Коли цензори і розвідники були найкращими читачами: Пастернак і ЦРУ

Ярослава Стріха
Ярослава Стріха

Як відомо, найуважнішими читачами в Радянському союзі були цензори. Натомість у США найуважнішими читачами виявилися розвідники. Одразу після виходу «Доктора Живаґо» друком у 1958 році почали поширюватися чутки, що за виданням стоїть ЦРУ і його програма культурної Холодної війни. Врешті, лише чудом – а чудесами у ХХ столітті опікуються хіба оборонні відомства – можна було пояснити, як спірної якості текст, важливий радше як документ епохи, аніж як, власне кажучи, літературний твір (скажімо, прикметною є оцінка Владіміра Набокова: “жалюгідний, незграбний, шаблонний і мелодраматичний твір із штампованими ситуаціями, хтивими правниками, недостовірними жінками, романтичними грабіжниками й сопливими збігами обставин”; чи Анни Ахматової: «це – поразка генія») – загалом, роман із занадто суттєвими літературними хибами для літературної інтеліґенції й занадто екзотичний для західного широкого читацького загалу – багато місяців очолював американські топ-10 продажів, став гучною літературною сенсацією і врешті приніс авторові Нобеля. Понад півстоліття ЦРУ не підтверджувало (але й не заперечувало) своєї причетності до цього проекту, і аж допіру у 2014 році пов’язані з Пастернаковим романом службові документи ЦРУ викладено онлайн, де з ними можуть ознайомитися всі охочі.

Історія починається 12 грудня 1957 року, коли з’явився перший службовий меморандум, присвячений «Доктору Живаґо». Автори меморандуму стверджують, що цей роман «важливіший за будь-який інший твір, що донині надходив із радянського блоку», тож «слід сприяти виходу максимально великої кількості іноземних видань для широкого обговорення у вільному світі, критичного розгляду й подання на відзнаки на кшталт Нобелівської премії». Ось які головні висновки мали, на думку ЦРУ, зробити читачі роману:

(1) «Ми маємо нагоду спонукати радянських громадян замислитися, що ж не так з їхнім урядом, якщо літературний шедевр, написаний найвизначнішим нині живим російським письменником, недоступний у їхній країні»;

(2) «Пастернакове гуманістичне повідомлення – кожна людина має право на приватне життя й заслуговує на повагу, незалежно від політичних уподобань чи корисності для держави – радикально підважує радянську етику жертвування особистістю заради комуністичної системи».

Аби слова не розходилися з діями й особистістю не довелося пожертвувати заради ідеологічної системи, автори меморандуму незмінно наголошують, що до їхніх пріоритетів належить не зашкодити Пастернакові. Отже, роман не можна ані публікувати у видавництвах, доти задіяних у відкритій політичній діяльності, ані транслювати на політичних радіостанціях штибу Radio Liberation, котрі мали натомість зосередитися на ретранслюванні рецензій на роман.

На початку 1958 року ЦРУ отримало від британської розвідки МІ-6 мікрофільми з рукописом твору, але в Америці друкувати роман не можна було, бо це, ймовірно, таки нашкодило б Пастернакові. Час збігав, на обрії мріяв чіткий дедлайн: у 1958 році мала відбутися Всесвітня виставка у Брюсселі – перша повоєнна зустріч такого рівня, для участі в якій візи отримали аж 16000 радянських громадян. Іншої такої нагоди обдарувати їх літературною новинкою довелося б чекати ще довго, тож ЦРУ стояло на вухах. Знайти для «Доктора Живаґо» видавців у Європі виявилося значно складніше, ніж в Америці; врешті, через данську службу безпеки ЦРУ вдалося підшукати данське академічне видавництво, яке, попри певні труднощі, видає роман. Наступна проблема – розповсюдження примірників: очевидно, роздавати їх на американських стендах не можна. Але в американської розвідки знайшлися союзники у найнесподіваніших місцях: безкоштовно розповсюджувати «Доктора Живаґо» береться павільйон Ватикану, де знайшли прихисток зокрема й російські імігранти-католики. Свідки розповідають, що павільйон уже незабаром був всипаний блакитними обкладинками роману: відвідувачі розривали текст на кілька менших частин, які зручніше було заховати по кишенях; решту ж примірників роздали морякам кораблів, що прямували до портів Радянського союзу.

Втім, співпраця з данським видавництвом була непроста, тож щоб уникнути клопоту, ЦРУ вирішило видати у США російськомовну версію роману маленького формату (аби її легше було ввозити коонтрабандою до Радянського Союзу), під егідою фіктивного французького видавництва Société d’Edition et d’Impression Mondiale. Дві тисячі примірників вони видали до Світового фестивалю молоді й студентів за мир і дружбу, що мав відбутися у 1959 році у Відні. Російські імігранти зустрічали автобуси радянської делегації вже на під’їздах до міста й закидали до вікон видані ЦРУ примірники роману.

Наскільки безпосередньо роман завдячує Нобелівкою саме діяльності ЦРУ? Невідомо, але очевидно, що без активної діяльності розвідки текст ані не вийшов би так швидко стількома мовами, ані не розійшовся б так широко, ані не отримав би стількох відгуків у пресі (службові меморандуми детально описують рецензії, передмови до нових видань, можливості транслювати фрагменти англійського перекладу роману на радіо). Коли ж роман таки здобув Нобеля, службові записки ЦРУ повідомляють: доки немає офіційної радянської реакції, необхідно організувати максимально широке фактичне висвітлення цього факту, але без пропагандистських коментарів, аби не передати куті меду з подією, яка за самою своєю природою є добрим пропагандистським приводом. Автори звітів пропонували наголошувати на таких пунктах: (1) «Доктор Живаґо» – видатний гуманістичний шедевр; (2) уперше Нобеля отримав автор із СССР – але в рецензіях потрібно називати Пастернака не радянським письменником, а російським; (3) попри світову славу і широке визнання, роман досі не видано у СССР. Що ж до спроб (врешті, вдалих) радянського істеблішменту змусити Пастернака відмовитися від премії, то ЦРУ пропонує проводити паралелі із нацистською Німеччиною: чи хочуть совіти опуститися до рівня нацистів, які свого часу змусили Карла фон Осецького відмовитися від Нобеля у 1938 році?

ЦРУ також вважало, що високе гуманістичне повідомлення – це важливо, але добре натренована невимушена розмова про нього – ще важливіша. Не кожен американський турист – навіть зух, що добрався аж до Радянського Союзу – здатен на імпровізовану літературознавчу дискусію. Для тих, хто не почувався на силі вести такі розмови без додаткової підготовки, ЦРУ уклало чудову службову записку від 8 квітня 1959 року: «Із наближенням туристичного сезону і літніх міжнародних фестивалів ми замислилися, які книжки хотіли б отримати радянські громадяни (вибірку різних видань російською й англійською можна отримати в головному штабі). Проте ми вирішили, що у 1959 році радянських громадян найбільше зацікавить «Доктор Живаґо» Пастернака … Туристу, який володіє російською, легко буде пояснити, чому він везе з собою книжку, яка вже три місяці очолює списки бестселерів: він зможе сказати, що просто придбав її перед поїздкою. Туристам, які російською не володіють, можна видати англійський переклад … Ми вважаємо, що «Доктор Живаґо» – чудовий привід завести з радянським громадянином розмову про комунізм проти свободи самовираження. Мандрівники мусять бути готові обговорювати зі своїми радянськими контактами не лише загальну тему книжки – заклик до свободи й поваги до гідності особистості – а й нелегку долю індивіда у комуністичному суспільстві». ЦРУ вважає, що таку розмову можна почати, спитавши радянського співрозмовника про останні здобутки радянської драми, поезії і т.д. Зацікавлене й доброзичливе ставлення до останніх тенденцій у радянському мистецтві мало створити атмосферу довіри, яку, напевно, не могла похитнути навіть імовірна близька присутність співробітників КҐБ. Обговоривши найновіші течії радянського мистецтва, американський турист мусив спитати радянського громадянина, що, на думку співрозмовника, робить такими сильними твори радянських письменників на кшталт Пастернака, Шолохова і ще півдесятка напівзаборонених імен, і одразу в’їдливо поспитати, як їхню творчість оцінила партія, й навіщо обмежувати доступ до таких чудових творів. Урешті співрозмовник мусив органічно дійти висновку, що краща влада, певна у власних перевагах, не обмежуватиме доступу до альтернативних джерел інформації.

Про всю цю інтригу – вже з урахуванням найновіших матеріалів – нещодавно вийшло дві монографії: “Inside the Zhivago Storm: The Editorial Adventures of Pasternak’s Masterpiece” Паоло Манкосу і “The Zhivago Affair: The Kremlin, the CIA, and the Battle Over a Forbidden Book” Пітера Фінна і Петри Куве. Та й самі документи читаються як зворушливі пам’ятники іншої, наївнішої й світлішої доби, коли розвідки ще вірили, що війну можна сточити метафорами, метоніміями, вдалими порівняннями і примітками, а не лише дронами, прослуховуваними телефонами, бомбардуваннями і затриманнями.

Хоча, втім, до чого я, власне, веду? Любе ЦРУ, прошу, візьмися за українське книговидання – дуже-дуже потрібно, і користь із того неабияка.