Колаж рефлексії

Екранний світ Сергія Параджанова. Упор. Ю. Морозов. – К.: Дух і Літера, 2014
Екранний світ Сергія Параджанова. Упор. Ю. Морозов. – К.: Дух і Літера, 2014

Збірка статей «Екранний світ Сергія Параджанова» – третя книга, присвячена легендарному режисерові, що вийшла за минулий рік. Перші дві – альбом «Сергій Параджанов. Колаж. Асамбляж. Предмет» (Дух і Літера, 2013) та ще одна збірка «Сергій Параджанов і Україна» (Києво-Могилянська академія, 2014). Така загострена увага до постаті не випадкова: на початку 2014 року виповнилася 90-та річниця від народження режисера, чий фільм про українців «Тіні забутих предків» став культурним вибухом, увійшовши до історії світового кінематографа. У передмові до «Екранного світу» упорядник Юрій Морозов висловлює надію, що видання «примножить число тих, хто в теперішній прагматичний час шукає і знаходить духовний зв’язок зі світом вишуканих фантазій Сергія Параджанова».

Окрім кіно, невтомний експериментатор Параджанов створював колажі. В хід ішли не лише двохвимірні фотографії, репродукції та журнальні ілюстрації, а й скло, кераміка, дзеркала, рослини, тканини, хутра – навіть ляльки та парасольки! Ці роботи вийняті з рамок площини, здіймаються над нею строкатими скульптурними побудовами, що змінюються залежно від точки спостереження. Як перегук – свідомий чи мимовільний – із режисерським захопленням строкатістю й комбінуванням, книга «Екранний світ Сергія Параджанова» є свого роду текстовим колажем, настільки різні «фактури» зібраних у ній текстів. Зі стриманими біографічними резюме контрастують розлогі пристрасні рефлексії. Семіотичний аналіз сусідить із міфопоетичним підходом. Поруч зі спогадами про стиль роботи Параджанова – осмислення його доробку в контексті світового кіномистецтва.

До збірки увійшли статті дослідників-гуманітаріїв і кінознавців з України, Росії, Вірменії, США та Франції. Мандрівка сторінками послідовно розкриває «шари» індивідуального сприйняття авторів, що, перетинаючись і накладаючись, утворюють перед читачем дедалі нові форми розуміння. Розуміння не лише параджанівської творчості, а і її рецепції – у різний час, на різних теренах, у силу різних культурних традицій. У цьому стосунку книга дійсно об’ємна, гіпертекстуальна, у ній спонтанно вимальовуються додаткові смислові структури.

Цікаво відстежувати не лише множину смислів, відчитаних критиками й дослідниками, а й міжтекстовий «переклад» окремих смислів. В «Екранному світі Сергія Параджанова» є декілька стійких ідей, зачіпок, довкола яких автори переважно будують свої відгуки. Ці ідеї – міфологізм, звернення до автохтонної культури, естетизм – власне, накреслюють загальні, «канонічні» риси творчості режисера. На тлі решти текстів, скоріше ознайомчих, дві статті пропонують оригінальні, аналітичні інтерпретації. Це «“Саят-Нова” Сергія Параджанова» Еріка Бюло та «Новизна легенди» Юрія Лотмана. Вони заслуговують на особливу увагу дослідників.

Французький теоретик Ерік Бюло у своїй блискучій розвідці проаналізував кінофільм засобами структурної поетики. Він вивчає твір пошарово, на рівнях окремих композицій, внутрішніх зв’язків та культурного контексту. Структуру міфу Бюло вбачає у композиційних повторах, а деміургічна роль режисера, на його думку, втілилася у принципі дарування, за яким організовано зображення. Бюло також говорить про спосіб постановки, близький до роботи сну і про розщеплення персонажа.

Найзначніші фільми Сергія Параджанова – це екранізації текстів («Тіні забутих предків», «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю»). Культуролог і семіолог Юрій Лотман проводить паралель між параджанівською кіномовою та мистецтвом ілюстрації. У цій кіномові присутнє запозичення й одночасне заперечення ілюстрації, сплеск кінематографічності через порушення її власних канонів. За словами Лотмана, кожен кадр у Параджанова є найскладнішим згустком сенсів, що пояснює «таємничу багатозначність» усього кінотексту. Структурні знахідки поєднуються з сюжетними – відтак на прикладі двох смислотворчих мотивів «Легенди про Сурамську фортецю» Лотман показує, як новаторство цього фільму пов’язане зі зверненням до архаїки.

Водночас, перед читачем розкривається й безліч промовистих деталей, з яких складається світ Параджанова – режисера й особистості. Чому його ранні фільми були рішучо відкинуті в офіційному кіно-дискурсі міркує Вадим Скуратівський. У ближчому розгляді поетики Іван Дзюба пояснює, чому Параджанов – не етнограф, а автор сучасної метафори, а російський мистецтвознавець Лев Аннінський пояснює, як параджанівські герої маніфестують себе через кохання. Вірменський кінокритик Гарегін Закоян пише про «звукову синекдоху», а мистецтвознавиця Світлана Саркісян порівнює Параджанову кінопоетику із закономірностями музичних побудов. Поруч із тим, Віктор Шкловський у листах (єдиний епістолярій, що увійшов до збірки) із футуристичною вітійністю консультує Параджанова: «Лілові буйволи в горах бути не можуть. Це західна Грузія».

У книзі вміщено не лише рефлексії та дослідження, а й спогади. Серед них – інтерв’ю з оператором «Київських фресок» Олександром Антипенком та зворушливі спогади польського кінокритика і друга Параджанова Януша Ґазди. Останній пише, як приміром, Сергій Йосипович розкритикував тривіальну сцену з якоїсь постановки «Кармен»: «Що за нісенітниця! Потрібно було показати, як вона лежить на величезному ліжку. Підходить до неї Хосе, але починає чхати, ну й Кармен його проганяє… Знову… І знову… Адже вона працює на тютюновій фабриці, і від неї на кілометр несе тютюном». Ґазда чудується з того, як Параджанов примудрявся наводити між речами дотепні й неочевидні зв’язки. Іншим разом режисер сказав своєму найближчому товаришеві Андрію Тарковському: «Ти мій великий друг, але, можливо, твоєму мистецтву чогось не вистачає, а саме того, що ти не провів хоча б одного року в радянській зоні». Широкими мазками Ґазда пише портрет Параджанова – з його кавказькою гостинністю, звичкою всім підряд робити подарунки, невичерпною енергією, що змінювала світогляд тих, хто бодай раз у житті з ним перетинався.

Втім, куди ж без ложки дьогтю? У книзі є негативний відгук – лише один (а це викликає питання про його доцільність – за яким принципом була обрана пропорція pro et contra статей, лишається неочевидним). Для справедливості варто навести і його. Кінокритик Кирил Разлогов твердить, що попри безсумнівну оригінальність Параджанових картин, беззастережне зарахування їх до шедеврів – «більш ніж спірне», мовляв, режисером керував потяг до безсистемного колекціонування, що уподібнювало його роботи до східного ринку, де коштовності перемішані з лубком. Відтак Разлогов називає «Ашик-Кериб» «новим експонатом великосвітського кітчу». На наступній сторінці французький продюсер Патрик Казальс реабілітує режисера: мовляв, жорстока критика творчих задумів Параджанова – не новина, адже обивателям непросто сприймати творчу алхімію. Такий контраст відгонить шаблонним прийомом «герой vs. філістери». Якщо йдеться про переосмислення творчої спадщини, то множина негативних відгуків тільки додасть йому глибини – і якщо хочемо бути чесними, цього не варто уникати.

Французька газета Le Mond назвала Параджанова кінематографістом-живописцем, що уподібнив свою камеру до пензля. Для авторів збірки він був агітатором за романтику, шоуменом, творцем першого відео-арту, «і киянином, і піросманом», і головним творцем міфів про самого себе. Сьогодні кожному свідомому українцю належить відповісти на питання – хто такий Сергій Параджанов для мене. Давайте показувати й дивитися його фільми – а «Екранний світ» допоможе нам краще зрозуміти його глибину й багатогранність.