Частина друга. Красивий

Фото з сайту uzhgorod.in

Фото з сайту uzhgorod.in

Андрій Любка (народився 1987 року) – поет, прозаїк, перекладач, колумніст. Закінчив українську філологію Ужгородського національного університету. Автор трьох збірок віршів, альбому аудіопоезії, твори перекладені кількома європейськими мовами. Учасник багатьох українських і міжнародних культурних заходів. Третину інформації про автора на вікіпедії займає перелік фестивалів, у яких він брав участь, премій, стипендій, резиденцій і кураторських програм. У лютому 2012 року читачі порталу Мукачево.net під час відкритого голосування обрали Андрія Любку «Найзавиднішим женихом Закарпаття».

У кулуарах побутують легенди про те, що Андрій Любка є позашлюбним сином Юрія Андруховича (кажуть навіть, культивовані самим Любкою); також подейкують, що секс-символом сучукрліту Любку вважають не лише на Закарпатті; його зовнішність порівнюють із зовнішністю Бреда Піта, а численні читачки нібито не так читачки, як фанатки його чоловічої харизми… Але ж ми поважні люди й не будемо повторювати цих нісенітниць!

2

Поза сумнівом, імідж найпривабливішого та найсексапільнішого молодого поета України Андрієві Любці створили збірки віршів, опубліковані в 2007 й 2008 роках. Їх ліричний герой – юний привабливий дон жуан, сексуально стурбований, але такий зворушливий навіть у своїй епатажності; не надто старанний студент, не надто вірний коханець, не надто хороший хлопчик… Кайф, відвертість, еротичні сцени – слід зізнатися, такий формат удавався Любці найкраще.

Print

Подібної стилістики лишається багато й у збірці    малої прози «Кілер» 2012 року, однак тут уже подекуди спливає на поверхню не мила самоіронія, а спроба покпити над соціальними проблемами, а також дійти повчальних висновків. Із часом останні тенденції відчутно загострилися, тож торішня прозова збірка «Спати з жінками» розчаровувала вже з моменту усвідомлення, що, попри провокативну назву, «сексу не буде», адже представлені в збірці твори – не худліт, а есеї, авторські колонки, у яких автор намагався висловити свою позицію зокрема й щодо актуальних суспільно-політичних питань.

403795_351634024871646_100000751550855_859885_582281921_n

Не будемо міркувати тут, наскільки в принципі має сенс видавати на папері оприлюднені в мережі колонки, блоги, інтерв’ю, котрі дуже швидко втрачають свою злободенність. Вірю, що серед фанатів Андрія Любки знайшлося багато людей, які з задоволенням придбали книжку, де він розповідає про свої подорожі, захоплення риболовлею чи перспективи української євроінтеграції. Водночас, розвиненою письменницькою інтуїцією автор відчув, що читач продовжує очікувати від нього чергової ліричної історії, та з притаманною всім поганим золотим хлопчикам кокетерією вирішив піти іншим шляхом: «Всі чекали від мене роману. Мала бути така, як завжди, така мі-мі-мі-шна проза. А я взяв і написав кримінальний детектив – зробив роман, можна сказати, на зло своїм читачам», – жартує Любка.  

lubka_2

Звісно, це прекрасно, коли молодий поет упевнений, що може запросто «взяти й написати» кримінальний детектив, однак, хоч це й прикро, «Карбід» Андрія Любки має стільки ж спільного з цим жанром, як «Астра» Олександра Михеда з психологічним трилером. У цій коротенькій невибагливій фантазії немає інтриги ані карколомного розслідування таємного злочину (ми відразу знаємо, хто його скоює), а кілька гумористичних історій про контрабандистів, не пов’язані з основною сюжетною лінією, не тягнуть навіть на анекдоти за пивом, не те що на детектив. По суті, «Карбід» – це одна з багатьох посередніх спроб в алегоричній формі показати загнивання суспільної вертикалі в Україні, черговий приклад недо-реалізму й потуг на іронію та сатиру. Однак певну значущість для історії сучасної української літератури текст найзавиднішого жениха Закарпаття все-таки має: він поповнює нішу творів оригінального жанру, який я би означила як «фекально анальна проза». За кількістю описів актів дефекації та випускання газів «Карбід» упевнено наближається до рекорду, установленого свого часу опусами незабутніх сестер Черніньких.

500_247

Очевидно, саме змалювання цих фізіологічних явищ видається Андрієві Любці синонімом визначення «гостро-сатиричний» – саме таким він замислював свій роман, нав’язуючи інтертекстуальні паралелі з «Енеїдою» Котляревського, а ще – із «Кандідом» Вольтера, на що натякає вже співзвучність назв («кандід-карбід» за аналогією до «ботінок-полуботінок»).

Власне, Карбід – це Михайло Олексійович Чвак, головний персонаж роману, учитель історії з вигаданого міста Ведмедів на Закарпатті, «вібратору духу», який отримав своє прізвисько від учнів за те, що в нього «відбувається занадто активний газообмін, настільки активний, що часто-густо навіть виходить поза межі тіла, і тоді у всього класу забиває памороки від задухи. А запах схожий на карбід кальцію». Сам же Михайло Олексійович воліє називати себе Тисом на честь річки Тиси, як колись імператор Тиберій назвав себе на честь річки Тибру, за що дружина Марічка називає його  «Хуйисом» і «Тисерієм», висміюючи за життєву непристосованість і сексуальну неспроможність.

Окрім того, Карбід майже завжди п’яний; автор любовно змальовує, як він пердить і сере, ходить немитий, із мокрими і слизькими вусами; їздить на велосипеді, прищіпнувши холощі прищепками; у брудних черевиках, оббризканий жіночими парфумами й у чорному капелюсі. Він нестерпно пафосний і висловлюється приблизно в  такий спосіб: «Я просто хочу зробити добру справу для нашого краю, для України. Допомогти людям. Я свій інтерес ставлю нижче за суспільний, державний. Мою роботу оцінять тільки наступні покоління» тощо.

«Я увесь час, пишучи роман, перечитував “Енеїду” для того, щоб набратися оцього мовного шарму від Котляревського. Мені хотілося, щоб Карбід “був парубок моторний”. І якоюсь мірою, мені здається, що це вдалося – спільними зусиллями з редактором», – чомусь вважає Андрій Любка, хоча особисто я моторного парубка уявляла зовсім інакше, не кажучи вже про мовний шарм.

Саме після того, як головний персонаж  п’яним звалився у відкритий каналізаційний люк «і з головою скупався в гівні, помиях та інших відходах», йому спала на думку геніальна ідея: викопати тунель із Ведмедіва до Євросоюзу, бо за це стояв Майдан, і якщо злочинна влада досі не зробила кроків у цьому напрямку, то хто ж, як не прості патріоти, мають здійснити таку високу місію!

Якщо коротко, у романі великий іроніст Андрій Любка в міру свого розуміння гумору стібеться над представниками національно-патріотичних сил та їхнім баченням ідеї євроінтеграції, і відчуває, що йому за це можуть вломити. «Я написав роман, який узагалі може дехто назвати антиукраїнським. Тому що єдиний його патріотичний персонаж – лузер. У нього нічого не виходить. Він погано пахне. Його всі використовують. І він узагалі виглядає такою карикатурою», – розважає автор. І я цілком погоджуюся, що дехто справді міг би ̶в̶л̶о̶м̶и̶т̶и̶ ̶А̶н̶д̶р̶і̶є̶в̶і̶ ̶Л̶ю̶б̶ц̶і̶ назвати роман Андрія Любки антиукраїнським, якби, звісно, не був так заклопотаний боротьбою з професором Грабовичем, який назвав Тараса Шевченка гомосексуалістом…

Чого гріха таїти, я й сама маю багато зауважень щодо представників правого крила вітчизняного політикума, особливо на регіональному рівні (а Любка позиціонує свого персонажа саме як такого: «Тис був членом усіх патріотичних організацій, що діяли в місті: Всеукраїнського товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка “Просвіта”, партії “Народний Рух” (і потайки ще й іншої патріотичної партії – “Української республіканської парті “Собор””), “Пласту”, спілки Греко-католицької молоді ім. Ромжі, він навіть записався в Союз українок (але членські внески туди не сплачував)») і завжди рада потролити кулон тризуб, однак у більшості випадків мені не здається, що ці персонажі зворушливі, милі чи героїчні, тоді як Любка намагається нас переконати саме в цьому, адже «Карбід в якомусь сенсі – це Дон Кіхот, який вирушає на боротьбу із певним світопорядком. І байдуже – зазнає він поразки чи виграє. Сама ідея того, що він так шляхетно і без оглядки рушає – це донкіхотство».

За великим рахунком, «увірвавшись» у нібито філософську та соціальну прозу, автор намагається здійснити неможливе: помістивши гіпертрофовано реалістичного персонажа у вигаданий художній світ, проілюструвати його образом суспільні недоліки і водночас викликати до нього співчуття. Я про те, що дуже важко поєднати в одному персонажі «парубка моторного» та лицаря печального образу, особливо якщо він брудний, смердючий і вгашений імпотент, який закликає любити Україну.

Деяким авторам відгуків, як і самому Любці, здається, що образові Тиса в романі протиставлено образи справжніх мерзотників і негідників, які дбають лише про власне збагачення шляхом контрабанди через тунель, що маскується під так званий «фонтан єдності». Персонажі-контрабандисти, мер Ведмедіва, «Дохторка», котра торгує людськими органами, використовують наївного Карбіда, а далі хочуть його знищити, однак відмінності в їхньому характеротворенні немає жодної. Усі вони  бухають, випорожнюються й матюкаються, як і головний персонаж, тож чому Тис, який «роздивився навкруги, зазирнув в унітаз, де побачив величезну купу, яка буває лише з бодуна, підтерся рукою, витер її об стіну» («коричнева смуга на стіні видалася йому схожою на слід комети – й розчулила старого») має бути мені симпатичнішим за мера Золтана Бартока, котрий зробив свої перші кроки в бізнесі, крадучи в убиральні на базарі туалетний папір і продаючи його потім тим, хто перебуває в кабінці на фінальній стадії процесу? Тільки тому, що виголошує пафосну промову про світле майбутнє України і Європи?..

Одне слово, можна цілком погодитись із Тетяною Калитенко, коли вона визначає «Карбід» як «посібник із дутого донкіхотства». У цій же рецензії авторка слушно зазначає, що більшість персонажів «вводяться до фабули, аби лише вона не просідала», указує на їхню карикатурність і пласку патетику головного персонажа. Щоправда, як поважна людина, Тетяна Калитенко завершує рецензію поміркованим висновком: «Не можна сказати, що “Карбід” – погана книга. Але й не можна ствердити протилежного. Так само й не можна говорити про сатиричність твору, хоча автор на неї, очевидно, сподівався».

Тут нам доведеться відволіктися від власне літературознавства й побіжно заглянути в жіночу душу, оскільки, хоч це й парадоксально, є люди, котрі бачать у романі все, на що сподівався автор, і ці люди, як ви здогадуєтеся, – жінки! Ось авторка читацької рецензії на конкурсі ВВС підносить «Карбід» як «сучасний епос Закарпаття – мікс вигадок і реальності, сплетіння літературної української мови з локальною говіркою й ненав’язливою лайкою» – можливо, ідеться про цей діалог:
«– То, кажете, хочете подарувати фонтан? …А хуя ведмежого ви посмоктати не хочете?! – рявкнув Барток.
– Ні, – після короткої паузи щиро відповів Ичі.
– Ти за всіх не розписуйся! – гримнув на нього Геній Карпат»
.

Ось пізодичний фрагмент про такого собі Святослава Конара, який розмістив у газеті «Молодь Закарпаття» вірш, присвячений поганій учительці, і зашифрував у перших літерах рядків вираз «тупа пізда». «Друга година ночі. Я сміюся так, що котяться сльози. Намагаюся пригадати, коли я ще так “ридала” над книжкою. Хіба що, як читала “Швейка”. Та й то не так, щоб живіт болів», – звіряється член журі Книги року ВВС Марта Шокало.

Чесно кажучи, я не знаю, чим пояснити такий ефект, як не тим, що Андрій Любка – красивий… Незбагненна жіноча логіка розриває всі шаблони рецепції літературного  твору, згідно з якими читач ідентифікує себе з персонажем або персонажа з автором. Я не наважуюся припустити, що шановні читачки були би не проти опинитися на місці дружини нашого духмяного й полум’яного героя Тиса, зате якийсь час переживала, аби романтичний золотий ореол самого Андрія Любки не потьмянів від фекалій і міазмів його роману внаслідок перенесення рис персонажа на автора. Аж ні, усе добре, жінкам подобається, жінки сміються, а отже, книжки Любки завжди будуть продаватися…

Міазми міазмами, а завершити хотілося б Вольтером, бо ж і правда – якщо людям подобаються наївні алегорії чи сортирний гумор, мають бути й автори, які їм це дають. Захоплює інше: абсолютна «булькабельність» авторської позиції, коли Андрій Любка переконує нас, ніби його роман насправді містить незглибимі прірви думки та поживу для розуму. «Я стилізував “Карбід”, таке собі дослідження контрабанди і опис абсурду нашого часу, під авантюрний роман 18 століття. Моє завдання було заховати ці паралелі для Васі вантажника – лишити йому лише те, що на поверхні, кримінальний детектив», – повчально править автор кращої книги Закарпаття 2015 (до речі, я би на місці закарпатців теж вломила за таку репрезентацію образу земляка). Водночас, романом може зацікавитися не тільки Вася! «Мені, наприклад, коли я читаю книжку, хочеться відчитувати якісь ключі, коди, – ділиться досвідом Любка. – І от уже досвідчений читач, який читав Рабле, Сервантеса, Вольтера, Котляревського бодай би, – він уже отримує насолоду від того, як цей текст існує у гармонії з іншими текстами, і від того, яке місце він займає у літературі». Скажу чесно: я не можу уявити собі людини, яка читала Рабле, Сервантеса й Вольтера, і при цьому безплатно читатиме «Карбід», отримуючи від цього задоволення (але закладатися не буду, раптом така людина – жінка!). Певні сумніви щодо цього насправді має й Андрій Любка, оскільки мало людей, звісно, дотягнуть до високого інтелектуального рівня його творів: «…Невідомо, чи це буде під силу навіть і обтяженому літературними знаннями читачу – скільки вже там поціновувачів того Вольтера».

Як бачимо, потяг до зверхньої повчальності та пози ментора у випадку автора виразно прогресують. Звісно, я не заспокоюватиму Андрія Любку і не переконуватиму в тому, що, піднатужившись і обклавшись філософськими словниками, більшість читачів усе-таки здолають його текст і відчитають нехитру мораль. Питання в тому, для чого їм це робити, якщо, звісно, вони не хочуть самостійно переконатися, що під привабливою оболонкою золотого хлопчика приховуються чималі поклади зовсім іншої субстанції, амбіцій і претензій. Що ж до мене, то навіть не знаю, чи зможу я тепер читати вже анонсовану наступну «мімімішну» прозу просвітителя Любки, не відчуваючи стійкого амбре, подарованого «Карбідом»…

Тетяна Трофименко

Коментарі

  1. Тимофій Р. коментує:

    Знову дотепно, суворо і… Ну, щодо справедливості, то з пані Тетяною можна трішечки подискутувати. Найперше маю непохитний читацький сумнів у тому, що А. Любці-поету формат “кайфу, відвертості, еротичних сцен” удається найкраще. Ось, наприклад, перші рядки безіменного вірша: “Все, що у мене є — твій віддалений голос,
    Від якого в мені, як в воді, розходяться кола;
    Вони кольорові, пахучі і теплі (о де я?!),
    Як твій живіт, як любов, зрештою, як батарея”. Або цитата із відомішої поезії: “Для тебе, кохана, я здатен на все,
    Аби лише бачити твоє лице,
    Аби лиш тримати за руку тебе,
    Для тебе, рідна, я здатен на все”. Дівчатам, звісно, видніше, але, як на мене, це нудно й наслідувально.
    Також сумніваюся, що успіх Андрія криється в його красі. Цікаво, хто з ровесників Любки – некрасивий чи потворний поет? Усі по-своєму милі, хоча, мабуть, образ Д. Лазуткіна перевершити важко :)
    Безперечно, в А. Любки є талановиті твори, зокрема й прозові. Головне, щоб він сам не знуджувався у процесі творчості, книговидання і самокоментування.

    • Дмитро Поремський коментує:

      Будьмо відверті: на презентаціях книжечок цього «красивого» ходять самі лише дівки пубертатного періоду (можна сперечатися, але краще поглянути на фотозвіти — все маю одразу стати зрозумілим). Те, що він вражений бацилою самозамилування, нарцисизму, зрозуміло будь-якому психологові, який бодай декілька хвилин спостерігає за відкиданням ним своїх же патлів рукою.

      Про висер під назвою «Карбід», якого цей безсоромник ставить в один ряд з безсмертним твором Вольтера, годі й говорити. На цьому сайті раніше з’явилася (ангажована) рецензія Бойченка — друга «красивого», в якій він називав це лайно «пророчим романом». Не знаю навіть, чому таку нісенітницю написав Бойченко, а соромно стало мені. Добре, що й конструктивну критику тепер читачі спроможні почитати. Щодо Любки як пристосуванця, згадаймо хоча б його висловлення кількарічної давнини. Тоді, ще до подій у Києві 2013 року, він верещав, що революцією нічого не зміншим і треба йде еволюційним шляхом. Щойно розірвалася бомба, він побіг на Громадське та інші медії торгувати своїм табло та розповідати, як розумно чинять українці. Цей безхребетний кар’єрист, гадаю, і на честь фашистів би віршики писав, якби вони до влади дорвалися.

  2. Василіса коментує:

    Але краса – це річ суб’єктивна. Навіть для жінок. 

  3. Василіса коментує:

    В сенсі жінки є різні.

  4. G. Kruk коментує:

    про попереднього веселіше було.

  5. G. Kruk коментує:

    те, що Любка нічим непримітний, сірий пеньок з великими амбіціями і абсолютно відсуньою особистістю уже з його “колонок” було помітно.

  6. Станіслава коментує:

    Я зайшла до цього жінкоподібного створіння, яке зветься Андрій Любка, на сторінку у Фейсбуці і запостила оцей коментар:

    “Статтю не читала, але читала роман. І знаєш, Андрію, мені соромно за те, що в Україні таке гівно, як твій “Карбід” і решта твоєї писанини вважається літературою. Мені соромно за те, що такі псевдо-письменники, як ти, репрезентують Україну на закордонних фестивалях. Але найбільше мені соромно за тебе, соромно, що ти такий засліплений і не можеш зрозуміти, що література це не твоє. Література це не їздити по фестивалях, презентаціях і роздавати автографи дівчаткам пубертатного віку. Література – це тексти, добре написані тексти. Харизма, фестивалі, інтерв’ю, стиль життя – це, звісно ж, теж велика частина літератури, але тільки якщо є текст. А тексту в тебе немає. Мені соромно, що зараз виростає і вже підросло покоління дівчат (бо тільки дівчата можуть читати то псевдо-романтичне гівно, яке ти пишеш), які виросли на твоїй графоманії”.

    За хвилину коментар було видалено. Я написала тоді наступний коментар:

    “Видаляти коментарі, в яких тобі не лижуть сраку, це дуже по-пацанськи. Будь мужиком, а не бабою, Андрію”.

    За що одразу ж була забанена.

    Андрію, я знаю, що ти самозакохане створіння, яке уважно читатиме всі коментарі, які з’являться під цією статтею. Тож привіт тобі. Нехай ще більше людей дізнається, якою нікчемною людиною ти є.

    • Дмитро Поремський коментує:

      Цілком маєте рацію, Станіславо. Коли людина пише макулатуру, аби їй за це лизали одне місце (звертаю увагу, що коли тверезі на думку люди говорять про Андрушу, слово «срака» напрошується невимушено, саме собою!), то треба вже бити на сполох її батькам, дядькам, тіткам, спонсорам — брати ремінь і лупити її щодуху по тій самій сраці , про яку де-не-де згадують нормальні люди! Андюха, якщо ти справді се читаєш: якось не по-пацанськи виходить. Це не лише ми тут помічаємо, що від критики ти біжиш, як чорт від кадила. Схаменися!

    • Найк Велес коментує:

      - видалено модератором –

    • катерина коментує:

      Вибачте, але коли Ви вирішили, що заходити до когось на сторінку і писати образи – нормально і людина не має на це реагувати? Як би хто не ставився до творів Любки, але ж не опускайтесь до рівня міської каналізації. Вас за таке будь-хто би забанив. Ви достойні саме такої літератури. Дякую.

  7. Дмитро Поремський коментує:

    - видалено модератором –

  8. Надія коментує:

    Одразу пишу, що я не збираюсь ні з ким сперечатись і відповідати на коментарі не буду. Висловлюю свою думку. Я погоджуюсь з деякими моментами, але попри це  - НАДТО гостро і невиправдано, на мою думку. Так, Любка – самозакоханий молодик, який створив із себе бренд, умовно кажучи, але це не стосується його книжок і, зокрема, “Карбіду”. Так, це великий-превеликий стьоб над усім, що є святого в українців, АЛЕ…найавторитетніші дослідники (Гундорова), пишуть про кітч, як повноцінну складову сучасної української літератури, а це він і є. ”Кітч – мікромодель масової культури, семіотична програма якої – імітування, копіювання та перетворення мистецтва на товар. Після романтизму, який спонукав зацікавлення красивим, кітч живе у кожному мистецькому явищі. Мистецтво бореться з ним, або, навпаки, використовує естетичну природу кітчу, який, подібно до віруса, прищеплюється до мистецького явища….кітч – це своєрідний засіб перекодування, і зокрема травестіювання високої культури…”. Тамара Гундорова, монографія “Кітч і література”. 

  9. Найк Велес коментує:

    Бугога! Про українських патрійотів-засранців Любка загнув так загнув.  Ви хочете процвітаючу Україну та “євроотсоціацію”  з такими патрійотами, як мер Барток чи йолоп Тис, зрештою, й сам Любка? “…А хуя ведмежого ви посмоктати не хочете?!.. ” ))) З такими матюкливими “поцрейотами” (аваков, кролік та ін. тому приклад) Україна не відродиться, не стане ніколи нормальною державою.

    Крім того, Любка –  типовий, пересічний пристосуванець. Він буде заробляти бабло будь-якою ціною – їдучи на революцію в Мінськ чи Київ – або ж говорячи, що революція “не на часі”, що краще ходити на заняття чи на роботу пішки, купувати яблука замість бананів, і взагалі – потерпіти, почекати…  насміхатиметься з ветеранів Великої вітчизняної 1941-1945, з їхньої славної Перемоги… закликатиме в “колонках” юнаків на АТО, а сам ховатиметься в засраних кущах Тиси, тримаючи вудку тремтячою рукою (та, можливо, дрочачи член другою…)

    До речі, мій минулорічний читацький відгук про збірку колонок “Спати з жінками”: http://nikeweles.blogspot.com/2014/03/blog-post_29.html

  10. Луна коментує:

    Карбід – типовий карикатурний роман. Зрештою, українська література теж почалася з карикатури, яку теж лаяли, бо в ній зображено було (як автор взагалі посмів! А ще якщо згадати, що він шляхетного роду!) козаків такими собі вічно бухими, прагнучими насолод, вічними розбишаками та лінтюхами, а їхній поводир – то взагалі ще й боягуз добрячий. Але ж правильно, коли Дзідзьо збирає стадіони і стотисячні перегляди кліпів, де своєю “творчістю” стібеться над усіма, хто від нього преться – то це норма. А “Карбід” поряд з ” Кандідом” очі мозолить (хоча я згідна, що вони і близько поряд не стоять). Добре, шановні панове критики і критикани, дайте відповідь на таке питання – а з якої причини аж так накидатися на Карбіда, якщо у нас 90% літератури – це лайно повне, за визначенням Андрія Бондара? А чи мислимо і далі, що тексти мають нести виключно чисте і духовне? Тоді давайте про Андруховичів побалакаємо ще, про те, що його проза – це нагромадження, нагромадження, нагромадження необарокове таке, де постмодерном і не пахне. Теж міф, який можна красиво деконструювати. А шо? Давайте поговоримо про те, КОГО пропускають до друку видавці, бо то лейбли, а справді талановитих не бачать, чи просто не хочуть бачити, бо то збитково. Маємо те, що маємо.

    • Ольга коментує:

      Я ще в дискусіях після першого вихлопу. Там інтелігентний Діма запідозрив, що я заздрю бібліотєкарше, бо я не витримала жорсткої конкуренції в тому середовищі і тепер злюсь на автора цих «рефлексій», аж тут чую запахло непогашеним вапном. На прицілі Любка. Шкодую, панство, але і стаття не про літературу, а що вже коментарі, то це жах. Не з моєї опери. Стаття збудила найдурніше. Про що я й писала ще після першої частини. Автор переказала всі плітки про письменника. Аж сама встидалася: «ми поважні люди й не будемо повторювати цих нісенітниць». І справді слово стримала, вдруге про це не говорила. Лише один раз! Поважність після цього пішла паром. Про поезію вскольз. А далі рясно і обільно про фекалії. З погляду автора обкиданий лайном поет і прозаїк стає “булькабельним”, а такою була установка і завдання редакції виконане. В ЛітАкценті акцент не на літературі, а на фекаліях, якими обкидала автор і «читачі»поета. Скажете, було, де брать? Але ж не обовязково, коли бачите, за це хвататься, загортять у слова і шпурляти.

  11. Oleksander коментує:

    Гарно і сильно. Описати пустоту – треба мати талант та володіти вмінням. автору ревереанс поваги!) 

    • Дмитро Поремський коментує:

      Саша, красиво подлизнул, ничего не скажешь! Ты, наверное, работаешь мастером по лепке конфет из дерьма. Андрюхе привет!

  12. Олеся коментує:

    ​Дуже шкода, що деякі читачі роману «Карбід», як і анонсував сам Андрій Любка, таки його не осягнули і не допомогли їм у цьому ані завбачливі настанови автора, ані «філософські словники». Напевно, уся справа в тому, що художній твір – це самодостатній організм, який реципієнт оцінює, керуючись особистим світоглядом. Пані Тетяна єдину значущість роману «Карбід» вбачає у його приналежності до виокремленого нею жанру «фекально анальної прози». Що ж…
    Михайло Чвак подекуди бридкий, його манери (або швидше їх відсутність) відштовхують читача, проте наголошувати на тому, що образ Карбіда вичерпується колоритним описом його зовнішності, на мою думку, короткозоро. Михайло не ідеальний, він – ідеаліст. Погодьтеся: це різні речі. Неохайність Михайла Чвака відбивають його відстороненість від матеріального, незацикленість на зовнішньому, а отже, поверхневому: «нелегко було Тису жити серед примітивних обивателів, що завжди дбали лише про себе. Для нього головними цінностями були добро і щастя рідного краю, а не гроші, посади чи побутові вигоди». Він не помічає реальності, заглиблюючись у свій ідеальний світ, де процвітає славна держава Київська Русь, панують мудрі та чесні князі, де немає місця обману та шахрайству. Втрапивши до каналізації, герой не засмучується, оскільки його бачення світу виходить за межі прозаїчного: внутрішній бік правди «був відомий лише Тисові: він, може, й упав у нечистоти, але завдяки цьому в його голові промайнула ідея, що наповнила життя сенсом. Саме так: униз, під землю! Саме туди він мусить зануритися, саме там мусить знайти майбутнє для свого нещасного народу». Неоднозначність героя, трагізм його особистості не обмежується протиставленням його недбалої зовнішності та пориваннями до ідеального. Трагедія Михайла Чвака полягає в наступному: цінуючи ідею понад усе, він постає формалістом в головному. Прагнучи зруйнувати кордони, він дозволяє собі закрити очі на внутрішню перепону українців до євроінтеграції, яка лише від зміни декорацій не зміниться.
    Доки українським Тисом буде Карбід, який вбачає у Бартоку та Дохторші товаришів та союзників, доти велич України так і залишиться лише на сторінках шкільного підручника.
    «Карбід» можна читати дійсно на різних рівнях, про що ще раз заявила пані Тетяна своєю рецензією, проте, на мою думку, тлумачення роману як «любовного» оспівування Андрієм Любкою фізіології своїх героїв є, як мінімум, обмеженим.

    • Дмитро Поремський коментує:

      Олеся, Вы немного не в ту степь пустились. Если бы мы обсуждали тут “Имя розы” или “Дом из листьев”, говорить про разноплановость было бы разумно, а так… Наверное, после таких девичьих наивняков ржет даже сама патлатая Любка. Вы меня простите, но вспоминается пословица: заставь дурака Богу молиться, он и икону разобьет!

    • Читач коментує:

      (с) “художній твір – це самодостатній організм, який реципієнт оцінює, керуючись особистим світоглядом”
      (с) “Саме так: униз, під землю! Саме туди він мусить зануритися, саме там мусить знайти майбутнє для свого нещасного народу”

      Дякую, пані Олесю, що ви акцентували увагу на підсвідомих бажаннях прихильників московитів: під землю тую Україну разом із її незалежними мешканцями…

  13. Станіслава коментує:

    Любі друзі, хто з вас хоче навчитися, як треба правильно відлизувати і смоктати жінконкоподібному створінню під іменем “Андрій Любка” прошу звернути увагу на сторінку у Фейсбуці створіння під іменем 
    Маркіян Камиш – це створіння показує, як правильно брати у рота і як висувати язика перед задом жінконкоподібного створіння під іменем Андрій Любка.

    Маркіяне, ви могли б і не вписуватися за свого партнера Андрія, ваша аватарка і без того промовиста. Але я рада, що хоч інколи образ на аватарці співпадає з вподобаннями людини, яка репрезентує аватарку.

  14. Оксана коментує:

    Дякуємо за “золотих хлопчиків”, з нетерпінням чекаємо продовження! 
    Дуже хотілося б почитати рефлексивну критику на творчість “золотих дівчаток сучукрліту”, які представляють Україну по закордонах, нехай буде гендерна рівність.

  15. Ярослав коментує:

    Спасибі авторці. Ви робите корисну справу) Цікаво було б почути не тільки про “хлопчиків/дівчаток”, а й “старійшин”.

    • Читач коментує:

      Дійсно, Ярославе, наразі дуже актуальне питання для України: хто ж шукає/підтримує/піарить/втюхує тих “золотих” хлопчиків/дівчаток (с)”сучки”?

      • Найк Велес коментує:

        Та як хто? Андрухович, “Мерідіан Черновіц”, всілякі фонди, котрі прагнуть доконати Україну, зробити народ рабами США, загнати людей “ “Саме так: униз, під землю! Саме туди він мусить зануритися, саме там мусить знайти майбутнє для свого нещасного народу” Любка усе ЧЕСНО вибовкав. ;)

  16. Найк Велес коментує:

    Любка по своїй простоті, на пару з іншим “єнтилихтуальним обличчям” Майдану – Кличком, радить пересічним українцям ГОТУВАТИСЯ ДО ЗЕМЛІ ))))) ““Саме так: униз, під землю! Саме туди він мусить зануритися, саме там мусить знайти майбутнє для свого нещасного народу”  ))))) От такий у нього патрійот-ідійота-ідеяліст Михайло Чвак ))))

  17. Богдан Рачок коментує:

    УЯВНІ БАТОНИ СУЧУКРКРИТУ. Як на мене, ці опуси не пішли далеко від вимащених борщем і салом коментів про недобрих грантоїдів, хіба без вираженого гейтерства. Я так розумію, що там десь мало бути смішно, але мені було радше нудно (більше від слова нудити), і весь час хотілось дописати на полях НЄ ЗАВІДУЙ. Дуже потішив абзац про “відволіктися від власне літературознавтсва”. Гелоооуууу, літературознавствоооо, дее тии? Чи йшлося про критику? Який жанр цього тексту? Гірка рефлексія? Якщо це якесь знавство, то його методи й інструменти? Автор описав каку, а знавець описує існування опису каки? Посилання на рецензії, як і в частині про розумного, теж тішать. Здається, в критиці і різних знавствах це називається апеляцією до авторитету і вважається mauvaise approche

    • Найк Велес коментує:

      Давайте скажемо одверто.
      Збірка віршів Любки “Вісім місяців шизофренії” – річ талановита, багатообіцяльна.  Віриш ліричному герою (автору) і співпереживаєш з ліричним героєм, коли йдеться про його загострене відчуття власної конечності (проминальності) чи про перші досвіди кохання. Коли він пише: “…так ніби це я брехав апостолам…”, відчуваєш модерний, ба навіть постмодерний заряд автора, так і хочеться вигукнути: “і я такої ж думки, бро”. 
      Але коли автор піднімає на кпини ветеранів Великої Вітчизняної, творців славної нашої Перемоги, котрі визволили руських, поляків, сербів, чехів,  євреїв, циган з нацистського пекла – то тут уже, вибачай… Хоч би сам був воїном, а то ховається від війни по кущах на березі Тиси та по європах…
      За дифамацію воїнів Побіди слід відповідати, тим більше, якщо слова надруковані… І не потрібно ображатись 2вболівальникам”, коли самого Любку підняли на кпини. “Майбутнє українців ПІД ЗЕМЛЕЮ” – це до хулєри влучне мотто для характеристики “Карбіду” )))))

    • Олег коментує:

      Нажаль рівень фанатів не дозволяє їм визначити жанр самотужки. Що вже говорити про методи і інструменти

  18. Анна коментує:

    А ось верх цинізму: випускник військового училища з посиленою фізичною підготовкою сам ховається від армії – і притому розказує, як негарно не підтримувати війну: “Коли мій син запитає мене через 20 років: як ви зустрічали той воєнний 2016 рік?, чи маю я йому розказати про дешеві турецькі мандарини в супермаркеті, корпоративи  й концерти, чи все ж про лінію розмежування, обстріли, блок-пости, окупацію Комінтернового? Говоритиму про батареї ворога чи батареї пляшок з алкоголем до кожного українського столу?” Хто ж тримає тебе, Андрійку, під маминою спідницею???

    http://zbruc.eu/node/45665

  19. Irena Pfeffer коментує:

    Гадаю, що ЗОЛОТУ БУЛЬКУ Андрійко Любка дуже навіть ЗАСЛУЖИВ.

  20. Найк Велес коментує:

    Где здесь зависть к российской культуре, Феликс Эдмундович?

    Давайте скажем честно:  Запад поддерживает Любку энд ко.  Стипендии, гранты, резиденции  держат на плаву этих писателей. За счёт западных фондов их издают.  Они ездят с турами по стране, дают интервью – укрепляют в информационном плане прозападный режим, эту полуколониальную форму правления…

    Россияне же только повздыхать могут (в лучшем случае): ой, бедные украинцы (а у самих тоже экономика падает и без Майдана, цены растут…) Мне за два года только одна сердобольная женщина из Петербурга предложила поработать… на стройке каменщиком… Откуда ж на Украине взяться пророссийскому пулу в культуре???

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш