Код Гайвазовський

Чопик Р. Менталітети: Збірка есеїв . – К.: УВС ім.Ю.Липи, 2014
Чопик Р. Менталітети: Збірка есеїв . – К.: УВС ім.Ю.Липи, 2014

Він стояв під давньою лінією троянди в оточенні праць майстрів. Кращого місця Соньєр просто не міг знайти. Йому здалося, що він нарешті зрозумів справжній зміст вірша великого магістра. Він підвів очі догори і побачив крізь скло безкрає нічне небо, всіяне зірками. […] Від стін відлунювали забуті слова, неначе це духи шепотіли в темряві. Пошук Святого Ґрааля – це пошук місця заховання Марії Магдалини, щоб уклонитися її кісткам. Це паломництво, щоб помолитися біля ніг вигнанки. У раптовому пориві благоговіння Роберт Ленґдон упав на коліна. На мить йому здалося, що він чує жіночий голос… мудрість століть… що долинає з глибин землі (Ден Браун, «Код да Вінчі»)

Ні, це не жарт. Цитата з книги Дена Брауна, хоч би якою вона (цитата і книга) нісенітницею здавалася (особливо в контексті рецензії на збірку есеїв Ростислава Чопика), є найпершою асоціацією, яка виникла у мене в процесі читання «Менталітетів». Безсумнівно, «Код да Вінчі» зі своєю нездоровою популярністю серед масового читача має мало спільного з рафінованим інтелектуальним письмом львівського літературознавця. Однак є щось суттєве, що автор напрочуд схематичного детективу на тему релігії й мистецтва несвідомо таки «заклав» у свій роман, і що проступає в «Менталітетах» чи не на кожній сторінці – те, що світ символів і кодів промовляє до кожного по-різному, і там, де хтось вбачатиме образ Святого Духа, інші почнуть кричати про Марію Магдалину (при цьому не конче маючи рацію). «Біблійний фендом» Дена Брауна ніколи не став би чимось сенсаційним, якби не гучний скандал із залученням Католицької Церкви та… людська психологія. Це при тому, що читачеві чітко було сказано помислами Ленґдона ще на початку роману: «Казати людям, що «означає» певний символ, – це все одно, що казати, як на них має подіяти певна пісня». Тобто герой сам доводить, що його (і Браунові) вправи з дешифрування-розкодування є всього лише великою, захопливою і подекуди небезпечною грою, емоційний ефект від якої завжди переважає результат.

Це не зовсім те, що робить у своїх есеях Ростислав Чопик. Йому таки важить результат, але досягається він передусім через емоційну складову. Цим людина-гуманітарій, по суті, відмовляється від усталеного уявлення про праці з літературознавства й культурології й запрошує до світу героїв (у широкому сенсі) не через ворота раціонального добору фактів, а почасти через інтуїтивне чи то навіть генетичне промацування потаємного. Невипадково першим, базовим текстом у збірці стає есей «Гайвазовський і Всесвітній Потоп», де причини геніальності мариніста виведено з глибинної пам’яті про зафіксований Ноєм (у версії дослідника – прабатьком вірмен) жах дев’ятого валу. З першого погляду встановлення асоціативного містка між потопним морем і горою Арарат на картинах Айвазовського видається справжнім осяянням (яке й переживає автор, чи то пак «герой-оповідач»). Точність, із якою окремі контури пазлів долаштовуються один до одного, дає моментальне відчуття правдивості, ба навіть цілковитої істинності несподіваного висновку. Авжеж, знати означає пригадати! Море – то є гори, не інакше! Однак при уважнішому (пере)прочитанні стає помітно, що «доказова база» Чопика недостатня для чіткої й однозначної відповіді на те, чи існує «море всередині» в ментальному коді вірмен загалом і конкретного живописця зокрема. Як стане зрозумілим далі, завалювати читача доказами – це зовсім не першочергове завдання дослідника.

Попри чітку назву збірки, в ній йдеться не про класифікацію, стратифікацію чи реконструкцію того, що ми звично називаємо менталітетами. Це випливає хоча би з того, що в жодному тексті (і в жодному зі своїх презентаційних виступів) Ростислав Чопик не береться розкладати на «один-два-три» менталітет будь-кого із аналізованих героїв і представлених ними націй. Якщо в розмовах про німців-чехів-мадярів автор подекуди й уживає шаблонні окреслення (аби увиразнити їхню неоднозначність), то вже про українців, росіян, киримли чи іспанців він не спішить штампувати звичні набори стереотипів. Літературознавець дошукується «національного», але не як залізобетонної аксіоми, а як проявлення в культурі певних матриць поведінки (того, що один із героїв книжки вкладає в тріаду «Інстинкт. Рефлекс. Етика»). Увага з абстрактного переноситься на те, що і є головним при осмисленні відмінних психологічних рис різних етносів – на конкретний вияв психіки у певних (часто схожих) ситуаціях. Тут Чопик вдало бере за приклад численні зразки «етнорепортажистики» Щиґела, Варґи, Шабловського, Анни-Лени Лаурен, котрі останні роки помітно влилися в інтелектуальний дискурс України. Головним засобом підведення чи доведення висновків тут виступає курйоз, або й парадокс. Мусульмани, котрі проклинають хрестоносців іменем Ісуса за порушення основ їхньої ж віри та честі. Поліщуки, що марять морем (маре? море?). Марія Вілінська, котра сама на себе накликала упирство. Леся, яка пояснює Ліну (і не тільки її «Записки українського самашедшого»). Фройд, що промовляє через образ скульптури вершника на двох точках опори. Ніцше, який кличе нас у світ гуцулів. Зрештою, Щиґел, який у пориві любові до чеської ідентичності геть не розуміє, хто такі насправді українці.

Письму Чопика – навіть коли він не до кінця переконливий в аргументах – віриш хоча б тому, що це зразок відвертої і провокуючої розмови, не позбавленої самоіронії. При цьому така гра не перетворюється в самоціль, натомість надзвичайно органічно поєднується зі щирістю й відкритістю самого «оповідача». Присутність автора на рівні і суб’єкта, і творця цього невигаданого, але навдивовижу художнього світу досягається через органічне вмонтовування ментального досвіду, здобутого в мандрівках рідними й дещо віддаленими краями. Через стежки-дороги власної карпатської географії Чопик поринає у напівміфічний світ гір і пояснює гуцульську візію Станіслава Вінценза, протиставляючи його іншому польському ескапісту Джозефу Конраду. Він пише: «Саме в горах у людині просинається здатність мислити панорамно: вириватися з гравітації приземленого, розщепленого – на орбіту узагальнення, типології; віднаходити точку, з якої «речі та істоти видно всебічно» (за Євгеном Маланюком). І водночас – не губитися в абстрактнім безмежжі, осягати його у чіткій конкретиці орлиного погляду, бачити разом і зокрема… Це стан, коли людина домінує над світом, а не навпаки. Над світом і над собою…». І це жодним чином не претензія автора на всевидячість чи тотальне прозріння, це скоріше моменти, даровані людині у виняткових місцях і при винятковому збігові часто випадкових обставин. Навіщо б йому, здавалося, «ті турки»? Що дасть нам згадка про «той» Крим, крізь яку і досі проривається крик муедзина? Чому проблема евтаназії – це проблема не тільки гідності, а й шляхетності?

Безліч питань, часто навіть сумнівів, озвучених Чопиком, дублюють скепсис читача: що дає нам безкінечне копирсання в «особливостях національного полювання» чи то в безкінечних проявах інфантильності цілої нації? Навіщо писати? Як виявляється, писати не лише варто, а часто й необхідно – особливо коли довкола починає розгортатися справжній «парад менталітетів». Не відкрию великої таємниці, якщо скажу, що збірка «Менталітети» насправді є книгою про Майдан. Але вона є такою не в контексті спроб витиснути черговий фотоальбом, звід фейсбучних постів чи віршів минулої зими, і тим паче не є писанням «художки» чи «нехудожки» про події Євромайдану та війни на Сході. Це книжка про те, що було на Майдані, і водночас вона про те, що стояло за ним, над ним і всередині кожного, хто творив його. Спроба вловити бодай якісь раціональні пояснення того, що з нами сталося торік і звідки ростуть корені цього пориву. Як українцям у цьому надскладному геополітичному становищі вдалося представити власний, неповторний світ, якому нині заздрять сусіди з усіх сторін світу. І головне, що артикулює ця збірка – що Майдан творив не натовп, не бездумна і хаотична маса людей на адреналіні, і робили мільйони, а точніше – десятки й сотні мільйонів неповторних особистостей. І робили це не тільки у 2014 році.

Побудова книжки, про що вже неодноразово відгукувалися рецензенти, не є випадковою і при уважнішому розгляді перетворюється у захопливий детектив (не денбраунівський, та все ж зав’язаний на маловідомих фактах і раніше не помічених збігах). Плавне перетікання тем і мотивів, внутрішня циклізація окремих текстів, підморгування себе-теперішнього собі-колишньому – усе це насправді велика підготовча робота для сприйняття стрижневої, кульмінаційної точки, своєрідної «книги у книзі», чи то пак розвідки на тему «Як написати книжку про Михайла Сороку?». Есей із гучною, а водночас спокійною і лаконічною назвою «Українець» не є демонстрацією еталону представника конкретної (рідної) нації. Це швидше еталон людини як такої, людської сутності, котра здатна протистояти величезній тоталітарній системі не тільки словом, а й… мовчанням. Михайла Сороку, «патріарха радянських таборів» пересічний українець, якому добре відомі імена Бандери, Шухевича чи Стуса, несправедливо оминає увагою. Хоча насправді саме такі мовчазні творці історії демонструють нам найвищий етичний кодекс честі й лицарства, духовного аристократизму української людини, який ніколи не може бути перевершений обивательською чи бандюківською психологією.

Подає все це Чопик у форматі захопливої подорожі в часі та просторі, реконструюючи невідомі та зітерті сторінки правди, затримуючи епізоди найбільшої напруги, радості й болю: розлука закоханих Михайла Сороки й Катерини Зарицької; очні ставки «блатних» і «політичних»; загроза масового терору в таборі; перемога духу повстанців, що чекають на танки й бомбардування; доля сина Богдана, народженого в тюрмі й позбавленого фізичного контакту з батьками. Ці та інші сюжети, прописані (і написані) з реальних спогадів та фактів, слугують неймовірно багатим джерелом для творення увиразнених образів української історії. Та що там, із цього можна зняти добротний касовий фільм, і думки про екранізацію Кенгірського повстання з центральною сценою розстрілу на Великдень (коли зустрічні колони хлопців та дівчат привіталися одне з одним «Христос воскрес!» – «Воістину воскрес!») вже були озвучувані неодноразово. Можливо, це стане логічним продовженням спроби Олеся Саніна артикулювати (нехай легендарний) сюжет про розстріл кобзарів через засоби «найважливішого з мистецтв». Годі й наголошувати, що титульну роль у «Поводирі» зіграв якраз… правнук Михайла Сороки Антон Святослав Грін.

Те, що робить у своїй книжці Ростислав Чопик, з багатьма читачами зумів зробити і «супермен» тлумачення символів Роберт Ленґдон. Він відкрив пересічній людині ХХІ століття найпрекрасніше, що лежить перед її очима – світ символів і смислів. Світ поклику й пошуку. Світ пориву й смирення.

***
Коли мільйонер Батя, засновник імперії мештів, стає на коліна й зав’язує шнурівки випадковому клієнтові одного з тисяч своїх магазинів, я плакав і по раз перший, і, що головне, кожного з наступних разів, хоча знав, що на цьому місці можна заплакати; хоча розумів, що тут матриця від Ісуса, котрий умиває ноги своїм учням; однак відчував, що далеко не тільки це… Це, як улюблена музика, де не важить навіть «про що». Ти вмикаєш її, аби в тобі щось увімкнулося (Ростислав Чопик, «Чехи, Щигел і ложка дьогтю»)

Я плачу, коли дивлюся на знімок Катерини Зарицької і переглядаю паралельно інтерв’ю з її талановитим правнуком Антоном.

Я плачу, коли уявляю собі татарського кота і вділеного йому намазлика, про якого пише Чопик.

Я плачу, коли чую музику Ганса Ціммера – байдуже, чи до захоплюючої екранізації посереднього «Коду да Вінчі», чи до посередньої екранізації величної Біблії.

Я вмикаю музику, аби в мені щось увімкнулося. І це саме відчуття дає читання книжки Ростислава Чопика.