Між «пам’ятаємо» й «не забудемо»

П'єр Нора. Теперішнє, нація, пам’ять / Пер. з франц. Андрій Рєпа. - Київ: Кліо, 2014
П’єр Нора. Теперішнє, нація, пам’ять / Пер. з франц. Андрій Рєпа. – Київ: Кліо, 2014

«Між непередбаченим майбутнім і знову зануреним у темряву минулим відбувається автономізація теперішнього як категорії розумності нас самих; але вже історичного теперішнього, яке подвоєне усвідомленням себе та своєї істини».

Ці роздуми належать знаному французькому історикові П’єру Нора. Його робота «Теперішнє, нація, пам’ять», видана французькою 2011 року, з’явилася українською мовою не лише більш-менш оперативно, а й вчасно. (Зусилля Андрія Рєпи варті поваги і подяки).

Формально «Теперішнє, нація, пам’ять» – збірник статей, але три десятка есеїв структуровані тут так елегантно й гармонійно, що про це легко забуваєш. Тим часом, як є інша проблема. Книжка генетично, системно, ідейно пов’язана з класичним уже семитомником «Місця пам’яті» (опублікованим у 1984-92 роках під керівництвом Нора та українською не перекладеним). Значна частка виступів, які увійшли до «Теперішнього, нації, пам’яті» – це передовиці, написані Нора в полеміці навколо «Місць пам’яті»; відчутна частина – передмови до робіт колег-істориків, що з ними Нора працював над «монументальним» проектом. Книжка буквально відбувається як коментар щодо попередньої фундаментальної праці: вона раціоналізує раніше викладанні тези, а ще більше – посилює їх, максимально розширюючи далекій контекст. Тож, час від часу знайомство зі збірником викликає розгубленість, наче зайшов до кінозали у середині другої серії трьохсерійного фільму про війну і намагаєшся зв’язувати, хто тут «наші». Будемо принагідно розбиратися.

Коли Нора писав про місця пам’яті, він рефлексував над місцями, де твориться пам’ять певної спільноти, далебі й функція такого місця зводиться до збереження пам’яті групи. Будь-що може бути місцем пам’яті – споруда, книжка, людина, пісня… Очевидно, що значення місць пам’яті може і мусить змінюватися. Головне тут – подібний об’єкт завжди є символом: він творить уявлення спільноти про себе і свою історію. Місця пам’яті є ритуалами і воднораз заходами, скерованими на збереження ритуалів. Якщо щось має бути збереженим, чи потребує воно розгорнутої мережі охоронних заходів? – не таке вже й просте питання.

На цьому рівні виринає вельми гостре для історичної концепції Нора та, відповідно, одне з центральних у «Теперішньому, нації, пам’яті» протиставлення пам’яті та історії. На рівні перетворення значень щодо місць пам’яті Нора фіксує: історія заміщає пам’ять; і чим швидше це відбувається, тим швидше теперішнє постає як минуле. А скажімо, глибинну національну пам’ять Нора зовсім не випадково розглядає як таке собі поєднання стратегій забування і пам’яті груп. У розмові про інтелектуальні межі, які формують ідею нації, за Нора, національна історія стає «спільною» пам’яттю; і здається, лише вона нею бути і здатна.

Те, що такий підхід скерований на репрезентації груп, історичне минуле котрих завжди залежить від домагань теперішнього, – очевидно. Здається, що в історії пам’яті Нора місця для історії минулого просто немає; є така собі історія використання минулого за потреб поточного моменту. А хто ж наразі наділений повноваженнями контролювати у такий спосіб організоване минуле? Правильно, історик. Принаймні так стверджує Нора. Тут прочитується чітке авторське послання: основою наукового історичної знання постає не теоретичне віддзеркалення історичної практики, а практики історика. Зрештою, і представлений збірник Нора всіляко розгортає наголошену у передмові максиму «історія творить історика більше, ніж історик історію». Історик, якій звільниться від уявлення про те, що «в суб’єкті, про якого він говорить, є ще й суб’єкт, що говорить крізь нього (загалом менш розбірливо)», здатен зафіксувати перехід від історичної свідомості до свідомості пам’яттєвого типу.

Напрочуд оптимістичний сценарій, – зауважите. Переконлива позитивна програма, – відзначу.

Пам’ять, теперішнє і нація, винесені у заголовок збірника, за Нора, складають три центри сучасної історичної свідомості. Якщо пам’ять і нація – категорії з галузі сакрального, то матеріал для творення сакрального їм надає історія. Навколо цих центрів вибудовує автор кілька магістральних сюжетів книжки, не лише очевидно пов’язаних один з одним, а й очевидно центрованих.

Перший сюжет – сучасна історія, історія теперішнього. Це словосполучення лише позірно виглядає як оксюморон, а от викликом, котрим здається на перший погляд, воно є насправді. Головна теза тут: «Історія теперішнього може писатися лише в теперішньому». Дослідник твердить: минуле втратило сенс, історичною свідомістю нині наділене виключно теперішнє, теперішнє узаконює і наділяє сенсом всі можливі й допустимі версії минулого. Щодо «офіційної пам’яті» тут конче важливим наслідком є наступне: офіційний наратив історії поступається неконтрольованій «історії багатьох голосів» (цим поняттям прислуговується Нора). Пам’ять, що випереджає і скеровує історію, натоміть надається сакралізації не менше за суперницю. Достатньо щиро і чітко вказати на те, які моменти ми маємо пам’ятати, щоб у ту саму мить отримати працюючий сценарій іншування. Нора, міркуючи про сучасну історію, спостерігає і попереджає: політика пам’яті незмінно пов’язана з практиками вибіркового забування. Отже, поняття сучасної історії у версії Нора має відчутний психотерапевтичний присмак: «Вона є останній засіб звільнення від тривоги перед подією, останній наслідок її розв’язання».

Другий сюжет збірника – подія та її потрактування. Напрям, у якому працює Нора, інколи називають «вторинною історією», «історією у другому ступені». Дослідника цікавить динаміка й умови, за яких відбувається зміна значення символу. Аби випадок закріпився у статусі події, необхідна структура, яка зафіксує, що у було у точці А і що стало у точці В, щоб зареєструвати подію у момент Б. Сьогодні такою владою наділені хіба що виключно ЗМІ, – зазначає Нора. Медія – запорука стабільних суспільств. Новини як система, інформуючи про подію, намагаються воднораз заперечити її підривний, революційний потенціал, пов’язаний із новизною. А от чи буде така подія спростована історією чи підтвердиться її достовірність або хибність – в принципі неважливо. Історичну розповідь, вкрай занепокоєну власною об’єктивністю, Нора протиставляє медійній розповіді, котру в свою чергу зближує з пам’яттю – медійна подія, як і пам’ять, обидві емоційні, символічні та мінливі.

Коли сучасність розказана як подія, залишається лише створить спосіб,  у який «новина» може бути адекватно потрактована. Історія, якої прагне Нора, цікавиться не подіями, а їхнім конструюванням у часі.

Кілька способів інтерпретувати подію Нора виказує у «Теперішньому, нації, пам’яті». Наприклад, можна чітко розрізнити уявлене та факт; виглядає симптоматичним, що Нора визначає як провідну рису французької історичної ідентичності зв’язок між політичним і літературним. Ще краще – застосувати «рецепт Лавіса». Ім’я Ернеста Лавіса виринає у виступах Нора неправдоподібно часто (його «Історії Франції» присвячений й окремий нарис збірника). Очевидно, ця постать є більш ніж значущою для самоідентифікації Нора-історика. Автора канонічної «Історії Франції» сучасний науковець пов’язує з моментом, коли історія схоплюється пам’яттю, щоб створити основу національної колективної пам’яті. Уже у своїй історії Франції Нора визначає (претендуючи на типологію) чотири фази: націоналізація минулого, минуле як минуле, минуле в національній історії та минуле як пам’ять. І доробку його попередникам, і власне роботам Нора в цій класифікації знаходиться місце, адже різкий відрив від минулого провокує потребу минуле створити. «Втрачені» покоління (на кшталт повоєнного, до якого належить Нора) шукають минуле в поетиці минулого – історично-національна спадщина є для них формою тиранії пам’яті.

Одну з головних тез постпозитивістської науки, на яку весь час посилається автор «Теперішнього, нації, пам’яті», варто також повсякчас зауважувати і читачу Нора: не існує істини, натомість є об’єкти, що їх творять дослідники. Історик пам’яті вільно перетинає межу між індивідуальним та універсальним, колективною та афектованою пам’яттю, забуває теперішнє і згадує минуле… Сума індивідуальних свідчень про минуле ніколи не дорівнюватиме минулому як цілому. Очевидно, що Нора свідомий цього. Інше питання, що в цьому твердженні він добачає і потенціал, і вирок історичної свідомості.

Ганна Улюра

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»