Василь Махно: «Пограниччя – це наче відчуття провини»

Василь Махно. Фото Олександра Фразе-Фразенка
Василь Махно. Фото Олександра Фразе-Фразенка

«Був час, коли базарські пагорби були найвищими і найзеленішими. А Джуринку я носив за пазухою, як знайдені у траві перепелині яйця» – так позначив імпульс пам’яті та її міфологію у есеї «Кури не літають», опублікованому в журналі «Кур’єр Кривбасу» поет та есеїст Василь Махно. У 2015 році планується вихід двох книжок Василя Махна «Ровер: вірші та есеї 2011-2014» у тернопільському видавництві «Крок» і книжки оповідань «Дім в Бейтінґ Голов» у «Видавництві Старого Лева». Про своєрідну міфологію місця та часу, феномен малих міст центральноєвропейського пограниччя ЛА поговорив із Василем Махном розмовляв дрогобицький журналіст.

– Останнім часом усе частіше й у твоїх віршах, і в есеях з’являються Базар, Чортків, Тернопіль й один з найулюбленіших гідронімів Джуринка. З чим це пов’язано? Ностальгія чи щось інше й глибше?

– Якщо відповідати одним реченням, то скажу так: якщо Нью-Йорка для мене стає забагато, то починаю писати про місця, які важко віднайти на мапі, але вони присутні в моїй пам’яті. Я гадаю, що це не ностальгія, а процес переосмислення. Тобто бувають у житті періоди, коли хочеться торкнутися того, що залишилося лише в словах. І що словами можна закріпити для інших, тобто текстом. Річ у тім, що моє дитинство минуло в селі Базар, це вже потім я «урбанізувався». І виростав я у теплій родинній атмосфері серед людей, які у своїй пам’ятті утримували різні періоди місцевої історії. Звичайно, що ця хронологія була ними міфологізована і часто вельми суб’єктивна, але вона була живою. Коли я жив в Україні, поруч цих міст і сіл – видавалися вони мені примітивними й не цікавими. А тепер, коли я перечитав сотні джерел різними мовами про ці місця, то укорінилося глибше розуміння, де ми жили й що з нами відбувалося протягом століть.

Річку ми називали Джуринка, таку назву я зафіксував у багатьох своїх віршах, есеях, а тепер ще й оповіданнях.

а Джуринка нам каже: я з вами
я згортаю вас із плавниками
ви вже риби хоча й за столом
вам не треба повітря ковтати
ні стихів на життя пам’ятати
ані дбати про самогон

ні про те що садити що їсти
ні як їхати зранку до міста
ні як спродати збіжжя чи дріб
ваші зябра годуються духом
я вода – й значить ваша посуха
ваша смерть і насущний хліб
(Джуринка)

Пам’ять, тобто її форма, на моє переконання, досить предметна річ. Вона схована у вулицях, будинках, людях, їхньому одягові, словах, які вони вживали і так далі. Мені хочеться ще раз пережити на іншому, звичайно, рівні, ці відчуття. Вони солодкі і гіркі для кожної людини, як будь-який процес пізнання і осмислення.

Базар 1926 рік. З архіву Анджея Созанського, Оттава
Базар 1926 рік. З архіву Анджея Созанського, Оттава

– А що взагалі таке, на твою думку, ностальгія? Чи справді щось таке існує?

– Іншими словами, ностальгія – це пам’ять місця. Для когось вона не становить чогось суттєвого, для когось – навпаки. Я гадаю, що для письменника пам’ять місця вельми суттєва річ. По-перше, коли письменник конструює свій світ, він вибирає реальні або ж уявні місця для того, щоби вкоренитися у просторі і часі. По-друге – місце чи простір можуть спровокувати і провокують до роздумів про таку просту річ як людське життя. А воно, наповнене різними речами, і особливою властивістю – повертатися до пережитого. У художньому творі усі ці деталі, яких хочеться торкнутися очима, чи рукою – набирають виміру глибини, тобто співпереживання.

 

– Твої «Кури не літають» нещодавно опубліковано у білоруському журналі «АРХЕ» у перекладі Альгерда Бахаревича, російською – у «Новому мире», в чудовому перекладі киянки Наталі Бельченко, а польська інтерпретація Богдана Задури з’явилася у краківському «Радарі». Чим ця розповідь про місця твого дитинства та пам’яті, оця твоя мітологія може бути цікавою для іноземного читача? Чи знайдеться хоч хтось, хто зрозуміє твій есей у Росії, де сьогодні вперто переписують історію і взагалі відмовляють нам, українцям, у праві мати власну історію та культуру?

– Я глибоко переконаний, що саме з локальних, незначних деталей твориться універсальність життя і універсальність письма. Я також знаю, що у кожній країні та культурі є пристойний відсоток тих, хто розуміє, українську позицію щодо історії та культури. Є й інші, звичайно. І якщо під час війни на сході України друкують українських авторів чи влаштовують у центрі Москви поетичні читання української поезії, то це щось-таки значить. А означає це одне – культури не ворогують.

Василь Махно. Я хочу бути джазом і рок-н-ролом. Вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк. - Тернопіль: Крок, 2012
Василь Махно. Я хочу бути джазом і рок-н-ролом. Вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк. – Тернопіль: Крок, 2012

– Чимало знаємо письменників, які творять власну мітологію, певні свої леґенди. Ти так само. Недаремно, коли твій, навдивовижу цікавий есей «Кури не літають», прочитали відомі поети Оксана Луцишина та Богдан Рубчак, в них виникла асоціація з Габріелем Ґарсія Маркесом. Де витоки твоєї міфологізації тієї самої Джуринки та малої вітчизни взагалі?

– «Кури не літають» – текст, у якому переплетено міфологію, історію й родинні перекази. Я намагався писати у двох розповідних манерах, щоби увиразнити саму тканину розповіді, водночас збалансувавши неподібні персонажі, різні часи. «Кури не літають» – це метафора дитинства разом із історією родини Респалдіз, котрі володіли фільварками у селі Базар. Коли я починав писати у мене майже нічого не було, від чого я міг би відштовхнутися: розмиті спогади, забуті пейзажі, суперечливі родинні перекази. Нью-Йоркські дощі заганяли мене до кав’ярень, в яких я сидів з комп’ютером і поволі – крок за кроком – визбирував різноманітну інформацію, розкидану по архівах, старих часописах і документах. Так я відтворив життєпис полковника Фердинанда Респалдізи, який був частиною пам’яті моєї родини. Випадково чи ні – віднайшовся його внук, котрий мешкає в Оттаві і правнук з Нью-Йорка. Ми, навіть, зустрілися, коли «Кури» були майже дописані. Я відчував що сам текст починає матеріалізовуватися і обростати важливими людьми, які, я переконаний, продовжують своє життя у пам’яті. Чи Базар – Макондо? І так, і ні, бо таким же Макондо може бути Чортків чи будь-яке місце, про яке пишеш, не дотримуючись ані строгої хронології, ані стрункої оповіді, коли сам текст лише відлуння реальних подій чи місць. Це вільне поводження з героями і просторами, мабуть, припцип (чи один із принципів) міфологічного письма. Коли я був у Колумбії, то чув як колумбійці кепкують із довірливих західних туристів, які, начитавшись романів Маркеса, шукають Макондо.

– Наскільки реальна Чортківщина та Тернопілля відмінні від тих, що стали героями текстів Василя Махна? От, скажімо, де межа між вигадкою і правдивими фактами у «Капелюсі, дактилях, сливах» (оповідання Василя Махна, котре увійде до книжки прози «Дім у Бейтінґ Голлов». – Л. Ґ.)?

– Я майже на фініші із книжкою оповідань «Дім в Бейтінґ Голлов», яких, сподіваюся, буде вісім. Про її видання уже домовлено із одним львівським видавництвом. Ця книжка із широко закроєною географією від Нью-Йорка до Чорткова. Хоча перше оповідання «Дім в Бейтінґ Голов» і останнє «Соло дрозда» про дім і про втрати. У кількох інших – «На автобусній», «Польський ровер, руска рама» чи «Капелюх, дактилі, сливи», – дія відбувається виключно у Чорткові. Я свідомо вирішив вибрати урбаністичний простір Чорткова для місця подій. Можливо, вперше, після Карла Еміля Францоза, який свого часу видав збірку оповідань «Євреї з Барнова», Чортків повертається у простір літератури. У «Капелюсі, дактилях, сливах» йдеться про два тижні життя міста та його мешканців у 1939 році. Зрозуміло, що перед 17 вересня. Кілька персонажів були реальними людьми як-от Марцелій Ян Котарба, Леопольд Левицький, Геня Надлер і Саша Блондер. А інші, звичайно, видумані. Я не ставив собі за мету проводити яку-небудь межу поміж реальними подіями і фантазією. Мені хотілося зв’язати ці драматичні події 1939 року в один вузол і, навіть, провести паралель із подіями сучасної України. Роздоріжжя історії – подібні, хоча їх висліди бувають різними.

Базар 1926 рік. З архіву Анджея Созанського, Оттава
Базар 1926 рік. З архіву Анджея Созанського, Оттава

– У чому, як на тебе, узагалі полягає феномен отих малих міст й самого центральноєвропейського Пограниччя як такого? Наскільки їхня історія, культура цікаві сьогодні Європі та світові? Й чому так часто до цієї теми звертаються і науковці, і літератори?

– Пограниччя – це наче відчуття провини. Тобто затерті часові й просторові кордони, як і саме пограниччя ніколи не зникають, не зарубцьовуються їх рани і не стирається пам’ять. Людина з пограниччя несе у собі якісь провини, які їй передано попередниками, навіть, не усвідомлюючи того. Бо пограниччя – це не лише діалог, але частіше – конфлікт. Для мене природньо найближче пограниччя тієї частини Європи, де я народився. Будь-який письменник із цих теренів чи то Франко, чи то Францоз, чи то Шульц – це згусток усіх проблем і конфліктів, якими наповний порох цієї землі. На цих землях відбувалися переділи, розпади і головні світові війни, тому це завжди цікавитиме. Я інколи відкриваю для себе нові пограниччя. Перебуваючи минулого року в Сербії, на її півночі, тобто Воєводині, я відкрив зникле з цих теренів німецьке життя і культуру. Після Другої світової війни там були свої трагедії і конфлікти. На Надсянні, звідки родом мій батько – свої рубці і рубежі пограниччя. Виходить, що пограниччя не у минулому, воно дуже сучасне і дуже болюче. Воно, навіть, заховане у проблемах Донецька і Луганська.

– Що можеш сказати про сьогодення таких малих міст, як Чортків Францоза, як Дрогобич Франка, Шульца, Вєжинського, як Броди Рота, Бучач Аґнона, Стрий Макушинського та Стрийковського тощо? Чи справді це міста, котрі повільно вмирають і не мають майбутнього?

– Останнім часом збирав різноманітні матеріали про Чортків: принагідні світлини, документи, спогади, розшукував сайти, які присвячені містові. Навіть сконтактувався з чортківчанами, які також небайдужі до свого міста – я отримав від навіть мапу міста з позначенням вулиць до 1939 року, путівник місцевого професора географії чортківської гімназії, виданий 1931 року. Я, звичайно, не ідеалізував би ані Чорткова Францоза, ані Дрогобич Франка чи Шульца, ані Броди Рота, – у їхніх текстах це інші міста, вони з літератури. Сучасний стан, принаймні, стан збереження унікальної архітектури цих міст просто занедбано. У Дрогобичі я бачив облущені, доведені до вбогості, вілли і кам’яниці. У Чорткові історичний центр з австрійських часів також не підтримується належним чином. Старі кам’яниці перебудовуються за невибагливим смаком теперішніх власників, руйнується культурний пласт епох. Гадаю, що проблема полягає не тільки у бракові коштів, а побутує звичайна байдужіть у парі з безвідповідальностю місцевої влади. Разом із занедбаністю міст вимивається культурне наповнення, а, значить, пам’ять, про яку ми вже багато говорили.

Василь Махно. Котилася торба. - К.: Критика, 2011
Василь Махно. Котилася торба. – К.: Критика, 2011

Львівський культурологічний часопис «Ї» видав кілька чисел, присвячених Пограниччю, зокрема і деяким галицьким містам (Дрогобич, Львів, приміром). Чи не було в тебе наміру запропонувати редакції цього видання або комусь іншому зробити такий само журнальний випуск, присвячений Чорткову? На чому акцентував би? Про яких визначних людей,твоїх краян-попередників, окрім письменника Карла Еміля Францоза й художника Андре Бльонделя (Шая Бльондер), про яких ти свого часу писав, варто було б згадати й розповісти сучасникам?

– Звичайно, що таке число, присвячене Чорткову, потрібно упорядкувати і видати. Навіть тому, що багато чого уже затерлося, а людей, котрі були свідками історичних переломів – уже нема. Питання, до речі, не таке уже й просте. Ми належимо до тих, кого у спину женуть вітри недавньої історії. Ми відчуваємо ці подуви. І якщо хтось уважає, що зміни історичних епох чи поколінь – нічого не залишають для нащадків, то це глибока помилка, бо на особистому рівні через реальних твоїх попередників вибудовується історична вертикаль, до якій ти належиш.

– Щиро дякую тобі, Василю, за розмову. Гараздів тобі й радости творчості.

– Дякую тобі.

Розмовляв Леонід Ґольдберґ