Homo Suffering

18011_10205638727740061_3465163313775281668_n

1.

Роман Степана Процюка “Під крилами великої Матері” – про любов і про революцію. Це спроба осягнути бодай якусь частку того, що сталося (і стається): з нами усіма, з країною і з героями. Це, звісно, надзавдання, але Процюк собі легких завдань і не ставить. Я читаю його давно, і всі без винятку його романи зачіпають – кожен по-різному. Мені в Процюка імпонує наявність філософського підґрунтя, а простіше кажучи, певна системність. Маріанна Кіяновська якось сказала, що є автори, яких можна просто читати, а є автори, яких можна читати через історію ідей. Власне, Процюк належить до других.  Осмислення в нього іде не на рівні однієї події або персонажа, а на рівні цілої матриці подій і зв’язків між людьми і речами. Чесно кажучи, таких, як Процюк, у нас в українській літературі зараз мало.

 

2.

Герой роману хворіє і порапляє у лікарню; через це він не може взяти участь у революції. Він через хворобу не може брати участі у революції, і його переживання, на мою думку, не треба розглядати тільки як індивідуальний невроз інтелектуала – а і як певний спільний знаменник інування, або як один із таких знаменників, а саме – сором. Це може прозвучати трохи парадоксально, але сором у даному випадку є річчю дуже позитивною. Міленко Єргович говорить про сором як про оздоровче почуття, яке повинне нас об’єднувати. Це не обов’язково очевидна річ, бо хочуться ж опиратися на якісь “красивіші” почуття – патріотизму, чи любові до ближнього, чи ще чогось такого. А насправді сором займає велике місце у нашому житті. Соромно буває за власне безсилля (за безсилля особливо), за те, що “я не там”, чи що “не там” мої рідні. Соромно за цілий людський рід, бо в ньому трапляються покидьки. І це добре, що нам соромно. Це дарує надію.

3.

Цей сором у романі Процюка набирає форм – голосів, видінь, химер. Вони не дають героєві спокою. Колись сюрреалісти вигадали автоматичне письмо – взяти ручку і записати все-все, що в голові на саме ту хвилину чи декілька, розчаклувати власних демонів. Насправді це може бути дуже страшно. У якомусь сенсі ми всі – “божевільні”, послухати себе кілька хвилин – і, трапляється, готовий сценарій горрору. Але мало хто над цим застановляється, над цим нашим звиклим божевіллям, постійним, прирослим до нас. А напевно, це треба слухати, щоб знати себе, себе-як-частину-виду, homo sapiens чи homo suffering. Страждання є підвалиною нашого самопізнання; можливо, це інакше у просунутих буддистів, але я не знаю, чи вони пишуть романи; можливо, їм уже цього не треба. Досвіди, які проговорює Процюк, переважно болючі, і від таких речей часто ховаються – як у житті, так і в літературі. Але мусимо їх проговорювати. Сімона Вайль сказала, що найперша людська потреба – це потреба порядку. Порядком вона називає такий стан речей, за якого не треба брехати,  – наприклад, жити за одними правилами, а позірно сповідувати інші. Порядком може бути і називання правди, відмова ховатися від неї.

 

4.

Взагалі – як у наш час писати? Те, що було символами, перестало ними бути. Любовна поезія послуговувалася метафорикою війни, завоювання, поєдинку, поразки, облоги – і раптом це стало неможливим. Війна суттєво поміняла оптику, всі образи і всі теми і сам сенс слова “страждання”. Кажуть, оповідання – це швидка реакція, форма, яка одразу фіксує біль. Мабуть, і вірш теж отак фіксує біль. А що робити з романом? Що фіксує роман, і як йому це фіксувати у такі часи? Може, вартo дати вистоятися історичному досвіду? Може, для романів ще зарано?

А для болю?

 

5.

Я не знаю, яке місце цього роману в процесі і каноні; не знаю, чи він “правильний”; не знаю, чи я відчитую його як слід. Процюк пристрасний, гострий, болючий, і у текстах його  – “правильних” чи ні, “досконалих” чи ні – пекучо вирує буття. Як на мене, такою і повинна бути література: розжареною.