Ґ. Д’Аннунціо – автор вишуканої літератури та власної «республіки»

Ґабріеле Д’Аннунціо. Насолода. – Харків: Фоліо. – 2014
Ґабріеле Д’Аннунціо. Насолода. – Харків: Фоліо. – 2014

Українською мовою вийшов роман знаменитого італійського письменника Ґабріеле Д’Аннунціо «Насолода». Д’Аннунціо – вузлова постать європейського декадансу, але й сьогодні вона виглядає по-особливому актуальною, особливо в Україні.

«ФНР»
Усупереч власним звичками, цей текст мені доведеться розпочати не з самої книги, а з особи її автора. Ґабріеле Д’Аннунціо (1863-1938) належав до найвідоміших авторів італійської літератури свого часу. Він послідовно культивував своєрідні форми аристократизму, поєднані з богемністю, екстравагантністю, естетством і крайнім волюнтаризмом. Поет, прозаїк, драматург, він славився вишуканим декадентським смаком, був пов’язаний із численними світськими скандалами, вів яскарве й невпорядковане інтимне життя. Впливи романтичних і неоромантичних настроїв (Д’Аннунціо навіть вигадав легенду, буцімто він брав участь у похороні Ріхарда Ваґнера), опертя одночасно на античну, середньовічну і ренесансну знакому систему образів, дещо вповільнена форма бурхливої пристрасності, дендизм і авантюризм – усе це робило з Ґабріеле Д’Аннунціо дуже характерного, якщо не взірцевого, персонажа декадансу.

Перша світова війна змінила життя письменника. Він пішов на фронт і виявив у собі військові таланти. Служив спершу в авіації, потім у піхоті. Посилив свій авторитет у читачів, здобув авторитет у військових. І невдовзі після фіналу Першої світової, в 1919 році вирішив влаштувати нову мілітарну пригоду. На чолі загону націоналістів-добровольців Д’Аннунціо перейшов кордон Італії та захопив портове місто Фіуме, що натоді було спірною територією, переговори про приналежність якої вела Італії та Держава Словенців, Хорватів і Сербів (майбутня Югославія). Окупаційні війська Антанти, які перед тим контролювали Фіуме, відійшли, і Д’Аннунціо виявився фактичним владарем міста, оскільки офіційна Італія його операцію не підтримала і навіть заблокувала сили письменника-полководця.

Опинившись на самоті (але оточений прибічниками!), Д’Аннунціо оцінив ситуацію й проголосив незалежність Республіки Фіуме. Це була одна з найхимерніших держав (точніше, квазідержав) в історії, вона значно перевершувала навіть Баварію часів Людвіґа ІІ. Її керівництво становило собою суміш прихильників абсолютно несумісних ідеологій, авантюристів і шахраїв та митців. Основою екзистенції держави була проголошена музична освіта. Прихильник ідеалів античних полісів, Д’Аннунціо прагнув до безмежжя розширити індивідуальні свободи та права, водночас запровадивши фактично військову диктатуру, і мало не щоденні карнавали зі стійким і запаморочливим присмаком оргій сусідили з постійними маневрами, а доведена до абсурду естетизація буденності легко межувала з офіційно санкціонованим піратством на Середземному морі, яке було чи не головним джерелом прибутків. У Фіуме були дешеві й загальнодоступні наркотики, відбувалися дивакуваті експерименти з реорганізації структури суспільства. При цьому, звичайно, налагодити нормальний побут було неможливим за визначенням. Зате до Фіуме стікалися люди, спраглі пригод, діячі мистецтва, серед яких, наприклад, Філіппо Марінетті й диригент Артуро Тосканіні (останній був тут міністром культури).

Зоряний час Д’Аннунціо скінчився в останні дні 1920 року. Тоді італійський флот обстріляв фантазматичну республіку, і письменник був змушений здати місто. Статус Фіуме ще кілька років був невизначеним, тривали бойові дії, потім місто таки відійшло до Італії, а нині це – хорватська Рієка.

Як багато це нагадує сьогодні нам в Україні! Чи не про таку «республіку» мріяли діячі на кшталт Едуарда Лімонова, коли говорили про «ідеальну Новоросію»? І структурних подібностей на початках ніби вистачало. От тільки обернулася вона не карнавалом та ідеалами полісів, а мороком, руїною і кров’ю, не буднями як творчістю, а деградацією залучених до авантюри митців (почитайте, до прикладу, нові твори луганчанки Олени Заславської, колишньої експериментальної лівої поетки). Та й взагалі особистісний масштаб вийшов геть не той.

Що ж до Ґабріеле Д’Аннунціо, він іще якийсь час намагався займатися політикою, загалом підтримував фашистів, хоча мав із ними великі розбіжності й не симпатизував персонально Беніто Муссоліні. Але загалом двадцяті й тридцяті роки стали його пенсією…

Тихоплинна насолода
Дотепер з українськими перекладами творчості Ґабріеле Д’Аннунціо було відверто сутужно. І те, що «Фоліо» взялося за видання «Насолоди» – насправді чудово.

Коли знайомишся з літературними текстами Д’Аннунціо після знайомства з його біографією, зазнаєш легкого когнітивного дисонансу. Бо його проза (та й, принагідно кажучи, поезія теж) далеко не така палко-розхристана, як його життя. В якомусь сенсі навіть навпаки. Бо надто вже багато важили для Д’Аннунціо античні традиції рівноваги, і тут зовсім невипадковим виглядає те, що деякі його поезії перекладав українською мовою саме Михайло Орест. Утім, це відсилає нас до зовсім окремої, хоч і цікавої та далекосяжної, теми до розмислів (Д’Аннунціо і його вплив на декаданс інших країн, декаданс і українські неокласики, декаданс і формалізм тощо), а ми повернемося до «Насолоди».

Роман побудовано навколо життя молодого римського аристократа другої половини ХІХ століття Андреа Спереллі, і життя це спливає, кажучи узагальнено, в боротьбі між двома пристрастями – мистецтвом і коханням. На які в цій книжці, зрештою, можна подивитись і як на дві форми гедонізму, і як на змагання між герметичною самодостатністю та екстравертною пристрастю. Д’Аннунціо змальовує наповнення людини життєвою силою і жагою, впивання ними, а потім спорожніння на тлі заплутаних світських еротичних та інших інтриг, на тлі безрезультатного тяжіння до високого ідеального кохання, на тлі потягу до творчості та на тлі власне творіння. Адюльтери, дуелі й світські заходи змінюються заціпенінням і пошукам мистецької гармонії у віллі на березі моря. І те, й друге Д’Аннунціо виписує однаково детально, методично й сентиментально. Повільно, задумано й розлого, але й не без інтриги, не без напруги. Із дуже специфічною середземноморською плинністю, яка наче й ховає під собою та пом’якшує всі примхи тамтешнього темпераменту, але ховає неглибоко і пом’якшує не радикально.

При цьому «Насолода», як це й належить книжці характеру виразно епікурейського і декадентського, сповнена естетичного енциклопедизму. Текст перенасичений алюзіями й цитатами, екскурсами в історію, літературу, мистецтво й архітектуру. На його сторінках постійно виникають найрозмаїтіші імена, головно майстрів-творців минулих століть. Наприкінці книжки є розділ із примітками, але, звичайно, в ідеалі ціла купа приміток мала би супроводжувати ледь не кожну сторінку.

З такою самою тонкістю й детальністю, як витвори мистецтва, Д’Аннунціо описує страви й трунки, одяг шляхетного товариства, вовну овець, що перепиняють рух кареті на римській вулиці, крики поранених у політичних заворушеннях (до яких герої залишаються цілковито байдужими), таємні дотики й відверті пестощі закоханих. В останній сфері, щоправда, письменник не налаштований переходити меж. Що ж, декадентові було б гріх не знати, що недосказаність часто бентежить значно більше, ніж абсолютна відкритість.

Роман «Насолода» не динамічний, зате вишуканий і багатошаровий. Однозначно вартий того, щоб його прочитати. Й український текст (перекладач – Віктор Шовкун) виглядає достатньо елегантно, хоча й дрібних недоредагованих огріхів у ньому, на жаль, вистачає.

Окремо треба сказати про передмову, яку до книжки написала Оксана Пахльовська. Це окремий, цікавий та емоційно насичений твір, присвячений Ґабріеле Д’Аннунціо і його добі, його приватному життю і творчості. Беруся припустити, найбільший і найповажніший на цей момент український текст про знаменитого хвацького італійця.

А книжка Д’Аннунціо – як би хто персонально не сприймав його особу і тексти, і роман «Насолода» зокрема – однозначно опиняється на високій і неодмінній для інтелігентного читача полиці світової літератури в українських перекладах.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".