Любити Україну русским языком

Сергій Терещенко
Сергій Терещенко

Публікація полемічної роботи Юрія Шевчука «Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно» викликала очікуваний резонанс у соціальних мережах. Молоді професіонали, навіть україністи, зреагували агресивно, намагаючись продемонструвати те, що вони вважають «толерантністю». Утім, як виявилося, мовне питання не є суто «правою темою». Вона також бентежна й із позиції лівої теорії, питань «культурного насильства» та економічної експлуатації. Дискусію про білінгвізм завжди штовхають у культурне та історичне поле, хоча це відволікає від реальних наслідків російсько-українського дуалізму.

Спершу, поточні справи. Вы помните, почему Россия аннексировала Крым и за что воюют на Донбассе?

Напевно, не збіг, що скасування закону Ківалова-Коліснічєнка став поштовхом до медійного та збройного протистояння. Поза контекстом не мають опинитися й спектаклі «Нет НАТО» і «Мы с Россией» після Помаранчевої революції, бажання відділитися в ПіСУАР, і викриття підлих українізаторських тактик: «Вот моя старенькая свекровь пошла в аптеку, надо было купить ей перекись водорода. А так как названия «перекись», «аммиак» – довольно сложные в переводе с украинского, то она купила не то, что надо. И использовала, на рану положив аммиак…»

Вітренко палила українські книжки в Сімферополі ще в 2013. Табачник переписував історію України всі свої каденції, розповідаючи про немитих галичан. Бузина писав свого «Вурдулака» 15 років тому. Саме ICTV та Інтер, начебто українські канали, перетворили його на впізнавану медійну фігуру. Конфлікт був у повітрі. Він просто набув інших форм – і це не межа. Важливо пам’ятати, що контр-українська пропаганда була постійною в самій Україні.

Безперечно, не всі російськомовні моляться Путіну. Є й патріоти, що бажають жити в незалежній державі, почувати себе громадянами світу, бути в Європейському Союзі. Вони були на Майдані. Аваков вважає, що їх багато в АТО. На жаль, подібні симптоми нагадують атеїстів із хрестиком на шиї. Криза ідентичності, зроджена суперечливими обставинами. Наприклад, геніальний Павел Флоренський учив більшовиків теїстичної мудрості в 20-х. Розстріляний. Хвильовий пропагував національні відродження в межах СРСР. (Само)розстріляний. Семенко був сталіністом. Також розстріляний. Історичний процес – це зазвичай діалог глухих людей. За власним монологом, хоч би якою мовою він був, можна проґавити момент.

До війни існували люди, які голосували за Януковича. Вони голосували за Кучму. Їх лякало НАТО в Україні. Їм було страшно відпустити минуле. Там, на Донбасі, серед териконів, і там, у Криму, серед виноградників, російська досі пахла ковбасою по руб пісят. Російська була зарезервована для важливих справ, а українська – для домашнього затишку. Медіа, безперечно, підживлюють це враження. З поглядом у криве дзеркало журналів і газет, виглядає, немов українською ніхто й не ладен читати. Цей монолог «українських» медіа не відповідає ситуації.

Російська мова – це рубіж, який варто переступити. Спершу стіна була з бетону і на землі, а тепер це просто інтелектуальний «фаєрвол». Російська мова – це клей пост-радянських країн. Вона для того, аби читати про-кремлівські медіа та дивитися американські фільми з московським пронансом. Це посередник між Заходом і нами. Це чужі інтереси, що відфільтровують першоджерела. Як слушно зауважує Шевчук:  «Важливим моментом було також послідовне плекання за російською образу світової мови з перебільшеним престижем, начебто цілком на рівні з англійською, французькою чи німецькою. Українська ж незмінно подавалася як кумедний і недолугий діялект дикуватих, часто симпатичних селюків-хахлів, а ще частіше буржуазних націоналістів, зрадливих і двуличних мазепинців, петлюрівців, куркулів, а тепер «жидо- бандерівців» і «укропів».» (ст. 9)

Окремо варто зауважити найпопулярніший аргумент есенціалістів про «русских по маме и папе». Хіба можна заборонити говорити «рідною» мовою? По факту, етнічних росіян 8 мільйонів, а російськомовних – близько 15-20 (залежить, як рахувати білінгвів). Вибір мови прямо не корелює з етносом. З іншого боку, російська мова відкриває пострадянські ринки, дозволяє комунікувати губернатору з Грузії чи активістам із Білорусі з українцями. Чи були би ці стосунки гіршими, якби їх комунікували іншою мовою? Польські й литовські політики, наприклад, комунікують з нами англійською. А що комунікує українець з українцем російською мовою? Відчуження від місця, інтересів і результатів праці. Це знімає відповідальність і дозволяє бути максимально «поверхневим», аби не втонути в час змін.

Російська завжди поряд, нею забивають радіо- та телеефіри. Вона нагадує «навантаження» у вигляді кількох томиків Леніна до книжки Гемінгуея. Гуглити через Яндекс, фейсбучити через ВКонтакт. Як вважає Шевчук, у пост-радянський час винайшли нову форму асиміляції – «мовну шизофренію», коли будь-яке слово українською супроводжується російським. Таким чином, в українських медіа, в т.ч. мережевих, майже не залишилося суто українськомовного простору. Кордон між «ними» й «нами» виглядає розмитим. Попри те, якби українці читали словацькі, угорські чи польські новини частіше, у них також виникло б схоже враження. Але більшість цього не робить.

Інтернет не вирішує проблеми постколоніального задушшя. Російська по телевізору, який начебто ніхто не дивиться, приводить користувачів на рутрекер, де вони заповнюють прогалини російської пропаганди самі. Чому рутрекер? Чому ВВС Россия? Чому Сноб, а не Ліберасьйон? Погані методики, некваліфіковані викладачі, брак реальної практики призвели до низького знання іноземних мов (як і російської та української). Англійська, скажімо, – це мова мобільності. Україна посідає 44 місце з 63 за рівнем володіння англійської (http://www.ef.edu/epi/), тобто гірше від Польщі (6), Румунії (16), Словаччини (22) та Росії (36). Російська – це безальтернативність майбутнього нашої науки, культури, навіть якості щоденних розваг.

Мова – це ланцюг, на якому можна сидіти, вдаючи, що він досить довгий. А можна ним відмахнутися. Варто або валити Леніна, або до нього прислухатися. Він, хай і з каменю, а щодня до нас промовляє свій монолог. Ніхто не знає, який вектор правильний, але давайте дбати про свої інтереси так, наче на нас тримається світ. Мова – це геополітика. Країни змінюють форми, населення змінює релігії, змішується з іншими народами, вчиться у різних культур. Це все деталі. Важливим є лише рух. Заморожування проблем не вирішує їх. У транснаціональному й мультилінгвальному світі, вибір мови ні від чого, окрім як прагматики, не має і не може залежати. Мова – це вектор майбутнього. Твого майбутнього. Не відчужуйся від нього. Це не допоможе.

Сергій Терещенко, докторант Колумбійського університету (Нью-Йорк). У 2013 закінчив філологію НаУКМА. Був студентом обміну в Університеті Женеви, де вивчав середньовічну англійську літературу. 2015 року став магістром славістики в Університеті Іллінойсу в Чикаго. Був студентом Harvard Ukrainian Summer School.