Зеров і Ахматова

Володимир Панченко
Володимир Панченко

Виповнюється 125 років від дня народження  поета-неокласика, перекладача і літературознавця Миколи Зерова. Його постать в українському культурному контексті 1910-х – початку 1930-х рр. – знакова. Недарма ж Микола Хвильовий у своїх знаменитих памфлетах писав про «Зерових» як про стратегічну альтернативу горопашним «-енкам» і «Гаркун-задунайським».

«Зерових» не буває багато, вони завжди в дефіциті. Нині – також…

Микола Зеров
Микола Зеров

***
Архіви зберегли акуратні аркушики з кількома віршами Анни Ахматової, переписаними рукою Миколи Зерова в січні 1917-го. Один із них – «Чернеет дорога приморского сада» – друкувався у петербурзькому журналі «Гиперборей» (1913, №9-10). А ось із віршем, що починається рядком «А! Это снова Ты. Не отроком влюбленным», виходить якась дивна загадка. Авторська дата під цим віршем – літо 1916-го, проте надрукований він був у часописі «Русское слово» тільки 1 квітня 1917 р. А в складі збірки Анни Ахматової «Белая стая» узагалі з’явився аж у вересні 1917-го!

Що все це означає? Як у січні 1917-го Зеров міг переписувати ще не опублікований вірш Ахматової?

Варіантів відповіді може бути два: або, переписуючи, Зеров помилився датою, або… Або Микола Зеров якимось чином отримав текст вірша у рукописі. Тільки від кого? Від когось із знайомих  Ахматової? Чи, може, від самої авторки? Остання версія видається малоймовірною, а ось щодо зв’язків Зерова з колом приятелів Ахматової, то, здається, вони таки існували…

Тут варто дещо пригадати.

Цілком можливо, що Миколі Зерову було щось відомо про київську юність Ані Горенко. Адже були вони майже ровесниками (Зеров – молодший усього на рік). Звідси – й мимовільний біографічний «синхрон»: 17-річна Аня Горенко приїхала в Київ у 1906-му складати іспити у Фундуклеївській гімназії, – а 16-річний Зеров тоді ще також був гімназистом. У 1908-му вони водночас  вступали до, як тоді казали, високої школи. Анна, якій подобалися історія права й латина (!), вибрала юридичне відділення Вищих жіночих курсів.

Можливо, на якомусь із літературних перехресть їм випадало й «перетинатися»? Легко уявити Зерова, захопленого поезією Срібного віку, на вечорі «Острів мистецтва» («Остров искусства») в Києві, де 28 листопада 1909 року із читанням власних поезій виступали Микола Гумільов, Олексій Толстой, Михайло Кузмин, Петро Потьомкін… Аня Горенко була серед слухачів. Мине півроку – і 25 квітня 1910-го, у скромній церкві на лівому березі Дніпра (де тепер станція метро «Лівобережна»), вона потай від своїх київських родичів вінчатиметься із Гумільовим, у любовній «облозі» якого так довго перебувала…

Про любовні «терзання» Анни Микола Зеров, ясна річ, нічого знати не міг, зате її перша поетична збірка «Вечер» (Петербург, 1912), більшу частину якої склали вірші, написані в Києві, навряд чи залишилася поза його увагою. Збірка вийшла на кошти Гумільова у видавництві Цеху поетів мініатюрним накладом (300 прим.), проте Гумільову йшлося не про великі тиражі, а про задуману ним гучну презентацію нової поетичної течії – акмеїзму (від грецького слова акме, що означає вищий ступінь чогось, розквіт).

Водночас із ахматовським «Вечером» з’явилася  збірка «Дикая порфира» Михаїла Зенкевича, – і вже 10 березня 1912 р. подію було відзначено урочистим засіданням Цеху поетів на квартирі у Єлизавети Кузьминої-Караваєвої. Ахматова й Зенкевич сиділи у лаврових віночках, що їх сама ж Анна і сплела. А ще через день гумільовський Цех поетів проголосив програму акмеїзму.

То був виклик символістам. Акмеїсти залишали декадентську вежу і запрошували своїх прихильників «на вулиці». Вони відмовилися від містики, повернувши речам їх прямі значення. Як писав Сергій Городецький, «у акмеїстів троянда знову стала приваблювати сама по собі, своїм листям, запахом і цвітом, а не своєю уявною подібністю до містичного кохання».

Коло акмеїстів не було широким. Один із них, Володимир Нарбут, цілком серйозно писав Михаїлу Зенкевичу: «Знаєш, я певен, що акмеїстів тільки два: я і ти… Яка ж Анна Андріївна акмеїстка, а Мандель (Осип Мандельштам. – В.П.)? Сергій Городецький – ще туди-сюди, а про Гумільова й говорити нічого».

Хай би там як, а Микола Зеров не міг не помітити появи акмеїстів. У поле його зору потрапляли їхні журнали «Гиперборей» та «Аполлон» (перший номер якого вийшов у січні 1913 р., і Зеров, звісно, зауважив, що обкладинку «Аполлона» виготовив рідний брат Володимира Нарбута Георгій, – той самий Нарбут із Глухова, про якого в кролевецько-глухівському колі друзів М.Зерова, безперечно, знали; Кролевець, де мешкали батьки Миколи, і Глухів Нарбутів, Федора Ернста, Петра Дорошенка узагалі нагадували «сполучені посудини»!).

Зерова не залишила байдужою поезія Анни Ахматової, проголошеної «акмеїсткою». Тому й переписував він її вірші на акуратних аркушиках, що їх тепер вам можуть видати в читальному залі Інституту рукописів НБУ імені В.Вернадського…

Кумири акмеїстів були і його кумирами. Як і Ахматова, він із пієтетом ставився до поезії Іннокентія Анненського, чий «Кипарисовый ларец» побачив світ 1910 року. Анненський був великим шанувальником Леконта де Ліля – і це теж щось та означало. Що ж до М.Гумільова, то він у 1914 р. видав книгу перекладів «Емалі та камеї» Теофіля Готьє, одного з чільних «парнасців», чий творчий приклад згодом надихатиме київських неокласиків, – цей факт також варто взяти до уваги.

Знав Зеров і поезію Ігоря Сєвєряніна, якого акмеїсти восени 1912 р. сподівалися навернути в свою віру (тільки ж метр образився, вирішивши, що йому відводять роль «учня Гумільова»!). Кілька віршів І.Сєвєряніна, переписаних власноруч, М. Зеров у січні 1917 р. переслав зі Златополя в Київ Л.Книшевій. Супровід, як завжди, – самоіронічний: «Посылается Вам при этом Игорь, который Северянин, и два более слабых стихотворения Ник.Зерова – слышали о таком стиходеле?».

А тепер повернуся до найсуттєвішого для нашого контексту – до того факту, що в невеличкому гурті акмеїстів був глухівчанин Володимир Нарбут, автор збірок «Стихи» (1910) та «Аллилуйя» (1912). Мав він репутацію «російського Бодлера», а його збірка «Аллилуйя» узагалі зчинила скандал: за рішенням суду вона була конфіскована й спалена. Річ у тім, що автор бешкетних віршів, – у яких М.Гумільов побачив «бруд і кіптяву світу», –скористався церковно-слов’янським шрифтом, і святі отці не вибачили йому такого зухвальства!

Так ось: може, якісь вірші Анни Ахматової (у т.ч. й неопубліковані) потрапляли до Зерова через Глухів, з рук Володимира Нарбута, або ж когось із близьких до нього земляків? Виключати таку можливість не варто, тим паче, що у 1914-1918 рр. В.Нарбут, одружившись, мешкав на рідній Глухівщині, яка й для молодого Зерова була «своєю»…

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.