З чого починається Грузія

Олексій Бобровников. Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків. У перекладі з рос. Дмитра Мамчура. - Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015
Олексій Бобровников. Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків. У перекладі з рос. Дмитра Мамчура. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015

Якби українці мали звичку писати про Інших, то книжка про грузинів і Грузію мала би постати вже давно. Доброзичливий інтерес цих народів одне до одного й мережа особистих контактів тому явно сприяли. А в останні роки, поки з Києва до Кутаїсі курсував лоу-кост, багато посполитих українців побували у Грузії, більшість із них мали чим поділитися — дехто це й робив на сторінках соцмереж чи у блогах.

 

Нарешті довгожданий репортаж, написаний українцем про Грузію, з’явився: книжка журналіста, автора короткої прози й документальних фільмів Олексія Бобровникова «Краями Грузії». І я, як етнічний екзофіл і етногност, а також як читачка, «вихована» закордонними репортажами про інші країни (у перекладах українською, що вийшли друком в останні роки), головне питання до книжки ставила так: наскільки цей репортаж є осмисленням Іншого? І, позаяк читачі, по суті, вперше ознайомлюються з українським літературним портретом Грузії, то було також цікаво: з чого, власне, починає автор це ознайомлення?

 

Відразу слід сказати, що «краї» в Бобровникова — це не регіони. Це, власне, окраїни, маргінеси: автор починає з Тбілісі, та потім їде в глухі закутки Самцхе-Джавахеті, Аджарії, Мегрелії, Верхньої Сванетії, Рачі й інших регіонів, причому не авто чи громадським транспортом, а велосипедом, без навігатора, за мапою, намальованою від руки. Мету зазначено на перших сторінках книжки: «написати цикл репортажів про найвіддаленіші території і традиції, що збереглися в Грузії всупереч радянській владі, неокапіталізму та цивілізації як вона є». Отже, Олексій Бобровников має за ціль написати про Грузію нетипову? Справді, в цій книжці ми не прочитаємо про все те, що першим впадає у вічі пересічному туристові: про грузинську співочу й танцювальну культуру, про те, що навіть сучасні грузини та грузинки вміють танцювати народні танці, і їхній танець — це ода самому життю та життєвості. Бобровников мало уваги приділяє знаменитій грузинській кухні, не пише тут про застілля, про всі ці чкмерулі-хінкалі-сикуарулі (пардон, останнє — це вже не страва, а любов, але ж такою вона є, ця грузинська кухня — вона римується з любов’ю!), про мистецтво тостування (виголошення тостів) і святкування загалом. Автор оминає звичку грузинських водіїв їздити майже без гальм, пішоходів — крокувати посеред проїжджої частини, наче власним двором, грузинських корів — перекривати автошляхи і, хай там що, не сунути з місця. Йому не в голові також висловлюватися на тему «чому Грузії вдалося?» (Ви ж пам’ятаєте однойменну книжку російської економістки Лариси Буракової, що в українському перекладі вийшла 2012 року?)

 

Однак тут можна прочитати про те, що годі пізнати зі звичайних відвідин Грузії, навіть якщо маєте тут родичів-друзів, адже автор проникає в найглухіші закутки, шукає те, що припало товстелезним шаром історії. Мандруючи, Бобровников знайомиться і знайомить своїх читачів із праправнучкою останнього грузинського царя Іраклія ІІ; з історіями інших царів і цариць, які передаються у Грузії з уст в уста досі; з іменитими родами — тим феноменом, що мав превелике значення до революції 1917-го, але подекуди в Грузії, на неофіційному рівні, — й після неї дотепер; пояснює певні тонкощі не лише грузинської мови, а й певних її діалектів; пише про регіон, де панує матріархат; описує побачені власнооч здійснення стародавніх ритуалів — обрядів жертвоприношень; говорить про вендету — кровну помсту, яка, подейкують, досі актуальна у Сванетії; розповідає про церкви на окраїнах, у глухих селах, де службу правлять не священики, а старійшини; описує споруду, де на стінах — єгипетські ієрогліфи й табличка «Головний колхідський храм сонця Ра». З одного боку, якісь речі можуть видатися нетиповими для Грузії, особливо якщо пам’ятати: це країна, що прийняла християнство як офіційну релігію ще в IV столітті. Подумати лишень: багато з описаного Бобровниковим збереглося ще звідтоді! Дійсно, яким шаром історії це мусило припасти! Припало, та з іншого боку, у всіх цих неймовірних історіях (сформованих як на переказах-легендах, міфах, так і на правдивих свідченнях) також відчувається дух Грузії — здається, печать усього, про що йдеться, лежить на повсякденні й сучасного грузинського суспільства — навіть у великих містах, які зазнали більшого впливу епохи й радянської, і капіталістичної. Ця книжка могла би бути одою неглобалізованому, традиційному світові (повна її назва — «Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків»: країна вовків — бо Грузія, Georgia — має своїм покровителем Святого Георгія, якого подекуди вважають і повелителем вовків. Автор натякає, що скарбом є, власне, традиції.) Однак сама Грузія — це ода неглобалізованому світові — навіть сучасна, навіть та, «якій вдалося» (виходить, одне іншому не заважає — може вдатися навіть закоріненим у традицію?): зійдеш із вулиці, на якій — супермодна будівля Дому юстиції або поліції, на якусь бічну, вужчу — і потрапляєш у Грузію традиційну: неохайну, емоційну, смачну, довірливу, безладну, страшенно цікаву все про всіх знати, гостинну, і, як стверджує автор, — до нестями незалежну.

 

Природно, що ця книжка — це мандрівка в історію Грузії, у певні її моменти. Бобровников показує складну минувшину цієї країни, пов’язану з сусідами й проблемними кордонами (недаремно ж мандри відбуваються прикордонними територіями): «Регіон Самцхе-Джавахеті впродовж кількох століть належав то іранцям, то туркам і повернувся до складу Грузії лише в середині позаминулого століття». Тут також уміщено (радше як інтерлюдію) спогади автора про серпень 2008-го року — російсько-грузинську війну, початок якої Бобровников із дружиною провели переважно в Батумі. Хоч це і не зовсім відповідає заданій темі, але є цікавим і важливим для українського читача. Хай там як, навіть маючи за ціль зобразити нетипове, автор пише про все, на що натрапляє в своїх незвичайних мандрах, а це також і те, що кожен український мандрівник у Грузії знає з власного досвіду: грузинські продукти і страви, запахи («запах підвалу, полину і свіжозмеленої кави» — ох, так і є, це прекрасно!), грузинська гостинність, що часом стає страх якою нав’язливою (цьому присвячено окрему дивовижну історію), специфічне ставлення грузинів до пунктуальності й загалом часу («Забудь про час, ти ж у Грузії»), ставлення до українців: «У Парижі, Москві чи Тель-Авіві вас не будуть любити тільки за те, що ви українець. (Набагато частіше — навпаки.) У Парижі гостя не тягнуть до себе додому пригощати вином і знайомити з дружиною лише тому, що він видерся на дах особняка під приводом сфотографувати міський пейзаж. І якщо Париж може погрожувати за це депортацією, то в Тбілісі — гарантовано святкове похмілля».

 

Щодо стилю книжки, то, слід визнати, він далекий від досконалості. Певні речі прискіпливий редактор міг би відсікти. І переклад із російської міг би бути кращим, мова могла би бути менш кострубатою, більш природною. Утім, книжка все одно залишається цікавою, не останньою чергою завдяки вміщеним фотографіям і малюнкам — ілюстраціям до описуваного (о, Грузія справді дуже візуальна, без ілюстрацій репортаж багато втратив би!). І читач неодмінно зауважить непідробний інтерес автора до теми — крім 1221-го кілометра, виїждженого велосипедом, доказом цьому є ще й купа негод, у яких довелося побувати Бобровникову; можна тільки припускати, зі скількома людьми він спілкувався, скільки книжок перечитав, щоб не лишень поділитися з читачем інформацією, якої той не знайде в жодному путівнику, а навіть хоча б для того, аби знати, що є певні місця чи обряди.

 

Текст пересіяний епіграфами й цитатами з Олександра Дюма, який мандрував Кавказом, а також російських мандрівників, наприклад, графині Уварової. Щоправда, незрозуміло, чому цитати подані російською, особливо цитати Дюма: невже він писав свій «Кавказ» російською? …

 

Перечитую свій текст і далі міркую над словосполученням «типова Грузія». Грузія надзвичайно різноманітна — це випливає хоча б із її ландшафтів: вона вся прошита природними кордонами — горами й водоймами; розмаїтість випливає також із її складної історії — з проблемними сусідами (в кого вони непроблемні?) та дрейфуванням кордонів. Чи ж варто дивуватися, що в Грузії стільки відмінностей між способом життя у різних регіонах, стільки традицій, що споріднюють грузинів з іншими народами, але й вирізняють їх на їхньому тлі? Якщо літературна Грузія починається для нас із репортажу Бобровникова, то цей початок — погляд углиб, похід ad fontes, занурення в джерела, водопровідну воду з яких п’є сучасна повсякденна «типова Грузія».

 

І, хоча лоу-косту в цю країну з нашої вже немає і, коли й передбачається, то якось дуже непевно, все ж таки плекаю надію, що ми ще матимемо нагоди читати українські репортажі про Грузію та грузинів. Як і про інших Інших.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Літературознавиця, журналістка, менеджерка літературних проектів. Ініціаторка й кураторка рубрики «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua). В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», заступниця директора з розвитку Українського інституту книги, редакторка відділу «Культревю» «Українського журналу» (Прага, Чехія). Авторка підліткового роману у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця»