Чеські hranice: про ватри й кордони

Чеською мовою слово hranice має кілька значень: це і межа, кордон, лінія, але також – це і певний спосіб складання дров на багаття. Про цю мовну гру подумалося у зв’язку зі статтею Ганни Улюри «Спалахи і ватри». У коментарі до неї один із читачів зазначив, що вона могла б стати початком цікавої дискусії. Погоджуючись, хочу висловити кірка міркувань і проілюструвати їх конкретнішим матеріалом – перекладами з чеської.

Авторка статті намагається підсумувати те, що діється в царині перекладу українською, визначити якісь ключові точки для розуміння того, що відбувається із представленням сучасної світової прози нашою мовою.

Її перша теза полягає в тому, що переклад сучасної прози – завдання подвійної складності. Мовляв, не лише треба знайти те цінне, що у напливі іншомовної літератури з’являється зі швидкістю світла, а й грамотно його презентувати (у мовному та видавничому плані) українському читачеві.

Кількісні показники в останні кілька років, безперечно, радують – це стосується зокрема і чеської літератури. Після розпаду радянської системи книговидання і книгорозповсюдження, в 1990-х роках у нас відбувся величезний розрив культурних зв’язків, зокрема із країнами, які раніше були пріоритетними у плані літературно-мистецького спілкування. Перекладання із чеської фактично зупинилося, українські видавці не мали грошей, та й читацький запит був іншим – відкрилася маса власної невідомої літератури, можна було друкувати своє, забуте й нове, тож переклад був не на часі. Натомість із початком 2000-х, а особливо 2010-х інтерес до того, що «робиться в сусідів» (за назвою огляду Тетяни Окопної для «ЛітАкценту»), помітно активізується.

1

Спочатку з’являються перевидання «класики». Найпоказовіший тут, безперечно, «Швейк» Ярослава Гашека, якого за останні 10-15 років перевипустило кілька видавництв, зокрема і провідні, на зразок «Фоліо», «А БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Кальварія». Переклад – Степана Масляка, іще радянських часів у різних редакціях. Два видання безперечного генія чеської літератури ХХ століття Богуміла Грабала – «Вар’яти» (ВНТЛ-Класика, 2003, переклад Юрія Винничука) та «Я обслуговував англійського короля» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2009 та перевидання, переклад Юрія Винничука) – далеко не повно відображають ту унікальну стильову манеру, за яку так люблять цього автора вдома і за кордоном. Зовсім погані справи із перекладами українською творів Карела Чапека та Мілана Кундери – ще двох найвідоміших чеських письменників ХХ століття. Якщо Кундеру не хочуть видавати через засилля на українському ринку російських видань, то в чому причина відсутності Чапека – для мене особисто загадка. На цьому зазвичай завершується перелік імен чеських письменників, яких може назвати навіть освічений читач. І це прикро, бо протягом останніх ста років у цій маленькій літературі з’явилося багато цікавого (Владислав Ванчура, Йозеф Шкворецький, Іван Кліма, Ладіслав Фукс, Людвік Вацулік, Владімір Парал та ще чимало інших). Тож чеський приклад дає можливість посперечатися з тезою авторки «Спалахів…» про врівноваженість кількості перекладів сучасної літератури і перекладів творів канонічних (думаю, ажіотаж навколо українського перекладу Джеймса Джойса свідчить про те саме). Українською є потреба перекладати не лише те, що виходить зараз, досі існує величезна прогалина у представлені найважливіших текстів попередніх часів, без яких і сучасну літературу часом зрозуміти неможливо. Крім того, ми досі перебуваємо під певним, хоч і опосередкованим, тиском ринку російського – згодна із тим, що багато книг у нас виходять раніше, бодай на місяць-два (як-от, «Покора» Мішеля Уельбека), та все ж тексти, що вже вийшли й успішно продаються російською, видавати українською не беруться (Кундера тут приклад просто-таки показовий).

1

Наступна хвиля – переклади публіцистичних творів. У 2010-ому виходять «Бесіди з Томашем Масариком» Карела Чапека («Астролябія», переклад Лідії Кіцили), пізніше – «Дисидент. Вацлав Гавел» Даніела Кайзера («Темпора», 2012, переклад Тетяни Окопної) та «Листи до Ольги» Вацлава Гавела («Лаурус», 2015, переклад Тетяни Окопної, Ігоря Мельниченка). Вибір тут диктується, насамперед, значущістю особистостей, про яких ідеться у книгах або які ці книги написали, – два визначні чеські президенти забезпечують інтерес до відповідних видань. Загалом же чеська нон-фікшн література у нас фактично невідома. Ідеться знову ж таки не лише про найсучасніші книги, а й про класичні тексти, скажімо, філософів (Ян Паточка) чи дослідників культури (Ян Мукаржовський).

Нарешті справа доходить і до перекладів авторів сучасних.

2011 року виходить «Міхаела» Мілоша Урбана («Фоліо») – роман далеко не показовий для цього автора, прохідний і другорядний. Вочевидь питання про те, чим керувалися видавці при його виборі, залишається відкритим.

1

2012 рік – з’являються переклади «Гануля. Йозина дружина» Квєти Леґатової («Темпора», переклад Тетяни Окопної) та «Ми ще тут» Яна Балабана («Астролябія», переклад Ганни Величко). Обидві книги справді здобули великий успіх у Чехії, та й в українського читача зрезонували (наклад «Ганулі» було розпродано, вона досі користується попитом). Із цього часу можна, як на мене, говорити про те, що починається презентація сучасної чеської літератури українським читачам. Нагадаю – це 2012 рік, тобто усього три роки тому. Тож питання «новизни» в даному разі доволі розмите: не лише найсвіжіше, а й те, що з’явилося за останні років двадцять, щойно починаємо перекладати і осмислювати.

1
Рік 2013-ий подарував нам Міхала Вівеґа «Оповідання про шлюб і секс» («Фоліо», перекад Лідії Кіцили) та Ярослава Рудіша «Останні дні панку в «Гельсінкі» («Темпора», переклад Тетяни Окопної). Саме Рудіш став першим «живим» автором, який проїхав кількома містами, презентуючи книгу, що забезпечило їй додатковий розголос, а тому і популярність. Переклад і перекладання, так само, як і оригінальна українська література, доходять висновку про необхідність самореклами і стають трошки бізнесом, а не лише мистецтвом. Тут варто знову повернутися до огляду пані Улюри. Не лише проблема вибору чи якості перекладу, а й якість популяризації перекладених текстів надзвичайно важлива для рецепції сучасних зарубіжних текстів. Читачі не хочуть тільки книги – вони хочуть автора, розваг навколо нього, інтерв’ю, рецензій та оглядів. Так формується ціла індустрія, і слава богу, що переклад у ній знаходить своє місце.

1

Цю думку підтверджує і виданий 2014 року роман дуже популярної вдома Катержини Тучкової «Житковські богині» («КОМОРА», переклад Ганни Величко). Увага до цієї книги в Україні зросла після презентації її авторкою на Форумі видавців. До того ж, вона демонструє й іншу рису перекладених книг, важливу для української рецепції, – в ній вочевидь є щось суголосне з українською ментальністю й дійсністю. Надто вже богині схожі на карпатських мольфарів чи персонажів прози Валерія Шевчука, аби наш читач їх оминув увагою. Водночас роман і про комуністичні часи, утиски й поневіряння – погодимося з тезою про привабливість «спільної травми» і постколоніальні пошуки. Варто лише наголосити, що успішними будуть ті перекладні тексти, які про ці травми і проблеми говорять інакше, ніж сучасна література українська. Скажімо, з гумором – що властиво літературі чеській, і зовсім не притаманне нашій.

Добрим прикладом тут може бути видана вже 2015-ого книга Ірени Доускової «Гордий Будьщо» («КОМОРА», переклад Ірини Забіяки) про ті ж таки комуністичні часи глибокого застою. У нас про 1970-ті пишуть мало і некритично, а щоб іще й посміятися – такого просто немає. Тому логічним виглядає заповнення цієї прогалини за допомогою перекладу.

2015-ий загалом став найпродуктивнішим за кількістю перекладів із чеської. Окрім уже названої Доускової, це – «Европеана» Патріка Оуржедніка («ВСЛ», переклад Олексія Севрука), «Гівно горить» Петра Шабаха («Темпора», переклад Тетяни Окопної) та дві дитячі книги Мартіна Содомки «Як змайструвати автомобіль» і «Як змайструвати літак» («ВСЛ», переклад Тетяни Савченко). Видань стало більше, вже можна говорити про певні стратегії, наприклад, перекладати книги, які здобулися на славу в Чехії (їх читають, фільмують, вони отримують престижні нагороди) та за кордоном (Оуржеднік став одним із найперекладаніших чеських авторів). З’являється нарешті і дитяча, багато ілюстрована література, традиція якої в Чехії надзвичайно цікава (Кротика пам’ятає багато читачів). Крім того, 2015 року Львів долучився до проведення Місяця авторських читань, протягом якого виступили дванадцять чеських авторів, як уже відомих в Україні (Тучкова, Рудіш), так і нових. Читання супроводжувалися перекладами українською, які – варто сподіватися – будуть опубліковані.

Однією з ключових тез статті «Спалахи і ватри» є та, що «прослідкувати, яку сучасну прозу у нас перекладають і чому саме нею має бути зацікавлений нинішній український читач, виявити хоч якісь сталі тенденції щодо корпусу перекладених творів – нереально складно». Щодо чеської літератури ця теза доволі дискутабельна. Адже деякі переклади (як-от «Міхаела») справді виглядають явищем випадковим, а не логічно мотивованим. Крім того, справа відбору текстів для перекладу часто залишається в компетенції перекладача, тому його роль у тому, якою чеську літературу побачать українці, надзвичайно велика. Добре це чи погано? Думаю, це питання однозначної відповіді не має, оскільки все залежить від фаховості того, хто береться за питання репрезентації однієї культури в іншій. Природньо, що тут можуть бути як успіхи, так і прорахунки. Це підтверджують і думки чеських критиків, які також дають поради щодо того, що варто перекладати. Своє слово мають також видавництва, які приймають/не приймають книги до видання, а також, безумовно, фінанси – більшість перекладів вийшли за підтримки Чеського центру в Києві та грантів Міністерства культури Чехії. Прикро, що малою залишається роль критики, рецензентів і менеджерів у поширенні та оцінці вже готових видань (справжню «хвилю» викликала хіба що Тучкова), але ця сфера у нас і щодо власної літератури ледь-ледь спинається на ноги.

Серед втрат у перекладі з чеської, як на мене, – непредставленість чеської поезії (Нобелівський лауреат Ярослав Сайферт у нас немає не лише книжної, а бодай фахової часописної презентації, а він – далеко не єдиний вартий уваги чеський поет ХХ століття) і драматургії (навіть пан Гавел досі фактично неперекладений). Зрозуміло, що видавничо це менш цікаво, аніж проза, але літературна карта Чехії без цього лишається неповною.

Вочевидь, перекладач продовжує бути основним комунікатором між культурами, він не лише замінює одні літери іншими, а й налагоджує зв’язок і долає кордони, якщо вже висловлюватися образно. Щодо чеської літератури і її перекладачів зауважу кілька цікавих фактів. Насамперед, як на мене, існує певний «дженерейшн геп», відсутність тяглості у перекладі саме з цієї мови. Найкращі перекладачі (Г. Кочур, В. Житник) і науковці (Г. Вервес, З. Геник-Березовська), які займалися чеською культурою в радянський час, часто не були виключно богемістами, крім того, звісно, були задіяні й неестетичні критерії до відбору текстів. Тож ті, хто перекладає зараз, мають перед собою фактично неопрацьоване море чеської літератури і жодних орієнтирів, крім власного смаку і, в кращому разі, порад чеських колег. Звісно, це творча свобода, але і відповідальність та ризики. Перекладач фактично відповідальний за все – від того, що представити, через те, як це передати українською, і аж до того, чим напоїти автора під час презентації. Роль почесна, звісно, але далека від легкої.

Парадоксально, але серед сучасних перекладачів із чеської власне богемістів мало. Фактично, такою є лише Тетяна Окопна (Київ) – авторка найбільшої кількості перекладів та найбільший фахівець із сучасної чеської літератури. Вона закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за фахом «богемістика», нині перекладає усно й письмово з чеської та словацької, викладає чеську мову та популяризує чеську культуру. Серед її перекладів – Лєґатова, Рудіш, Шабах, готується до друку книга Яхима Топола.

Окрему групу складають перекладачі-письменники на чолі з Юрієм Винничуком (Львів) – перекладачем Грабала та інших чеських знаменитостей, шанувальником чеської культури, зокрема її проявів на Західній Україні. Письменницею, переважно дитячою, є Тетяна Савченко (Запоріжжя), яка перекладала книги для дітей Содомки, що швидко стали популярними і в Україні. За фахом Тетяна – психолог, а зацікавлення чеською культурою – скоріше хобі (що не завадило їй отримати кілька перемог у конкурсах, проведених Чеським центром). Автором оповідань, літературознавцем-україністом та редактором часопису про світову літературу «Plav» є Олексій Севрук (Прага), перекладач «Европеани». Цікаво те, що Олексій перекладає і з української на чеську (Юрій Андрухович, Сергій Жадан) і взагалі є одним з найактивніших україністів Чехії. У співавторстві перекладає чеську поезію також Олег Коцарев (Київ), у кількох часописах вийшли, наприклад, вірші Івана Верніша.

Філологічну (зокрема і перекладацьку) освіту має також Ганна Величко (Прага), яка переклала твори Балабана і Тучкової. Серед її зацікавлень – взаємини чеської та української культури, тож вона планує переклад і історичної публіцистики з цієї теми. Політологом є Лідія Кіцила (Львів) – перекладач текстів Чапека, Вівеґа та інших. Порівняльне літературознавство – фах Ірини Забіяки (Київ), яка переклала текст Доускової.

Цікаво, що перекладачі чеської літератури живуть і в Чехії, і в Україні (переважно це Київ і Львів, де є й університетські центри богемістики), мають різні наукові та перекладацькі зацікавлення і шляхи у переклад. Як на мене, в підсумку це розширює палітру перекладених українською текстів, і зрештою працює на користь читача.

Тож – зі спалахом чи ватрою асоціювати українські переклади з чеської? У мені чомусь переважає оптимізм: попри виразні прогалини і певну несистемність, це одна із сучасних літератур Європи, доволі непогано представлених у перекладі українською. Особливо, якщо подальший розвиток цієї царини триватиме такими самими темпами. Тоді й кордони, і багаття будуть для нас – людей пишучих і читаючих – не такими уже й непереборними.

Ірина Забіяка

Забіяка Ірина (1986), кандидат філологічних наук, літературознавець, перекладач із чеської. Працює в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Основні наукові інтереси: сучасна чеська та українська літератури, компаративістика, переклад.