Ми ненавидимо війни, мамо

Олександр Михед. Фото Антона Іванова
Олександр Михед. Фото Антона Іванова

– А ось сюди вони виливали освячену воду, – показує рукою медіатор, вдягнений у псевдосередньовічний одяг.

– Як це виливали? – перепитую я.

Ми в каплиці замку Турку, Фінляндія. 90 відсотків експозиції – бутафорія й ілюзія. Медіатори, які мали би щось пояснювати і взаємодіяти з відвідувачами, зрідка кивають головами. Каплиця теж здається «німою», не промовляє нічого до відвідувачів. Просто кам’яний зал, в якому розставлені середньовічні фігурки мучеників і розп’яття. Нарешті медіатор починає розмову:

– Внизу збирався натовп. Священники виливали на них освячену воду через ось цей отвір, вона жолобами текла до людей. А вони вірили, що то справжнє чудо.

Розглядаю діру, намагаюсь уявити таке спілкування держави й церкви з народом.

– В іншому залі ще один отвір. Зверніть на нього увагу.

– А він для чого? – перепитую знову.

– Через нього вони каналізацію зливали.

– І він такий самий?

– Так, тільки з іншого боку.

– Сподіваюсь, ніхто там не чекав священної роси, – кажу спантеличено.

Медіатор посміхається. Розводить руками.

***
Турку – історичний центр торгівлі та мистецтва Фінляндії. 2011 р. місто було столицею європейської культури, загальний обсяг інвестицій у період 2008-2012 рр. становив 55 млн. євро, 65% із яких пішло на підтримку програм культури та події мистецького характеру.

Хоч насправді насамперед в око впадає комерційна складова Турку – торгівельні центри, безкінечні фаст-фуди та кислотні неонові вивіски. Однак мені пощастило все ж відчути культурну складову – на ті вихідні припав конвент фанатів фантастики, тож у натовпі постійно виринали люди у балахонах «Зоряних війн» та команди розцяцькованих «Супер Маріо». Поетів, на жаль, складніше роздивитися в натовпі. Але їх, направду, було чимало.

Щорічний фестиваль Runoviikko («Поетичний тиждень») проводиться в дванадцяте. Особливість фестивалю – представлення фінської поезії у взаємодії з глобальними віяннями. Місцевий контекст крізь призму глобальних історій. Це реалізовано не тільки на рівні добору учасників, а й у самій формі організації фестивалю. Зрозуміло, що «Поетичний тиждень» триває в Турку 7 днів, однак після цього учасники фестивалю вирушають у міні-тур із виступами на майданчиках партнерських організацій – у Гельсинкі, Тарту, Талінні та ін.

Хедлайнери цьогорічного фестивалю – Дані Орвіз (Іспанія) та Сідгарта Бозе (Англія). Орвіз – яскравий перформер, чемпіон Європи та бронзовий призер світового чемпіонату зі слему. Звукові ігри, драматичні паузи, ідеальне відчуття ритму, пошук засобів і прийомів, зрозумілих без перекладу будь-де. Орвіз до всього ще графічний і програміст, тому окремі тексти супроводжуються власноруч намальованою анімацією з музикою.

Бозе – «один із 10 найбільш важливих молодих поетів британської поезії» (за версією «Таймс»). Провідна тема – урбаністика та ідентичність людини глобального світу. Герої його текстів мандрують з Калькути до Нью-Йорку і звідтам вертають до Лондона. Бозе має театральний досвід (моновистава за участі діджея) і в його виконанні власних віршів це, звісно, відчувається.

«Тиждень» поєднує фінських поетів різних поколінь та напрямків: Пауліна Хаасйокі, Юха Кулмала, Реета Пекканен, Еса Хірвонен, Каспер Салонен. Тож під час фестивалю можна опинитися на 40-хвилинному виступі шанованого поета-лауреата, який читає зі своєї нової книжки, що є підсумком його 50-річної творчості, і ввечері втрапити на виступ молодих поетів із абсурдистськими віршами у супроводі губної гармошки чи показним розпиванням пива у перервах між текстами.

Як каже Еса Хірвонен, один із засновників фестивалю: «У нас раніше була постійна конфронтація з Гельсинкі. У них були гроші, у нас – талант і молодеча хвацькість. Десяток років тому нам вдалося домовитись, і від цього всі тільки виграли».

Тема України і війни виринала кілька разів.

Приміром, у тексті, написаному фінським поетом Віллє Гютенена у 2009-му, коли він прожив кілька місяців в Одесі. У перекладі Юрія Зуба це звучить ось так:

жувальні м’язи, україна
мов виведений діалізом шлак, обстежений
френологом череп, вони співають, їдучи,
і стукотять своїми кравчучками

кров’яна плазма і блошиці в ліжку, я люблю цю молоду країну
люмінесцентні лампи, скалічені родини,
інтоксикації і жалюгідні портові бари

свобода! свобода! гукають вони
з ураженими карієсом зубами

свобода!
свобода! гукають вони,
погладжуючи вузлуваті еритеми
і торохтячи кравчучками.

коли ми пропливаємо рікою під мостом, я думаю про голку,
занурену в обідране м’ясо,
про гній, що звідти струмує,
намул дніпра

І окремо варто сказати про поета з Бірми, який полишив рідну країну кілька років тому, перед цим відсидівши за свої переконання. Як він каже в одному інтерв’ю: «У Бірмі ми бачимо, ми знаємо і ми відчуваємо, але не можемо писати. Мого друга кинули за грати на сім років за його вірш».

Є Їнт Зет Цве (Ye Yint Thet Zwe) хворіє на Паркінсона. Зі сторони здається, що він постійно втомлений. Англійською дуже складно ібрати, що він говорить. Він сам знайшов організаторів «Тижня» і запропонував виступити. Вони не відмовились, але до певного моменту лишалося відчуття, що він випадковий гість.

Ми розговорились за обідом. Він звернув увагу на свою футболку. На спині написано: «Ми ненавидимо війни, мамо».

– Це на підтримку України. Проти агресії Росії.

– Дякую, – тільки й зміг відповісти я.

Уже ввечері він прочитав цей вірш повністю.

Англійський переклад ледь чутно. Зрештою він каже:

– Тепер я прочитаю рідною мовою.

Він падає на коліна. І читає рідною мовою, на повну силу, розриваючи простір потужним голосом.

Ніби немає жодних хвороб.

Ніби немає жодних обмежень.

Ніхто не розуміє його мови, однак кожен відчуває його внутрішню міць.

Свободу всередині ув’язненого, стомленого Паркінсоном тіла.

Він промовляє:

Ми ненавидимо війни, мамо
Я все ще пам’ятаю час, коли почув,
що ми йдемо на війну, бо ненавидимо її…

Справедливість і меч,
Коли вони змагаються,
Полюби справедливість і опусти меча.

Ми ненавидимо війни.
Цього вірша завше цитувала моя мати.

О, Мамо,
Ти сформувала одну еру і відлетіла геть.
Ми – сини… на шляху надії.

Справедливість і меч,
Коли вони змагаються,
Я захищу справедливість і скористаюся мечем,
І ми битимемось, допоки не виграємо війну.

Направду, мамо,
Ми ненавидимо війни,
Ми ненавидимо війни…

Рядки можуть і здатися не надто вишуканими. Наївними. Але це ті слова, які дають силу поету, котрий кричить супроти війни.

І стає, нарешті, вільним. Справжнім. Таким, яким він є насправді за цією оболонкою.

Олександр Михед – культуролог, літературознавець, куратор мистецьких проектів. Народився 1988 року. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Автор численних публікацій у провідних українських ЗМІ (від «Дзеркала тижня» й «Кореспондента» до «Українського тижня» і «Сучасності») та виданнях Німеччини, Сербії, Польщі, Чехії. Вибрані есеї перекладалися англійською, польською, сербською, російською мовами. Автор художньої книги «АмнезіЯ» (К.: "Електрокнига", 2013). Уривки книги перекладено англійською, німецькою та польською мовами. Книга стала підґрунтям для літературно-мистецького мультимедійного проекту «АмнезіЯ project: Відкрита платформа» (www.amnezia.in.ua). Персональний сайт: www.mykhed.com