Правда про людину

 Боровський Тадеуш. У нас, в Аушвіці... / Переклад із польської Олександра Бойченка. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2014

Боровський Тадеуш. У нас, в Аушвіці… / Переклад із польської Олександра Бойченка. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2014

До того, як у видавництві «Книги ХХІ» вийшла друком книжка «У нас, в Аушвіці», про Тадеуша Боровського український читач не знав майже нічого. Кілька оповідань було надруковано в журналах «Березіль» та «Кур’єр Кривбасу». Кілька років тому про нього написав Олександр Бойченко, завдяки перекладу якого відтепер українцям стало доступне найкраще з прози Боровського. Це й усе. Попри те, що Тадеуш Боровський є чи не найсильнішим автором із тих, які писали на табірну тематику, по-справжньому він відомий хіба що у рідній Польщі…

Творчість Боровського – це той випадок, коли література визначилася біографією автора. Цікаво, як би склалася його літературна доля, якби не концтабори Аушвіц та Дахау, де Боровський вигорів як людина, але від того обпалення закам’янів як письменник. Чи отримали б ми автора такого рівня? З іншого боку, до нацистської окупації його життя теж було далеко не безтурботним. Народився Тадеуш Боровський у Житомирі. Коли йому було чотири роки, батька – Станіслава Боровського – арештували й відправили на будівництво Біломорканалу. Матір – Теофілу – кілька років потому вивезли на Єнісей, і малий Тадеуш залишився під опікою тітки. Зрештою, Станіслава Боровського звільнили в обмін на ув’язнених у Варшаві комуністів та відправили до Польщі. Тоді десятирічний Тадеуш і його старший брат Юліуш самостійно вирушили з Житомира до Москви, а вже звідти, отримавши необхідні папери від Червоного Хреста, дісталися Польщі. Мати повернулася двома роками пізніше. Згодом Боровські оселилися у Варшаві, де Тадеуш заглибився у підпільне культурне життя столиці, а 25 лютого 1943 року потрапив до рук гестапівців. Днем раніше нацисти схопили його наречену. Так обоє опинилися в Освєнцимі. Там Боровському пощастило працювати табірним санітаром, що дало йому змогу красти ліки і пересилати їх коханій. Тоді він також писав їй листи, які пізніше лягли в основу оповідання «У нас, в Аушвіці».

Смерть
Попри те, що табірні оповідання Боровського є не лише унікальним історичним свідченням, а й художньою прозою найвищої проби, щоразу я двічі думав би, перш ніж радити її читати своїм знайомим. Книжка справді важка. З одного боку, цю частину історії людства обов’язково треба знати й осмислити кожному, з іншого – читаючи, доведеться перетравити незліченні смерті, трупи, сморід і крайнє озвіріння, аж до поїдання сирого людського мозку. І найгіршим є усвідомлення, що ніяка це не «чорнуха» й нічия не хвора фантазія. Так було. Люди неперервним потоком труїли людей, відвантажували їх тіла і спалювали, а декого – спалювали живцем. Люди проводжали до газу своїх родичів, знайомих чи земляків. Люди жили поміж буденної смерті.

Така дійсність обпікає. Саме так, дійсність, бо попри художність цих текстів, тяжко ставитися до них лише як до літератури. Прочитане про концтабори відкладеться і запам’ятається надовго. Уявлення про те, до чого може дійти людина за певних обставин, тим паче – які обставини може створити, знову ж таки, людина – обтяжує, тривожить. Концтабори вигадали люди. І вбивали там людей. І вбивцями були ті самі люди, яких убивали. Хоч як крути, однаково – рід людський.

Парадокс , а для когось і відкриття, в тому, що виконавцями масового винищення людей були ті ж таки ув’язнені. Нацисти організували систему, в якій одні виживали завдяки смертям інших. Найпевніший спосіб пройти цей жах і залишитися живим – стати його частиною. Тому всю брудну роботу виконували ув’язнені: роздягали, заганяли людей до газових камер, виносили й спалювали їх тіла, попередньо обшукавши, чи не заховані у роті, вагіні чи прямій кишці коштовності.

Наглядачів, так званих капо, також відбирали з-поміж в’язнів табору. Вони мусили бути жорстокими і чинити подібно есесівцям, інакше ризикували опинитися серед звичайних в’язнів, або ж відразу бути вбитими чи замордованими. І навіть якщо в’язень не співпрацює аж так безпосередньо, однаково – він інтегрований у систему, якщо, звісно, живий.

Неможливо розглядати цю систему з позицій гуманізму чи загальноприйнятих моральних норм. І немає значення, чи фокус на есесівцях, чи на ув’язнених. Уявлення про людяність складалися в нормальному світі. Натомість Аушвіц – абсолютно інакший вимір. Людина в ньому вже більше істота біологічна, аніж суспільна. На першому плані – інстинкт самозбереження. Все інше просто відкидається, бо неважливе. Людяність стає, як пацифізм на війні. Вона вже навіть не зайва – просто відсутня. І якщо хтось не такий, то він буде не від світу цього, отже, й не затримається на цім світі надовго.

Небажання спотворювати дійсність привели Боровського до конфлікту з тогочасною польською літературною спільнотою. Він різко виступив проти фактично стандартного тоді чорно-білого зображення реалій та поділу людей на звірських есесівців і безвинних, благочестивих жертв. Також він не сприймав недомовок, приховування ролі автора в цьому жахітті, а звідти й ведення оповіді від третьої особи. Відомим і часто згадуваним прикладом цьому є стаття «Аліса в Країні чудес», у якій Боровський гостро критикує книжку спогадів «З безодні» Зоф’ї Коссак-Щуцької.

Правда стала головним принципом письма Боровського. Кожен, хто вийшов з Аушвіцу, був для нього частиною страшної репутації «фабрики смерті», адже те, що робили нацисти, вони робили руками ув’язнених. А в’язні, керовані інстинктом самозбереження, були покірні. Найкраще це описує випадок, коли ув’язнені йшли робочими командами в табір і розминулися з повними голих жінок автомобілями. «Жінки простягали руки й кричали:/ – Рятуйте нас! Ми їдемо до газу! Рятуйте нас./ Вони проїхали повз глибоке мовчання десяти тисяч чоловіків. Жоден не ворухнувся. Жодна рука не піднялася./ Бо живі завжди мають рацію перед мертвими».

Можливо, почуття провини, а може, й небажання жити в новій тоталітарній системі штовхнуло Боровського на самогубство. Письменник випив смертельну дозу снодійного й відкрив у помешканні газ. Уникнувши газової камери в Аушвіці, в такий спосіб він влаштував її вдома.

Життя
Проза Боровського руйнує багато стереотипних уявлень про концтабір. Особливо в оповіданні «У нас, в Аушвіці», де описано речі, про які більшість людей не мала уявлення. Виявляється, у таборі був бордель, футбольне поле, а у вмивальні навіть проводилися боксерські поєдинки. Оркестр грав «увертюру з «Танкреда» і щось Берліоза, і ще якісь фінські танці композитора, у прізвищі якого було багато ааа. Куди Варшаві до такого оркестру! » І навіть люди казали з гордістю: «У нас, в Аушвіці…» Мимоволі згадується Достоєвський, котрий, відбуваючи каторгу, писав у листі до брата: «Жизнь везде жизнь».

Книжка
Цілком закономірно, неоднорідна за емоційним напруженням та за формою. Оповідання, що увійшли до неї, вперше друкувалися в різний час і під різними обкладинками. Всі тексти є розповідями від першої особи. Бажаючи дотриматись такого формату, в окремі оповідання Тадеуш Боровський вводить доволі специфічного наратора – форарбайтера Тадека. Персонаж є близьким до самого Боровського, але це не його клон. Статус у таборі, виконувана робота та деякі інші деталі стосовно оповідача не збігаються з біографією автора. Так, Боровському вдалося вести розповідь завжди зсередини, спираючись, очевидно, часом і на досвід табірних колег чи на побачене, хоча й не безпосередньо ним пережите. Зате в тексті немає недомовок, у яких він звинувачує згадану вже Коссак-Щуцьку. Тут ви не зустрінете формулювань на зразок «творилися страшні речі» або «чинилися небачені звірства». Оповідь відверта й детальна до болю.

Ключовим для порядку розміщення оповідань, вочевидь, став хронологічний принцип. «Прощання з Марією», яким розпочинається книжка, – уривок із дотабірного життя автора. Далі, від тексту й до тексту, спостерігаємо все глибше занурення в страшні реалії концтабору. Зростає рівень екзистенційної напруги й відвертості, а відповідно, й жаху. Складається враження, ніби Боровський поступово привідкриває для нас завісу Освєнцима.

Завершує цей умовний цикл оповідання «Битва під Ґрюнвальдом», яке розповідає про перебування Тадека в таборі для переміщених осіб. Вчорашні ув’язнені формально вже вільні, але ще деякий час перебувають під контролем американців – «о’кеїв», як прийнято їх називати в середовищі табірників. В цьому оповіданні рівень напруги спадає, однак найбільше смислове навантаження падає саме на нього. Якщо попередні тексти є більшою мірою оповідями, то це – осмисленням. Очима єврейської дівчини, яка щойно прибула до табору, втікши з Польщі, автор показує увесь бруд тих нещасних людей, жалюгідний рівень життя, до якого вони були доведені за час перебування у таборі. Тих, котрі мали би бути жертвами, дівчина називає бидлом.

Також дивна ситуація із охороною табору. Американці все ж таки визволителі, й усе з ними мало би бути о’кей, та насправді змінюється не так уже й багато. Американський солдат вистрелив у знайому нам польську єврейку, коли вона перелазила через огорожу. А як прибулий на місце події офіцер запитав у Тадека, що сталося, той відповів: «Нічого не сталося. Хвилину тому ви застрелили дівчину з табору. … шість років стріляли в нас німці, тепер стрельнули ви, яка різниця?» Людське життя все ще можна описати словом «нічого». Натовп зібрався біля тіла дівчини скандував: «Гес-та-по!» Чи в іншому оповіданні, але про той самий період – в’язень, котрий волею дурного випадку потрапив до карцеру, нашкрябав на стіні: «Два рази в Карцері:/ «21.09.1944 – 25.09.1944 – за саботаж під час роботи в німецькому KL Dachau у вигляді смаження картопляних пляцків/ 04.07.1945 – за порушення правил внутрішнього розпорядку в американському збірному таборі для колишніх в’язнів KL Dachau у вигляді смаження картопляних пляцків».

На святкування річниці Грюнвальдської битви полонені, чи то пак, колишні в’язні, влаштували на подвір’ї табору театральне ігрище. Священик бере опудало гестапівця і кидає його у вогонь. Натовп святкує. Далі у вогонь іде друге опудало. Звісно, це всього лише символ, але ніхто не заперечить моральної готовності до саме такої помсти. Справедливої, також ніхто не посперечається, але ж спалення, вбивство. Тільки в однієї людини реакція на це негативна: за дійством нажахано спостерігає німкеня, між іншим – придбана одним із мешканців табору.

Оповідання, об’єднані під заголовком «Кам’яний світ» становлять окремий цикл. Вони також табірної тематики, але відмінні за формою. Це двадцять текстів із власною авторською передмовою. Художньо вони чи не найдосконаліші, позаяк найбільш концентровані. Одночасно цих двадцять коротких текстів є і одним великим оповіданням. Як і книжка, попри деяку стилістичну неоднорідність – то єдина розповідь.

Звичайно, можна говорити про важливість засвоєння уроків історії. Про те, що в теперішній складний час книги на зразок «У нас, в Аушвіці» стають особливо актуальними. Існує багато раціональних причин, чому варто братися за це важке чтиво. Та особисто для мене всі пояснення, якщо вони взагалі потрібні, вміщуються в кілька речень з останнього оповідання: «Усі ж ті, хто через коросту, флегмону і тиф, а також тому, що були надто худі, йшли до газової камери, просили санітарів (які пакували їх на крематорійні вантажівки) дивитися і пам’ятати. І розповісти правду про людину – тим, хто цієї правди не пізнав».

Читайте також:

Олег Коцарев: Нацистський концтабір як вдячний ґрунт для лаконічної прози

Владислав Івченко: 50 відтінків пекла