення, кожної провини…

Відповідно до другої, «приватної», історії, в житті Ентоні стається ЩОСЬ, що визначає подальший перебіг його життя. Або не стається, а тому й зумовлює саме такий перебіг. Загалом, чимало в тексті Барнза видається заплутаним. Але це лише на перший погляд. Саме звідси починається найцікавіше…

Ентоні на схилі років виглядає таким собі занудою, який копирсається в минулому, намагаючись зрозуміти… ЩО? Перший абзац роману стає ніби чернеткою всього першого розділу твору (набір фраз виглядає дивно й навіть недоречно як для початку «серйозного» роману). Але це розумієш лише тоді, коли перша частина роману добігає кінця. Всі гачки було закинуто на самому початку. І тоді виникає спокуса перечитати текст, аби зосередитися на «головному», ще раз прокрутити стрічку пам’яті, «підчепити» головне, першопричину того, що сталося. Але ЩО, власне, сталося? Як іронічно зауважує автор, «ніхто не завагітнів, нікого не вбили». Тоді чому його переслідує відчуття провини (автор називає його передпровиною)? Звідки бере початок оце нестримне бажання реконструювати минуле? Для чого? Що це змінить і на що це може вплинути? Гадаю, майстерність Барнза полягає саме в механізмах цього конструювання.

Якщо утрирувати, увесь текст Барнза – це алегорія Ніщо, з якої народжуються думка, ідея, здогад, версія, гіпотеза тощо… Це твір, у якому не існує злочину, проте відчутна інтенція до виправдання (перед ЧИМ? Перед КИМ?). Це інфра-роман, роман-мантиса до попередніх текстів Барнза. Але не малого, а унікального рівня важливості. Роман так само «легкий» до прочитання, як і «складний» для розуміння. Автор постійно грається поняттям відносності. Але те, довкола чого в тексті все обертається (першопричина його неспокою та відчуття провини), так і залишається прихованим від ока читача.

Що надає життю цінності? Чим є життя? – наріжні запитання, що в’їлися у свідомість і не відпускають головного героя, Ентоні. А надто тоді, коли він дізнається про самогубство свого друга Едріана. Що могло стати причиною цього? Чи варто взагалі дошукуватися причини? Наче намацуючи ґрунт під ногами, він пробує знайти відповіді у своєму минулому, пригадуючи перше кохання (Вероніку), інших жінок у своєму житті. Виходить дещо примітивний, але перший чіткий та обґрунтований висновок:

Для більшості з нас перше кохання, навіть якщо з нього нічого не виходить – можливо, надто коли з нього нічого не виходить, – доводить існування чогось, що надає життю цінності.

Отже, ЩОСЬ має надавати життю цінності. І це ЩОСЬ постійно втікає від нас, наче невловна субстанція, ніби час, що тече, як пісок, крізь пальці. Це наче сучасна історія, що відбувається «в нас під носом, має бути найбільш зрозумілою, а натомість є найбільш розмитою». Автор порушує питання довіри до історії («офіційної» та «приватної») й доходить висновку:

Можливо, я просто чуюся безпечніше з історією, яка більш-менш погоджена.

За словами самого Ентоні, життя – це те, чому ти просто дозволяєш із собою статися. Натомість для Едріана життя – це вибір, відвага, виклик, – те, у перебіг чого можна втрутитися.

Головний герой чимало розмірковує про історію, час, життя, причини самогубства, сенс і відносність поняття «здоровий глузд», неймовірну силу каяття…

Історія – це не брехня переможців… Це, швидше, – спогади тих, хто вижив, більшість із яких не були ані переможцями, ані переможеними.

Хто сказав, що пам’ять – це те, що, як ми гадали, ми забули? Й для нас має бути очевидним, що час є не фіксатором, а радше – розчинником. Та вірити в це незручно – некорисно; це не допомагає нам жити; тож ми ігноруємо це.

Він [Едріан – Ю.Ж.] мав більше глузду й суворішу вдачу, ніж я; він мислив логічно, а потім діяв на підставі логічних висновків. У той час, як більшість із нас, думаю, чинить навпаки: ми робимо інстинктивне рішення, тоді надбудовуємо інфраструктуру  причин, аби його виправдати. І називаємо результат здоровим глуздом.

Каяття, етимологічно, – це акт повторного вжалення: саме це ви відчуваєте. Уявіть собі силу вжалення, коли я перечитав свої слова [зі спільного листа Тоні до Едріана та Вероніки – Ю. Ж.]. Вони наче були якимось давнім прокляттям, яке я навіть забув, як промовляти. Звісно, я не вірю – не вірив – у прокляття. Себто в слова, які спричиняють події. Та сама дія називання чогось, що трапляється по тому – побажання конкретного лиха, й настання цього лиха, – все ж таки містить у собі трем чогось потойбічного.

Загалом, коли читаєш роман, складається враження тотального й повсюдного вербального насилля. Автора – над читачем, Тоні – над Едріаном та Веронікою, її матері – над Тоні та членами її сім’ї, Маргарет (другої дружини Ентоні) – над головним героєм. Апогеєм цього насилля стає лист Тоні до Едріана та Вероніки, в якому він, фактично, пророкує їм велику й неуникну «помсту», взаємознищення аж до наступного покоління, а також «кислотний дощ» на їхні «миропомазані голови». Тоні щиро зізнається: «Я був його автором тоді, та не був його автором тепер». Це підштовхує Ентоні до одного з найбільших відкриттів: слова спричиняють події та дії, визначають вчинки. Він доходить цікавого висновку:

… Про психічні стани можуть свідчити вчинки. Це траплялося в історії – Генрі Восьмий і так далі. Тоді ж як в особистому житті, гадаю, справджується зворотне: про минулі вчинки можуть свідчити теперішні психічні стани.

І справді: в чому полягає причиново-наслідковий зв’язок у системі координат «теперішній стан Ентоні – його минуле та його колишні вчинки»? Чи можливо його встановити? Яким способом? Якою логікою керуватися? Чи загалом історія, зокрема історія свого власного життя («приватна історія»), може чогось навчити? Чи це лише історія життя, переказана свідками твого життя? А коротко й дотепно переказана історія – це вже анекдот. До того ж, він не обов’язково має бути смішним. Головне – несподіване завершення, гра слів, нові асоціації щодо старих понять. Життя кожного з нас може перетворитися на анекдот під час пригадування «найголовнішого», «найвизначнішого». І, схоже, автор цілком непогано дає собі раду в ситуації, коли це усвідомлює.

Відчуття закінчення за Барнзом – це передусім передчуття кінця. Але не в сенсі передчуття смерті абощо, а в сенсі передчуття завершення буття, визначеного певним обсягом пам’яті. Йдеться про надлишок, який стає критичним, мантису, що зумовлює рівень важливості, про таємничий «закон накопичення», який так заплутано намагався пояснити Едріан у рівнянні, яке записав до свого щоденника і який на схилі літ намагався пояснити самому собі Ентоні, усвідомивши свою відповідальність за події минулого – не свого, чужого минулого. Чого варте життя, якщо сказане (написане) невчасно слово може кардинально вплинути на перебіг подій? Це ще раз підтверджує головну думку автора: справжнє, істинне життя – це ІСТОРІЯ життя, написана (переказана) іншими. І цю історію пишуть (переповідають) свідки твого життя, а не ти. «Офіційна» ж («погоджена») історія стоїть осторонь тебе. На випадок «виправдання» життя. Про всяк випадок.

Ви наближаєтеся до кінця життя – ні, не самого життя, а чогось іншого: до кінця будь-якої ймовірності змін у цьому житті. Вам дається довга мить для роздумів, час на те, щоб поставити запитання: де ще я схибив?

Накопичення, відповідальність. А що ж тоді – «за дужками» в рівнянні Едріена? Фірмова відповідь від Барнза – в останньому абзаці роману.

Існує накопичення. Існує відповідальність. А поза ними існує ворохобня. Існує велика ворохобня.

Інакше й не скажеш. Несподіваний кінець роману не залишить байдужим жодного читача. Автор ставить підніжку будь-яким очікуванням, залишає читача наодинці з життям, його незбагненною «логікою». Життя як анекдот – що може бути місткішим і сумнішим водночас? А сардонічний сміх читача у фіналі – хіба не свідчення того, що хитромудрий Барнз цим романом перевершив самого себе?..

Закінчила філологічний факультет КНУ ім. Тараса Шевченка (відділення «Літературна творчість»); магістратуру факультету гуманітарних наук НаУКМА (філологія). Нині працює літературним редактором та перекладачем (англ./укр., пол./укр., рос./укр.) кількох видавництв, ТБ та київського Планетарія.