Ось єсмь аз…

LA-shu

 

Shuvalova_2_cover2014 року побачили світ відразу дві поетичні збірки молодої київської авторки Ірини Шувалової під загадковими назвами «Ос» і «Аз». Причому на присвяченій Шуваловій сторінці у Вікіпедії чітко зазначено, що «Ос» є другою збіркою поетки, а «Аз» ‒ третьою. Як зізналася сама Ірина на зустрічі в книгарні «Смолоскип», одночасний вихід другої і третьої книжок пов’язаний із тим, що «Ос» робили довше, «Аз» же вдалося підготувати до друку швидше, через те їх оприявнення збіглося в часі.

Перша збірка Шувалової, нагадаю, називалася «Ран» і вийшла 2011 року завдяки перемозі в поетичному конкурсі видавництва «Смолоскип». «Ран», «Ос», «Аз» ‒ усі ці назви, як стверджує авторка, є лише звуковими комплексами, що припали їй до душі, тому й потрапили на обкладинки книжок. У зв’язку з цим мені відразу пригадуються рядки Шувалової з її першої збірки, які пам’ятаю як одну з тих люблених мелодій, які гарно собі часом принагідно нагадати: «я маю сказати щось більше ніж маю сказати / мій рот кастаньєти ти пальці ти більше ніж пальці…» Тож, перефразовуючи поетку, ці звуки – це більше, ніж звуки… Що ж хоче нам сказати Ірина Шувалова, грайливо цокаючи химерними назвами своїх збірок прямо перед нашими зацікавленими носами? Що таке більше і значніше стоїть за цими начебто просто-звуками-і-нічого-окрім?

Отже, ошуканий такою позірною простотою і приваблений запросинами до гри читач таки поткне свого довгого (або ж короткого, кирпатого, орлиного) носа під обкладинку збірки, наприклад, «Ос», яка до того ж мирно обіцяє: «…тут ти знайдеш тільки тишу і простір і вітер…» І насправді знайде там – війну. Я радше сказала би, що це книга війни, страху і болю. Адже наскільки пронизливо у ці дні звучить:
це втрачає світ
ту подобу що звична нам
обертає квітень
лице своє дике хиже
схоче – пустить кров
схоче – рану тобі залиже
чи пригорне ніжно
але все це війна війна

Тут чимало крові, часом названої прямо, часом – зашифрованої в образах («барва багряна лоскоче проріхами горло», «кров це червона пряжа яка горить», «крові червоний бісер» тощо).

Логічно припустити, що такі речі навіяно сучасними подіями в Україні. Водночас, зі слів авторки, тексти збірки насправді було написано приблизно за рік до початку війни, яка триває наразі. Драматична передбачливість? Напевно, що так, та в такім разі зрозумілішим стає той естетичний природний вимір, у який переходить війна в поезії «вже дзвенить павутиння на сполох – війна, війна»:
подивись, це триває війна проти білих квітів.
тут полеглих ховають в кривавих м’яких плодах.

Якщо війна виявляється війною проти квітів, то чим виявиться страх? («люлі дитинко страшно не мати вуст…») Звідки ті демонологічні потворні образи з циклу «Macabre», той «первісний жах», що «у весні собі звив кубло»? Здається, найстрашніше, що є в цьому світі, – це насправді буденність, напередвизначеність кожного кроку, відсутність творчого складника в щоденному перебуванні:
все наперед розписано
школа робота заміж
ти вже напам’ять знаєш
кожен наступний вчинок
кожен наступний крок свій
видих вузлом зав’язаний
небо покаже завтра
сіру байдужу спину
буднів надійні крокви

Тому й хочеться утекти: «з осоружного дому ти би потай у ліс до вовка…»

Тому й виникають спроби поєднання буденного і сакрального, які, щоправда, часом балансують на небезпечній межі блюзнірства, якої, видається, все-таки не переступають, хоча тут залежить на особливостях сприйняття кожного окремого читача. Наприклад, святе для крішнаїтів ім’я Бога опиняється у контексті фізичних утіх: «акти злягання сакральні як харе крішна», а наступний вірш – «Різдвяне» – вводить знакові для християнства образи у той-таки контекст, додаючи сюди ще й ворожіння на картах: «навпомацки ворожимо на картах таро / мені укотре випадає голий король / христос ся рождає – і це як пароль» або ж «благої вісті іграшкові марципанні мечі / вже поціляють в нас безжалісно і безпомильно». Зізнаюся, для мене це не найкращі тексти Шувалової, вони виглядають радше як вправи з техніки, якою авторка таки володіє досконало, вигравання словесними м’язами. Проте найкраща Шувалова для мене в іншому.

У післямові до збірки Галина Крук стверджує, що «є в цих віршах багато барокового, як-от: наскрізна антитетичність (“тіло з душею сходяться на ножах”)», можна навести ще й такий приклад: «вітрові бути плоттю і духом каменю». Вже ці дві цитати вказують на певне протиставлення матеріального і нематеріального вимірів існування, яке, щоправда, у Шувалової не лежить на поверхні. На перший погляд її поезія може видатися апологетикою діонісійського буяння пристрастей і плотських насолод (еротика є невіддільним складником текстів поетеси загалом). Однак рано чи пізно надходить у цих віршах момент, коли «через прозору плоть прозирає задум», коли згадуєш: «ти що походиш із зовсім інакшого світу», коли стає видно, що «підступає до нас ця прозора безодня». Саме тут для мене починається Шувалова справжня. Коли крізь хіть, сп’яніння, буйство крові як базової субстанції існування матеріального тілесного світу, крізь демонічні маски цього світу, крізь «зорі… страшні і ворожі» та затонулі кораблі, попри «лисяче личко коректної смерті» проривається – хоча б на мить, натяком, слабким порухом, ледь вловимим подувом – «сутність буття», хоча вона й схарактеризована як «печальна і невловима». Однак такою вона лишається у збірці «Ос», а про що скаже наступна книжка?

«Аз» – попри позиціоновану авторкою випадковість звукового комплексу – виразно відсилає до старослов’янської назви букви «А», а ще – до старослов’янського слова, яке позначає особовий займенник «я». Тому читач може очікувати, що збірка буде зосереджена навколо суб’єктивного ліричного «я», яке, як то часто буває у молодих авторів, самозакохано милується саме собою. Проте насправді поезії книжки утверджують зворотну тенденцію – певне примирення, підкорення, смирення («я жменька пилу», «я ніхто», «я трава тепер»), навіть готовність відмовитися від власного «я»: «в човник долонь налите кипуче “я” / вихлюпну в порох – дай мені тільки знак». Це – віддавання себе, насамперед жіноче віддавання себе коханому чоловікові («я віддаю тобі все що ти не просив», «глянь я усе лишила в руках твоїх»).

На противагу дещо похмурій збірці «Ос» – «Аз» виглядає як книга любові, радості, світла і щастя: «груди мені прошито / стібками радості», «господи радости милість твоя завелика». Передусім це щастя взаємного кохання (той-таки еротизм, тілесний його вимір), та крім того – зростання до радості позаземної, перехід на вищі трансцендентні рівні: «наче раптово розверзлись розтвори небесні / наче у світлі і зелені світ потопає»; «бути щасливим – це настільки бути / що цього ніяк не можна сказати». У передмові до збірки Василь Герасим’юк стверджує: «Після таких рядків мимоволі підозрюєш, що на “планеті людей” стан, який колись названо повнотою буття, – імовірний».

Повнота буття – ось, можливо, саме та формула, яка найточніше описує те, чим цінна для мене поезія Ірини Шувалової. Тут складно не згадати Мартіна Гайдеґґера, що його Шувалова активно досліджувала у час своїх філософських студій. В есеї «Гельдерлін та сутність поезії» він каже: «Поезія – це у-становлення буття за допомогою слова». Цю тезу розвинув учень Гайдеґґера Ганс-Ґеорг Ґадамер («Про вклад поезії у пошук істини»), зазначивши, що поетичне слово пропонує нам опинитися в ситуації буття: «…Це сама близькість, сама в-жилість, у якій ми якийсь момент перебуваємо». Та що ховається за цими, можливо, дещо абстрактними твердженнями і формулами? Яку саме повноту і в-жилість пропонує нам поезія Шувалової?

Повернімося до згаданої раніше барокової антитетичності, на яку вказала Галина Крук. У збірці «Аз» вона оприявнена ще виразніше, відчутніше, яскравіше акцентована в образах: «над прірвою в ніжній лавині гниття і цвітіння», «люди хочуть до інших людей або хочуть геть / їм бракує або вони відчувають надмір», аж до оксиморонних поєднань життя і смерті: «серця смертельний стукіт». Зокрема це й згадана барокова дуальність матеріального і нематеріального («хтось високий з крильми у тіла одягає душі»). Водночас з’являється прагнення подолати, перейти понад цю дуальність буття: «отже долати світло долати темінь». Це внутрішній порух вивищення, переростання: «щось виростає зсередини нас переповнює», протилежний до мотиву вкорінення, вростання в землю, наскрізного для збірки («я вкорінилась у землю тепер я вдома»). Порух болючий – через нездоланну, неминучу прив’язаність до земного, якої не так легко позбутися: «і всім тілом кістлявим болючим воліючи вгору / підземельним корінням усе ж обіймати дорогу». А тому рух стає подвійним, у горішньому і долішньому напрямках: «я вже умію вгору рости і вниз / коренем і галуззям вгрузаю вглиб / глини й повітря…». І звідси ж – ті наскрізні мотиви болю й крові, що раз по раз виринають у рядках.

Знаково, що після двох поезій збірки, які, можливо, найбільшою мірою передають екстатично-щасливу емоцію («бути щасливим – це значить бути розгубленим…» і «серце, / куди я не гляну – усюди райдуги…», що завершується тріумфально-вітальним «серце, / я хочу народити світ / від тебе»), подано текст, який неначе плюскає в розпашіле від радості обличчя холодною водою, протвережуючи погляд: «і рідний хтось на твій язик кладе / гірке й безбарвне зернятко граната». Це раптовий сигнал нагадування про неостаточність земного щастя, про те, що навіть хтось найрідніший, хто, здавалося б, є захисником і гарантом твого спокою, насправді може не втримати і не захистити від гіркоти і безбарвності існування…

Якщо все, навіть найближча людина, таки минуще і непевне («ніц не тримається купи не має місць»), якщо все підвладне смерті, яка поглине навіть «те що було найдорожчим лукавим обличчям», чи існує порятунок від цієї непевності? Насправді так, адже є хтось, «хто нам рукою вогню припечатав скроні / і через товщі смерті тремкі й солоні / у порожнечі навчив розрізняти міст». Міст – як шлях порятунку з відчаю матеріального існування, те, що прозирає крізь «тріщинки у матерії часу» і веде у позачасовий вимір, знаком якого є барва (наскрізна для цілої збірки): «у золотому світлі ми всі однакові…». Веде туди, де є «єдине для всіх отже не оминає нікого / єдине для всіх отже всіх обіймає однаково»… Де і справджується та повнота буття, якої у двоїстому щасливо-болючому земному антуражі шукати годі.

Тож чи не для того Ірина Шувалова заманює нас цоканням кастаньєт своїх римованих рядків у на позір барвистий і грайливий карнавал її поезії, щоб в один момент – раптом – зруйнувати всю цю дбайливо вибудувану розкішну конструкцію поетичної реальності нагадуванням про геть інший вимір, де ніщо з оспіваного й омовленого нею не має значення, де діють зовсім інші закони, зяє інша глибина й розгортається інший рівень існування? Так само, як саме життя приваблює й ошукує нас численними розвагами, насолодами і феєрверками, щоб одного дня розламати наш щасливий, комфортний і обжитий світ ущерть – хворобою, смертю, війною… Нагадуючи, що є щось інше, більше, глибше, те, про що ми геть забули… Просто ставлячи нас на своє справжнє місце, яке – таке геть мале, що й вимовити ніяк. І на якому, проте, так розкішно споглядати і відчувати:
часу не владне вічне живе просте
міряй на себе простори прорости
вивищись разом з зорями в золоте
світло так само трепетне як і ти.

Світлана Богдан

Народилася 1985 року у Києві. Здобула фах філолога у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де 2013 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Поетика міфу у творчості Миколи Вінграновського». Авторка поетичних збірок «Коли ще автомобілі були людьми» (2006) і «Той, Хто бачить мене» (2015). Переможець і фіналіст поетичних конкурсів «Молоде вино», «Гранослов», «Смолоскип», «Ватерлінія», «Культреванш». Учасниця поетично-музичної формації «Се-Бо Світ». Сфери діяльності – літературна критика, літредагування, переклад