Осінь тривоги нашої

1Курчат восени лічать, осінь усьому рахунок веде, весною горшки порожніють, а восени повніють – найважливіша, підсумкова пора року вже позаду. Етапною вона є і для нашої літератури – хоч би чого там поприсуджували різноманітні премії взимку, але картина вимальовується восени, підзвітний період закривається саме тоді.  Хоча тепер, очевидно, ми кінцем осені будемо міряти не лише культурний рік: від 30 листопада до 30 листопада – так тепер якийсь час буде виглядати український – і далеко не лише політичний – календар.

2014 тут не виняток – все хоч скількись важливе і прикметне вже сталося, а літпремії якщо й можуть сильно здивувати, то лише ціною своєї компетенції: несподіване рішення журі не так може відкрити очі на непомічений шедевр (чого поки-що апріорі бути не може – занадто мале і компактне наше культурне поле й надто обмежена кількість видавництв-спеціальних часописів, аби довкола-літературний люд чогось непересічного не помітив), як ще раз продемонструвати серйозні проблеми з критеріями-смаком-адекватністю. Одне слово, кесарю кесареве, а читачам – спроба адекватних підсумків.

З поезією в нас традиційно – ну, в межах принаймні десятиріччя –   все добре, щоб не сказати – чудово: наврочити дуже не хочеться. І скепсис декого з цього приводу зрозуміти важко: до десятка висококласних – цілісних, зрілих, попри всі можливі «але» відчутно не-вторинно-імітативних, врешті, свіжих –  збірок на рік прикрасять будь-яку, навіть і не настільки «білоплямну», як наша, літературу. Хочете – надривно-тужлива і завжди якась «своя» Кіяновська, а хочете – вкрай пронизлива, але й дуже культуро-центрична Калитко; хочете – демонстративно реалістична, відверто анти-метафорична Бабкіна, а хочете – місцями дуже герметична, але завжди не награна  й відточена  до межі Шувалова – як на мене, чи не головна наша поетична надія, яка, насправді, давно вже не надія, а першорядний поет.

А ще ж є Мамчич і Максименко, нова – не так етапна, як цементуюча статус –  збірка Герасим’юка і дебютна  книжка Івана Непокори – поета, що, попри нетутешню прописку, часто інтонаційно дуже схожий на своїх тутешніх сучасників, але в якому вже є щось справжнє, що важко не помітити.   Тобто з поезією – і щоб двічі не вставати, з дитячою літературою також, у яких, насправді, багато спільного – у нас все, як мінімум, нормально, хвилюватися нічого. Хоча поговорити про це варто окремо.

Хвилюватися традиційно маємо й мусимо  за прозу – і велику, і малу, байдуже. Так, з одного боку, цьогоріч у нас було три прозові речі, за які не просто не соромно – за які можна навіть щиро порадіти пританцьовуючи. Це всім відома елегійна «Месопотамія», яка, певно, за винятком «Ворошиловграду» і частково «Біґ Маку», є найкращою жаданівсьою прозою, що здалась декому невиразною, хоча насправді є просто тихою і виваженою; оманливий путівник смачною Галичиною «Фелікс Австрія» Софії Андрухович і  міцний історико-психологічний трилер «Маґнат» Галини Пагутяк. Очевидно, остаточна перевага тут на боці вигадливого роману Андрухович, який зміг багатьох серйозно обдурити щодо своєї суті, і про те, чому саме так, а не інакше, писано (особисто мною) чимало, повторюватись не варто. Бо важливішим тут є те, що з іншого боку, а там речі прикрі й сумні.

Річ у тім, що ці вартісні тексти не вказують на жодну тенденцію, не є маркерами загальної річної картини і не являються квінтесенцію процесу. Вони вказують лише на себе – є тільки вони, і все. Це не список текстів-репрезентантів, це список, що майже цілком вичерпує все хоч скількись важливе в нашій літературі. Це список, який і є всією літературою: літературна реальність, очевидно, щось ще продукує, але на літпроцесі це майже не  відтворюється, літпроцесівського м’яса на цих книгах-кістках немає.  Ну добре – є ще дві-три книги значно нижчого рівня, але й потому. Жодної іншої, хай і значно гіршої якості, «міської», «ностальгійно-галичанської» чи «історико-психологічної» прози за цими романами нема. Ці тексти не є найкращими взірцями того чи іншого напрямку, вони існують самі по собі, наче у вакуумі, без бекграунду і хоч якогось контексту в річній перспективі. Ось де біда.

У зв’язку з катастрофічним браком крупної притомної прози окремі гарячі голови почали заяложено говорити про те, що з романом у нас традиційно погано, бо, мовляв, не наш це жанр, зате, глядіть, новели з оповіданнями нам он як вдаються! Але, окрім того, що з таких конспірологіно-безпорадних тверджень навіть посміятися якось не вдається, бо надто вже думка про «без-романні» нації скидається на розпис у власному чи то безсиллі, чи то ліні, так ще й ту малу прозу геть не сила розгледіти – чом же ж її від нас ховають, якщо вона нам так вдається?

Те, що виходило цього року і що можна, не стидаючись, згадати, хибувало на серйозні недоліки: загалом непогана, з потенціалом, проза Олександра Михеда («Понтиїзм») сильно втратила через бажання автора надати збірці вкрай концептуальних обрисів і його неспроможність відсікати відверто вторинне; ось і отримали ми текстуальне місиво, де треба покопирсатись, аби віднайти добрі шматки, а вони там, безперечно, є, інша річ – чи захоче хтось длубатись і вишуковувати.

Зі «Сніданком на снігу» Анатолія Дністрового схожа оказія: середнє арифметичне тут пристойне, вправність на лице, але вправність ця непоганої белетристики, розумної мелодрами, не більше. Претензія на щось більше відчутно шкодить цій милій і невибагливій прозі. Претензія – ворог оповідань, де взагалі з усім надмірним слід бути обережним. Сюди ж добре допасовується і «Чому я не втомлююся жити» Ярослава Мельника – письменника, який будь-що мусить розіграти в ролях найабстрактніші і часто не філософські, а таки квазі-філософські, екзсистенціалістські в найнуднішому значенні слова побудови, не забуваючи ліпити на 30-сторінкові тексти сором’язливі означення штибу «повість».

Не краще все і в масліті: його майже всуціль віддано сентиментальному дамському (навіть не жіночому) чтиву на чолі з Іванцовою-Корній-Куявою і т.д. Логічно, що на цьому тлі і Шкляр, який серйозно, вочевидь, мислить себе в іншому статусі, з його історично-патріотичним романом, й Івченко з симпатичними альтернативно-історичними «Химерами Дикого поля», і Кокотюха зі своїм майже донкіхотським бажанням писати «чисті» і від того немов під копірку зроблені детективи (хоч «Повний місяць» і серйозно вирізняється на цьому тлі як добре прорахований «майже трилер) видаються приємними винятками.  А ще «Звичайник» Мусіхіної переконливо показує, яким має бути масліт, аби за нього не було надміру соромно.

Ще одним приводом для суму, а точніше відсутністю приводу для радості, є дебюти – царина, де, в ідеалі, і має відбуватись майже все хоч скількись цікаве. Але не з нашим щастям: проза Олексія Чупи (дебют для широкого загалу) і Вікторії Амеліної радше з розряду «хай і таке буде», ніж «свіжа кров прибула!». Плюс – неприємний (або так – неоднозначний) відсвіт Майдану, що скеровується на ці книги і має привертати увагу до речей, пов’язаних із ним все ж опосередковано. Але, заради правди, варто сказати, що на авторку «Синдрому листопаду» можна обережно надіятись у майбутньому: письменницькі легені, попри куций обсяг роману, в неї не малі і з фантазією все добре.

Так, дещо потішила прогнозована поява неосвоєного тут жанру – традиційної для інших літератур антиутопії. Та композиційно і стилістично безпорадний «Кагарлик» Шинкаренка і значно цікавіша, але також учнівська «Червона зона» Артема Чапая важливі самим фактом свого існування, ситуацією латання нашвидкуруч жанрових білих плям, а не своїми іманентними характеристиками, після усвідомлення яких починаєш прямо тужити за рівнем не набагато кращого «Далекого простору» Мельника. Ну хоч щось, і на тому спасибі.

Перманентна тривога, отже, залишається – поруч із роздратуванням – провідною емоцією, що супроводжує роздуми про сучасну українську літературу, а головне – прозу.

***
У світі літературні справи хоч і кращі, але особливих і надзвичайних досягнень там теж не спостерігається. Попри те, що цьогорічний Нобель і справив радше приємне враження, але, по суті, був ще одним компромісом: між махровою політкоректністю і бажанням вшановувати справжню літературу; зійшлись десь посередині – на Модіано. Букерівська премія відійшла австралійцю Річарду Фланагану, що, з одного боку, порадувало в зв’язку з чималими острахами щодо розвивання обрисів чи не найавторитетнішої національної літпермії через зміну її формату на цілком міжнародний, а з іншого, засмутило безпосередньою якістю роману-тріумфатору: права Ярослава Стріха, «Вузька дорога на далеку північ» тішить не більше, ніж дратує – стилістичними недбалостями, бажанням зіграти на найболючішому,  труїзмами і на рівні проблематики, і на рівні фінальних узагальнень. Гонкурівська премія дісталася роману «Не плакати» Ліді Сальвер – значною мірою також традиційній літературі, де в осерді велика драматична подія – громадянська війна в Іспанії – і кількаразова зміна оповідача. Такого вже – хоч греблю гати. Але хорошу, стійку греблю.

Американська література й по досі перебуває в полоні  «Щигля» Донни Тартт – міцного великого роману (от дійсно – «великий американський роман»), в чомусь, проте, дуже діккенсівського, англійського: хлопчина Тео Деккер під час теракту втрачає матір і вирушає на пошуки себе довжиною у юність і молодість.  Пулітцер-2014 відійшов саме йому.  І хоч фактично роман Тартт належить року попередньому, але, як видається, цьогоріч  із ним просто нема кому тягатися. Дві ключові американські книги року занадто «на злобу дня», занадто про тут і зараз, аби залишитись в історії літератури: «Передислокація» Філа Клея (National Book Awards) розказує про іракську війну і посттравматичні синдроми, а «Американа» Чімаманди Адічі (National Book Critics Circle Award) – про долю нігерійських емігрантів.  Дуже свіжим і провокативним, певним «новим словом» видається хіба роман К. Д. Фаулер «Ми всі не тямимо себе», що він номінувався на оновленого Букера і Неб’юла, а отримав премію Пен/Фолкнера. Там батько, зоолог-експериментатор, виховує доньку разом із шимпанзе, якого та сприймає за сестру. Ефектно і страшно.

Про авторитетні Дублінську і премію Бюхнера говорити видається якось недоречним: німецький поет Юрген Беккер і колумбієць Хуан Габріель Васкес («Звук падіння речей») фігури якщо й важливі, то в певному регіональному масштабі, революцій від них не чекаєш. Та й одному дали за сукупність заслуг, а іншому – за роман 2011 року. І взагалі – відслідковувати тенденції світової літератури на цих преміях важко, їхня репрезентативність  спірна.

Найближчі західні сусіди, поляки, віддали свою, вочевидь, найсерйознішу премію Nike нехудожньому тексту, хоч вона, ця премія, і заточена насамперед під роман: перемогу здобула автобіографія важливого політика і історика Кароля Модзелєвського. Нон-фікшн як головний жанр епохи вкотре про себе нагадав.

Цікаве діло з літпідсумками у північних сусідів. Всі три романи-переможці трьох ключових літпремій – «Нацбеста», «Великої книги» і «Російського Букера» – без сумніву, виправдовують чималу увагу до себе і свій статус головних книг року. Хоча однозначністю тут не пахне: «Завод «Свобода» 31-літньої Ксенії Букші є, принаймні формально, майже канонічним радянським «виробничим романом»,  який, проте, виявляється непростим поліфонічним текстом, складно і ладно аранжованим, що – ну так – розгортає метафору країни, але цим зовсім не вичерпується. Зухвалий і несподіваний, «Завод «Свобода» все ж відчутно програє в амбітності і майстерності двом іншим тріумфаторам року – «Обителі» Захара Прілєпіна і «Поверненню до Єгипту» Володимира Шарова.

До роману Прілєпіна, в силу абсолютно ідіотських політичних поглядів автора, об’єктивно ставитись важко (тип паче, що він хоче виходити на фундаментальні історіософські узагальнення), але треба.  «Обитель» розказує про кінець двадцятих років, Соловецький табір і початок Гулагу, про модель країни і рукотворне пекло, яке ще трохи і перетвориться на утопію, а насправді, на ще нестерпнішу, хоча й обжиту, геєну. Матриці національної історії, десятки героїв і проклятих питань, сімсот сторінок тексту – великий російський роман в чистому вигляді, що написаний із викликом і Солженіцину (той же метод «художнього дослідження» з тим же набором супутніх не-вирішуваних проблем), і Толстому з Достоєвським. Хоч роман чим далі, тим більше прогинається, ламається і кришиться під звірячою серйозністю задуму, а герої і сюжет тупцюють на місці і, як можуть, роздувають обсяг книги, але «Обитель» відбулася, це важлива книга, хай питань до неї і не менше, ніж до її автора. І так – невипадково, що цей роман вийшов саме в 2014.

«Повернення до Єгипту» – не менш амбітний, але охайніше і чистіше (хай і обсягом не менший від «Обителі») зроблений текст; він гірше піддається «конвертації», бо витворюється, головне, специфічною літературністю: далекий нащадок і повний тезка класика, Микола Васильович Гоголь, який живе в ХХ столітті, пише своїм численним родичам листи і паралельно розбудовує карколомну – знову ж таки – історіософську візію. Коля хоче завершити «Мертві душі», бо оскільки вони недописані і ми маємо лише першу частину, опис мандрівок пеклом, остільки співвітчизникам не дано вийти з вічного єгипетського полону і дійти до Небесного Єрусалиму, у вказуванні дороги до якого і була головна – і не до кінця реалізована –  місія Гоголя. Концентрована інтелектуальна провокація, що замішана на альтернативній історії і філігранно виконана з погляду стилістики – як на мене, головним здобутком літературного року в Росії є саме цей роман.

Так, «Повернення до Єгипту», як і «Обитель», як і «Теллурія» Сорокіна – книги геть не «безгрішні», і дискутувати тут можна багато всього. Але гонору, розмаху фантазії і масштабності письменницьких задач – які в нашій літературі, на жаль, навіть не ночують – можна лише чорно позаздрити.

В літературному 2014-му, дійсно, мало чим було пишатись і втішатись – і в нас, і в світі. Були перемоги, але скоріше локального, місцевого значення. 2014 – не рік зламу чи переходу. Це ще один рік, де репутації радше підтверджувалися, ніж створювались, де література культивувала в собі гідне і достойне, але за межі – будь-які – не потикалась. Стабільність, а не пошук нового, дужі ремісники  і професіонали, а не генії-новатори і першопрохідці-авантюристи. Що ж – і це непогано. Особливо зважаючи на те, що культура, як правило, тримається зовсім не на головоломних шедеврах.

А пишатись цього року  нам і так є чим.