Масова література як дзеркало української критики

10736093_373058619517768_193490832_n
«Фелікс Австрія» продовжує залишатися в епіцентрі уваги українських довкола-літературних кіл. Навіть буча, що здійнялася через номінантів на книгу року ВВС, апелюючи до відсутніх у списку романів Володимира Даниленка, Степана Процюка й Галини Пагутяк, насподі мала знайому і малосимпатичну претензію: достойні книги залишаються в тіні, бо ту тінь на них кидає «стозахвалена» – хоча, услід за Тичиною, хочеться сказати «сторозтерзана» – і лише-прізвищем-цікава Софія Андрухович.

Не змігши серйозно «рознести» роман – а рознести його, ще й в руках не потримавши, хотілось багатьом – на рівні сюжету-композиції і стилістики-виписаності (на чому з перших сторінок провалюється абсолютна більшість сучасних прозових текстів) і визнавши, врешті, що тут усе спрацьовано дуже професійно, дехто вирішив піти перевіреним шляхом і озвучити «вирок», який автоматично знімає низку сверблячих проблем і інтерпретаційних складнощів і все назавжди пояснює: «Фелікс Австрія» це масовий роман, жіночий і мелодраматичний. Крапка.

Така безапеляційність рецензентів звучить тим дивніше, що поряд із цією категоричністю активно дискутуються завдання літературного критика, першими серед яких значаться вдумливе розпізнавання жанрової суті тексту і, через неї, окреслення потенційного кола читачів. Сто разів правий Андрій Дрозда, коли озвучує саме такі пріоритети критика. Але – щоб двічі не вставати – тут є два суттєвих уточнення: по-перше, ці завдання, певно, можна вважати базовими, але вичерпати літкритику ними, звести її лише до них чи вважати їх єдино важливими й вартими уваги не видається ані завбачливим, ані перспективним. Це варто розглядати лише як початок того «хресного шляху», кінець якого годі й побачити. А по-друге – і це головне – визначення жанру, що так болить Андрієві, не має перетворюватися на річ у собі, на бажання попри все винайти-видобути влучну наліпку-характеристику, що, врешті, неминуче призведе до інтерпретаційного збіднення і пересмикування.

Найкраще це видно на прикладі саме «Фелікс Австрія»: назвати роман масовим – це не до суті дійти, а від неї відійти, ковзнути по поверхні, а не прокопати вглиб, сховатись за красивою – і дошкульною – обгорткою, яка мало що прояснює. Свідомо відмовитися від поліфонічності на корись монологізму (тоталітарному, до речі, в своїй суті; але це так, між іншим). У такий спосіб дошукуватися літературної суті тексту – суть цю, насправді, перекреслювати, підміняти живий процес рубриками в зошиті з укр.літ-ри: образ, мета, головна ідея, ключова проблема, жанрова приналежність. Не годиться таке коїти.

І це все ускладнюється ще ж тим, що категорія масовості як у стосунку до літератури, так і в стосунку до всієї культури є вкрай проблематичною і дискутується не один десяток років. У цих дискусіях народилося розуміння складних, гібридних механізмів функціонування і самої масовості, і взаємодії «високого» і «низького», елітарного і популярного, і неможливості проводити сьогодні між ними чіткі межі. Бо масова література це і та, що подобається значній кількості людей; і та, яка залишається, якщо усунути всю «високу» літературу; і та, яка заточена на комерцію і від початку створюється для масового споживання; іноді вона позначає навіть «народну» «автентичну» літературу (фольклор), але майже завжди масліт розуміється як поле складної взаємодії, де категорії «верху» (мистецтва) і «низу» (комерції) сильно втрачають на адекватності і переконливості. І головне – масліт, по суті, є порожньою категорією, наповнення якої залежить від контексту, від тої іншості, яку ми маємо на увазі під «не-масовістю», «справжністю».

Важко позбутися думки, що вперше термін «масовий» в контексті роману Андрухович зринув у чиїйсь свідомості, коли стало відомо про розпроданий перший наклад. Хоча наклад той був три тисячі, додрукували стільки ж, але впевненості в тому, що і цей розлетиться хай навіть не за два тижні, а за два місяці, геть немає. Позначку в десять тисяч примірників «Фелікс Австрія» може і не подолати – хіба ж це масовість, хіба це сто тисяч Матіос-Дашвар-Костенко-Шкляра?

А підстави вважати, що він таки не подолає, є: отим згаданим Дроздою перукарці-мамі-свасі-тещі читати роман уже на половині може стати попросту нецікаво, вдовольнятись назвами страв-смаколиків і переліком туристичних «цікавинок» вони не схочуть, а жили на руки їм ніхто як не мотав, так і не мотатиме. Сентиментальність і мелодраматичність якась сумнівна і за душу не бере, «жорстокої правди життя» немає, а прозрівати за цим усім щось інше (деконструкцію наймилішої в історії імперії, наприклад) вони не те що не готові, вони цього геть і не збирались робити, не за тим цю книжку з такою файною обкладинкою і привабливою анотацією вони купували. І отут все – кінець, сарафанне радіо не спрацює, бо похвал не буде, кума свахи і подруга мами книгу вже не прочитають, не те що куплять. Масовості як не бувало. Це не про рівень наших читачів, це про обманювання очікувань. Чим, якраз, масова література геть і не займається. Обманув – хто ж тебе наступного разу купить, авторе?

Думати, що «Фелікс Австрія» є принципово «невисокою» літературою, зважаючи на рівень стилістичної пропрацьованості і розуміючи примхливість сюжетної дзеркально-римованої структури, взагалі не видається можливим. А от про заточеність на комерцію варто поговорити детальніше, бо саме це закидають роману чи не найчастіше. «Бажання багатьом сподобатись» – ця фраза звучить тяжким присудом і має розставити всі крапки над «І». І тут варто згадати Умберто Еко з його пріснопам’ятним «Іменем рози», а точніше із «Замітками на полях «Імені рози». Коментуючи свій роман, що призвів до чималої дискусії про суть масової літератури в літературознавчому середовищі, італійський письменник відверто і програмово заявляє, що дуже хотів, аби читач розважався (бо людям подобається розважатись), але оце розважання зовсім не означає ігнорування проблем, зовсім не призводить до безконфліктності. «Ім’я рози» добряче розважає, але чи називаємо ми його масовим романом? Давнє, але від того не менш актуальне питання.

Але і це не головне. Абсолютній більшості подобається, коли їм розказують хорошу, «правильно» збудовану історію, з зав’язкою-кульмінацією-розв’язкою і міцним сюжетом. За цих умов тоді всі тексти, написані в межах арістотелівської поетики, можна вважати такими, що хочуть сподобатися більшості. Тоді сама класична оповідна манера, саме бажання зв’язано оповідати стає маркером загравання з публікою. Розказуєш історію – цілиш у маси. Одне слово, хто не авангардист-модерніст, той масовіст. Це навмисна гіперболізація, але певні аргументи слід гротескно заломити, аби стала зрозуміла їхня безпорадність.

Установка на комерційність, як правило, реалізується в чистих жанрах, у жанровості як такій, бо товар, який продається, конче слід чітко окреслити. І ось тут ми впритул підходимо до вкрай знакової рецензії Михайла Бриниха, що з’явилася в журналі «Країна» від 9 жовтня і вже у першому реченні першого абзацу якої натрапляємо на сакраментальне визначення, яке висіло на багатьох язиках, але вимовити це «насмілився» лише творець доктора Падлюччо: «в українській літературі з’явилася нова царівна мелодрами й дамського роману». Окрім того, що ця нестравна фамільярність відчутно відгонить дешевим сексизмом, це ще й просто не правда, але – маємо симптом і діагноз в чистому вигляді. Та про все по порядку.

Бриних говорить про стилістичний шик роману і високу якість письма, які «розтринькані на реалізацію вкрай скромних художніх завдань та ідей», про прописаність одного образу, Стефи, і ущербність-пласкість інших, про набір «жанрових випробувань», про те, що всі ниточки сходяться, а всі рушниці стріляють. І це все в його системі координат є безпомильними маркерами мелодрами, сиріч класичного масліту. Відбувається, отже, «тріумфальна перемога попсового сюжету над високим стилем».

Краса й пікантність тут, насправді, в тому, що Бриних танцює звідки хоче, але танцює вправно, видно – вчився, все наканіфолено й змазано, все допасоване й відрепетируване. Проте танець цей без партнера, це моновистава, де другий – власне об’єкт рецензії – не потрібен, бо він і так є в голові у Бриниха. Навіщо зайвий раз на щось озиратись, якщо ти й так склав про нього думку? Якщо стилістичний шик обслуговує вкрай прості художні завдання і цілі, то що тут вдієш?

Хіба згадаєш про базовий парадокс психоаналізу – якого імпліцитно багато в романі, але про який так мало говориться, бо ж те ще відчитати треба, а де ж вчитуватись в кулінарно-туристичне чтиво? – суть якого в тому, що діагноз може більше говорити про лікаря, ніж про пацієнта. Це ж так часто і в анекдотах обігрується, де Бриниху, майстру сміхової низової культури, про це не знати. Та що нам, у такому разі, думати по автора «Шидеврів», якщо він бачить тут вкрай скромні цілі і завдання? Чому йому ми маємо вірити більше, ніж власній – недолугій, але своїй, тим і цінній – інтуїції? Питання.

В Бриниховій рецензії все на здогаді, на припущенні, на суб’єктивному «привиділось». Все цікаво, зі смішинкою, і все – необов’язково, мимо каси, не туди і не те.

Бриних сильно формулює, але тут парадокс: там де максими найлапідарніші і найкрасивіші, там де критик пише «коротко, сильно і страшно», до того і питань найбільше, там все виглядає, як мінімум, вкрай суперечливим, а насправді – просто необов’язковим і «авторським». Бо Бриних, дійсно, зобов’язань жодних перед теорією немає, сам формулює – сам потім ці прозріння і адаптує-доладнує до тексту: коли романні коліщата прокручуються і ламаються – це література, а мелодрама – це коли «емоційно і з кухнею» і коли всі рушниці стріляють. Хороше у своїй лаконічності визначення, витесане, яке, проте, немає під собою жодної хоч трохи переконливої основи.

Якби все було саме так, якби постріли з усіх рушниць свідчили про популярний жанр, то майже вся класика була б однією суцільною мелодрамою і дамським романом, не кажучи вже про речі куди скромніші – всякі новочасні штукенції типу Тартт з Норфолком чи там Рушді з Маккарті. Великі романи виростають саме на міцній сюжетній основі, де кінці мусять між собою сплестись, просто іноді це трапляється у вкрай химерний і неочікуваний спосіб. Жовті метелики у Маркеса, до якого апелює Бриних, теж не просто так з’являються, саван Амаранти відгукується білизною, що на ній возноситься Ремедіос, а отой лід на початку роману ще не раз вигулькне згодом. Все стріляє? Все. Є обірвані лінії? Нема. Емоції сильні? Без сумніву. То «Сто років самотності» це мелодрама? Ну, Бриних, очевидно, мусить сказати «так».

Але й де ті всі рушниці стріляють у романі Софії, теж не до кінця зрозуміло: те, що лінія Йосифа, врешті, виявляється нафантазованою і ні до чого не веде – це постріл, холостий чи імітація пострілу, а чи луна від пострілу в іншій кімнаті, а чи й міській дільниці? Те, що Велвеле – це абсолютно оманливий хід і він не те, що не стріляє, він навіть не пухкає, це теж туди ж? А смерть симпатичної героїні й відсутність сторони, що «перемогла» б у кінці – це також постріл у труп справжньої літератури? Тобто маємо справу з широченним інтерпретаційним полем: що захочу – те пострілом і назву. Я цю рушницю вигадав, я і стріляю. Головне, правда, не забувати, що рушниці в руках письменників часто поцілювали в них самих. Бувало й таке.

Бриниха, письменника, який так багато говорить і піклується про безпосереднє звучання і саму фактуру мови, про сам смак літературного продукту, підводить найрідніше і найдорожче: почуття міри і стилістика. Базовий прийом його критики досить дешевий і неприємний суто з рецептивного погляду – за «хитрощі» автора стає просто незручно: спочатку безмірно захвалити, щоб потім максимально опустити, а під кінець вийти на нейтральну поблажливість, створивши візію справедливості й істини в останній інстанції. Таке панібратське, звисока поплескування по плечу: «все нормально, мала, всі ми живі люди, колись вийде краще, але в своїх – своїх – межах це, звичайно, рівень». Дійсно дешево і відгонить чимось давно знайомим і обкатаним не на одній пожовклій передовиці.

Те, що авторова критика врешті сходить – а точніше засновується – на вкрай несмачних гендерних стереотипах, теж ентузіазму не додає: оте сакраментальне «жіноча література» проривається одразу з перших слів, і Бриних не в змозі себе стримати. Сум і найчорніша журба мірою просування рецензією лише множаться: невже такий начитаний Бриних все оте читав, аби моментально зірватись у недолугу маскулінну єресь і – як сказав би доктор Падлюччо – з висоти своєї інтелектуальної ерекції поблажливо крутити в руках… один із найпереконливіших романів останніх років? Жінка-письменниця пише роман про жінок, є оповідач-жінка і є сильні переживання й емоції – ну, очевидно, що це дамський роман! «Місіс Деллоуей» Вулф, між іншим, теж про жінку і неабиякі емоції, і англійка також хотіла, аби великій аудиторії «нових» людей це сподобалося. Масова література, чорт її забирай.

А може – закрадаються підступні думки, – тут маємо справу з сублімацією певного безсилля, яке, попри всі еківоки, таки проривається нестримним потоком малопрофесійної критичної рефлексії? Можливо, радикальність, коли глянути зблизька, виявляється несмішною зашореністю і простою буркотливою консервативністю, сенс якої – применшити, принизити, не бажаючи розібратись, бо що там розбиратись, якщо наперед все відомо? А раптом один із найбільш нонконформістських українських літературних продуктів приховує в собі тотальну розгубленість і небажання виходити з зони комфорту, а не продуману і постійно підтверджувану письменницьку стратегію, тому і породжує такі побічні критичні випади? Але тут ми згадуємо, що мова таки про літературну критику, і повертаємось в своє, безпечне, русло.

І Бриних, і Дрозда, що так вдячно на нього посилається, починають з того, що ліплять на роман характеристику-вердикт, а вже далі достоту безсило – але вміло з точки зору законів риторики – намагаються те підтвердити. Усвідомити, що роман може містити елементи мелодрами, історичного роману, детективу і мати загальним тлом кулінарію, але при цьому не бути ані масовою літературою, ані цілком дорівнювати якомусь одному жанру, їм чомусь не до снаги. Чи є детективом згадане «Ім’я троянди»? Без сумніву. Але чи тільки ним і чи не працює детектив там на якісь інші, значно серйозніші завдання? Відповідь, сподіваюсь, очевидна, як очевидним, сподіваюсь є і те, що тексти Еко і Андрухович цим зауваженням аж ніяк не урівнюються.

Критики навіть гіпотетично не допускають, що всі ці жанрові рівні допомагають, врешті, письменниці стрибнути на якісно інший щабель, запустити зовсім інші механізми, цінність яких буде якраз в їхній дивній зглагодженій роботі, що дають неочікуваний результат, а не в тому, що вони скриплять і трощаться, пасуючи під навалою «справжніх» і «глибоких» художніх ідей і проблем. Ну якщо, з одного боку, є в міру дивна назва роману, де точно йдеться не про хлопчика Фелікса, а з іншого, є прикінцеві слова Стефи про любов, що «вічна і непорушна, як Австро-Угорська імперія», то доречно ж припустити (хоча б припустити!), що між цими точками, в цьому полі смислової напруги йдеться не лише про одну окремо взяту служанку і її горопашне життя, хіба ні??

Отже, те, що роман масовий і добрий – це в нас, скриплячи зубами, визнати ще можуть, а от те, що перед нами просто добрий роман, без будь-яких уточнюючих і водночас дискредитуючих дефініцій, вимовити вже вище наших сил. І це симптоматично. Як і те, що «масовість», попри всі застереження, таки отримує негативні конотації. І Бриних, і Дрозда, свідомо чи ні, пов’язують масовість через жанровість з «низькістю»: масліт, попри всю до нього терпимість, все одно нехрист і трохи байстрюк, він має право жити, але це і все. Щось стріляє, хтось плаче, багато переживають і згадують їжу – та це мелодрама, добрі люди, все тут зрозуміло, покиньте теревені і йдіть додому. Як буде щось визначне, то ми вас погукаємо й розкажемо. Йдіть із богом. Давайте, давайте. Що ж ви і, правда, повірили, що з’явився беззастережно хороший роман? Смішні, право слово. Наче маленькі.

Мова, отже, про самі способи критики, про її моделі, про певні матричні засади, врешті-решт. У вітчизняній літкритиці буйно квітне презумпція винуватості і наперед-зрозумілості. Вчитуватись тут – себе не любити. Є початкове враження, і воно не підважується вже нічим.

Тому – так: це все зовсім не про «Фелікс Австрія» чи масову українську літературу – це все більше про особливості національної літкритики (якщо ми вже визнаємо, що така дійсно є), що часто виглядають таки на симптоми і свідчать більше не про профпридатність, а про професійну – ну добре корпоративну, а чи й взагалі суто людську – етику. А точніше її відсутність. Бо є стійке враження, що якби Стефа в своїх монологах чомусь раптом опукло «промалювала» інших персонажів, наплювавши на закони наратології і забувши, що оповідач саме вона, а тому інші герої з цілком зрозумілих причин виглядають дещо ходульними («Над прірвою у житі» пам’ятаєте, де персонажі-функції і багато переживань? Масово, еге ж?), то закид був би сформульований з точністю до навпаки: а як це може проста служниця так влучно і хвацько характеризувати всіх оточуючих? Непорядок.

Тобто, тут вгадується початкова установка на критику як критиканство, бажання будь-що впіймати письменника на промаху (і якщо його нема, то його слід вигадати) і наголосити, що цьому не місце в «справжній» художній літературі (див. давню, але не менш «бессмысленную и безпощадную» бринихівську рецензію на «Сьомгу»), тицьнувши – лагідно, майже по-батьківськи – туди носом. А це вже зовсім не критикою називається, а геть іншим словом, яке тут вживати мені не можна. Щось типу «докопатись».

Так, писати доконечно треба, а займатись літкритикою і взагалі обов’язково. Але якось обов’язковіше все ж треба, із зобов’язаннями якщо не перед вічністю, то хоча б перед собою коханим. Без тотальних одсебеньок чи що. До себе, звичайно, застосовую в першу чергу: кожен раз як ту молитву проговорюю, вмощуючись за клавіатурою. А якщо вже відсебеньки – ну буває ж таке, пре аж не можеться – думаю я далі, то нехай вже натхненні і такі, що в них заздрості чи ще якось непривабливої, відворотної і просто естетично несимпатичної дурні буде ні на грам. Чистий і безкорисливий політ критичної фантазії. Над-інтерпретація як самозадоволення і чиста радість.

Кепсько, звичайно, що в списку премії BBC немає непоганого роману Пагутяк і специфічних, але й місцями цікавих, текстів Даниленка чи Процюка. Кепсько, що короткий список буде виглядати так безпорадно – кого на інші три позиції ти не постав. Кепсько, що «Фелікс Австрія» виграє не у найсильніших серед найслабших.

Та переваг роману Софії Андрухович над перерахованими книгами це жодним чином не скасовує. Як не скасовує цей скандал і тої, здавалося б, зрозумілої речі, що до згаданої премії після перемоги «Крові з молоком» і зібраного з усього можливого «Капіталу» ставитись зі звірячою серйозністю просто не слід. Шкідливо для здоров’я.

Хороша, достойна, зважена і розумна літературна премія у нас ще попереду. А нині маємо хороший, достойний і розумний роман. Не геніальний, але тим ще симпатичніший. Роман, що став чималим випробуванням для нашої літкритики.

Та чи впоралася вона з ним? Відкрите питання.