Шевченко й нонконформізм

Нині дедалі частіше чуємо, що Шевченко-поет є нонконформістом, тоді як Шевченко-митець і прозаїк – «пристосована», за визначенням Грабовича, особистість, яка підлаштовувалася під російське суспільство. Визнаючи цей факт, неминуче дійдемо висновку про роздвоєння митця. На мою думку, таке тлумачення спрощене, бо часто мистецька творчість Шевченка давала поштовх поезії. Загалом мотором тих приголомшливих думок й оцінок, що їх генерував митець, слугувала альтернативність його мислення. Шевченко в різних іпостасях – це цілісна особистість, яка ніколи й нічого не брала на віру. Навпаки –  він випробовував на міцність релігійні, політичні, суспільні, мистецькі істини. Чи не найочевидніше механізм альтернативного мислення проявився в його оцінках історичних осіб.

Художник ілюстрував історичні праці Полевого, зокрема його «Історію Суворова» (1843) і книжку «Російські полководці» (1845). Сам Полевой був особою неоднозначною. Саме він підважував історичну схему Карамзіна, намагаючись протиставити історії російських царів історію російського народу. У цьому його однодумцями були і Шевченко, і Костомаров, і Куліш. Адже всі вони, беручи за зразок німецьких романтиків, трактували історію й фольклор як вияв народного духу. У 1829 р. вийшов друком перший том «Історії російського народу» Полевого, написаний у романтичному ключі. Однак таке розуміння історії не знайшло відгуку в російському суспільстві. Навпаки, автора, який поривався сполучити історію з філософією, почали гучно лаяти. Тому пишучи у 1840-х роках про полководців, зокрема про Петра І, Полевой усупереч попереднім уявленням ствердив, що насправді історія народу належить царю.

Наш митець взявся за ілюстрування названих праць передусім із фінансових причин. У його біографії сказано: «Не одержуючи стипендії, Шевченко змушений був виконувати різні замовлення, ілюструвати видання, які за змістом і напрямом йому не імпонували. До таких замовлень належало ілюстрування книги М. Полевого “Русские полководцы…”. Гравюри на металі за малюнками Шевченка та інших митців виконував англійський художник Д.Е. Робінсон. Друкувалися вони також у Лондоні; потрібен був тривалий час, щоб одержати їх звідти. Отже, можна припускати, що малюнки підготовлено десь у першій половині 1844 р. У цьому виданні Шевченкові належать портрети: Петра I, Шереметьева, Меншикова, Мініха, Румянцева, Потьомкіна, Суворова, Кутузова, Барклая де Толлі, Вітгенштейна, Дибича та Паскевича». Здається, маємо справу зі стовідсотковим конформізмом. Однак для митця ілюстрування було корисною школою. Більше того – досвід ілюстрування книжок Полевого позначився на поезії.

Емблема Р. Жуковського «Всевидящеє око» з видання «Русские полководцы» (1845)
Емблема Р. Жуковського «Всевидящеє око» з видання «Русские полководцы» (1845)

Наприклад, на першій сторінці історії російських полководців було вміщено емблему Р. Жуковського «Всевидящеє око», якою цар «Александр Благословенный освятил медаль Двенадцатого года», тобто російської вітчизняної війни з французами. Відтоді бере початок традиція трактувати Росію як визволительку Європи й навіть світу. Вона знайшла  продовження у феномені великої вітчизняної війни вже у ХХ ст. Відомий масонський символ, що уособлює великого архітектора всесвіту, розташовано тут над «Русским орлом», символом імперії, «прикрывшего изображением России вершину парижской Вандомской колонны, на пирамиде и обелиске по сторонам видны названия столиц, куда вносили русские воины свои знамена, и бессмертных побед, ими одержанных, вверху изображено созвездие двенадцати русских архистратигов и Всевидящее око». Саме ця емблема відлунює в сатиричному образі Всевидящого ока з поеми «Юродивий»: «А ти, Всевидящеє око! / Чи Ти дивилося звисока, / Як сотнями в кайданах гнали / В Сибір невольників святих, / Як мордовали, розпинали / І вішали?.. А Ти не знало? / І Ти дивилося на них / І не осліпло! Око, око! / Не дуже бачиш Ти глибоко!»

Портрет Петра І (1844)
Портрет Петра І (1844)

 
Для видання «Русские полководцы» митець скопіював портрет Петра І із відомої картини Лакруа. Майже паралельно – у першій половині 1844 р. з’явиться й словесний, шаржований опис пам’ятника імператора в Петербурзі, що його начебто споглядає неосвічена людина, так званий сіряк в поемі «Сон»: «А на коні сидить охляп, / У свиті – не свиті, / І без шапки. / Якимсь листом / Голова повита. / Кінь басує – от-от річку, / От… от… перескочить. / А він руку простягає, / Мов світ увесь хоче / Загарбати. Хто ж це такий? / От собі й читаю, / Що на скелі наковано: / Первому – вторая». Хоча М. Драгоманов уважав, що Шевченко вибирав образи проти Петра І в «Історії Русів», були тут й інші, не менш істотні джерела. Передусім цей опис є антитезою до копії портрету Петра І авторства Лакруа, що її виконав сам Шевченко. Водночас карикатурний поетичний портрет є альтернативою і до портрету царя Полевого: «Провидение <…> одарило его телесным сложением необыкновенным, высоким ростом (2 арш. 14 верш.), крепостью, силою, здоровьем. Огонь сверкал в его черных глазах и оживлял его величественное лицо. Красавец в юности он до конца жизни сохранял величие взгляда, смягчаемое кротостью и благодушием, выражением силы, оттеняемое задумчивостью», і до опису ним його пам’ятника: «Изящный памятник воздвигнут был в честь ему императрицею Екатериною ІІ в 1782 г., но более великим и нетленным памятником Петра осталась Россия». Як бачимо, Шевченкові естетичні смаки не збігалися із офіційними, що їх ретранслював Полевой, але були суголосними оцінкам французького дипломата А. де Кюстіна, який уважав, що Петро І постає на петербурзькому пам’ятнику в образі римлянина часів Людовика XV. Це порівняння натякає не на короля-бабія, а на стиль епохи Людовика XV, розцяцьковане рококо, що жодним робом не сполучується з класичним римським мистецтвом й свідчить про еклектизм і безпорадність скульптора, який задля рівноваги перетворив змію на підпорку коня. Альтернативою до поглядів Полевого, який писав: «В новой столице Императора Русского <…> европейцы видели не азиатский, но вполне европейский двор», є й карикатурне зображення в поемі «Сон» петербурзького двору як збіговиська різної звірини і птаства. Тут бачимо годованих кабанів, індиків, царицю-чаплю й царя з родини котячих, що уявив себе ведмедем. Шевченко полюбляв карикатуру. Його талант був не тільки романтичним і ліричним у своїй істоті, з великою домішкою сентименталізму, сліз й культом трагедії, а й сатиричним, виклично гротескним зі значним вмістом цинізму. Саме поєднання цих двох протилежних начал і створюють феномен Шевченка, що є неподібним до жодного іншого поета.

 

Портрет Віктора Закревського (1843)
Портрет Віктора Закревського (1843)

 

 «Байгуші під вікном (Державний кулак)» (1855-1856)
«Байгуші під вікном (Державний кулак)» (1855-1856)

Зрозуміло, як митець він не міг присвятити себе карикатурі. Однак певні свідчення про карикатурну жилку знаходимо і в його мистецькій творчості (шаржований портрет Віктора Закревського, шаржований автопортрет 1848 р. або 1849 р.,  малюнок «Байгуші під вікном (Державний кулак)»), і в листуванні, і у спогадах. Наприклад, у листі до митця влітку 1842 р. від В. Семененка-Крамаревського з приводу ілюстрацій до видання «Історія Суворова» сказано: «Денис Давыдов виделся с Суворовым на поле; прилагаю книжку, которая объяснит Вам все. Старайтесь однако же, чтобы в этом рисунке фигуры не были карикатурны!» Звичайно, у малярстві Шевченко не міг собі дозволити карикатурні зображення: замовники за карикатури йому б не заплатили, а такої газети, як «Шарлі Ебдо», в Росії не було.

Шаржована постать з рисами Шевченкового автопортрета. Гористі береги та човен під вітрилами (1848 або 1849)
Шаржована постать з рисами Шевченкового автопортрета. Гористі береги та човен під вітрилами (1848 або 1849)

З гіркотою підсміювався митець й над власною персоною, зобразивши себе у вигляді Меркурія, скульптуру якого, можливо, змальовував колись у Літньому саду. Веселий, зарадний Шевченко-Меркурій (про це писав Грабович), якого бісова Муза занесла аж на Приаралля, наче зійшов з офорта Рембрандта – стільки в ньому динаміки й експресії.  Зате в нелегальній поезії митець міг дати волю власним почуванням і фантазії. Під його пером не тільки Петро І, меншою мірою Катерина ІІ, Микола І, цариця Олександра Федорівна, Богдан Хмельницький, а й біблійні царі перетворилися на першокласні, в’їдливі карикатури. Досить згадати бодай Хмельницького.

«Церква Покрови в Переяславі» (1845)
«Церква Покрови в Переяславі» (1845)

У центрі акварелі 1845 р. «Церква Покрови в Переяславі», але на задньому плані бачимо храм, збудований у стилі українського бароко. На передньому натомість – калюжу й свиню. Такий контраст мав увиразнити думку про колишню самодостатність Переяслава – імпліцитно України та безперспективне й злиденне їхнє буття в Російській імперії. Топос Переяслава тут, безперечно, невипадковий. Недаремно образ калюжі, «багна свинячого» через 14 років зринув у вірші-епітафії «Якби-то ти, Богдане п’яний» (1859). Саме в цій калюжі поет купав «великого, славного! та не дуже» гетьмана за його союз із Москвою. Безперечно, Шевченко був вільною людиною, що не боялася критикувати не тільки чужу владу, а й власну.

У спогадах М. Бажанова, що їх подав А. Матов, зустрічається опис одного цікавого малюнка, виконаного митцем на засланні: «Тарасом Григорьевичем была нарисована прекрасная картина-аллегория. Она представляла из себя малороссийскую деревушку со всеми аксессуарами южной природы. На первом плане картины выделяется ветхая хатка, обнесенная высоким частоколом. Синеватое небо местами затянуто тучками, из-за которых по временам вырываются солнечные лучи и, проникая через отверстие частокола, живописными узорами золотят хатку. Лицом к ограде и затылком к избушке стоит тогдашний министр народного просвещения; в распростертых руках он держит развернутую солдатскую шинель и пытается загородить ею проникающие чрез ограду солнечные лучи и, таким образом, оставить в тени убогую хатку». На цій карикатурі, що не збереглася, швидше за все було зображено міністра Уварова, який створив у Російській імперії таку систему освіти, право на яку мали винятково дворяни, а більшість населення, незважаючи на свої здібності, залишалася безграмотною. Одначе й наступник його Ширинський-Шихматов теж заслуговував на карикатуру, адже з прізвищем цього міністра був пов’язаний анекдот про «шах» і «мат» російській освіті. Цей діяч запобігливо виконував волю монарха й боровся із західними віяннями, закриваючи кафедри філософії в університетах. Однак сам зміст карикатури Шевченка переконує: митець мав на увазі таки Уварова.

Повертаючись до образу Петра І в поезії майстра. У поемі «Сон» він є антагоністом Полуботка. Саме душа наказного гетьмана й душі козаків, що загинули на будівництві Ладозького каналу, розвінчують високий образ російського імператора, який з «Бога России», за словами Ломоносова, «гения всеобьемлющего», за визначенням Полевого, перетворюється на «царя поганого», «проклятого», «лукавого», нарешті на «аспида неситого». Походження останнього образу біблійне. У Святому Письмі згадано «глухого аспида», що «затуляє вуха» (Пс. LVІІ, 5), який символізує останню межу сердечної жорстокості людини. Поет за аналогією створив образ «аспида неситого», що позначає безмежно жорстокого царя, який має життя інших людей і цілих народів за ніщо, пожираючи їх.  

Тут же наратор назвав і Петра І, і Катерину ІІ катами і людоїдами. Остання канібальська метафора виявилася настільки експресивною, що переросла романтичний канон й сприймається сучасним читачем як модерна.  Створюючи свої карикатурні образи Шевченко зазвичай уживав або знижені епітети, або сигніфікати зі знаком мінус.  1845 р. у містерії «Великий Льох» Петра І названо Петрухою, в поемі «Іржавець» (1847) воєводи російського царя ототожнюються із «собаками», що «рвали, гризли», а сам він – із «катом». У вірші «Осія. Глава ХІV» (1859) поет пише про «скаженого Петра». Таке різко негативне сприйняття Петра Великого пояснюється не лише його роллю в історії України, знищенням останньої надії на її автономію й відновлення Гетьманщини, а й, вочевидь, відомостями про сумнівний моральний образ цього монарха. Шевченкові, звичайно, було відомо не тільки про тиранію і деспотизм Петра І, а й про його войовниче неприйняття християнства. Адже поет належав до «товариства мочемордів», в якому В. Закревський мав титул «его всепьянейшества» за аналогією до «всешутейшего, всепьянейшего, сумасброднейшего собора» Петра Великого, що був пародією на церковні собори й мав на меті дискредитувати як католицьку, так і православну церкви. Достеменно невідомо, чи  мав поет відомості про книжку А. де Кюстіна «Росія 1839», яка вийшла у Парижі у 1843 р. Однак Шевченко повторив у поемі «Сон» одну з найважливіших тез маркіза про те, що деспотизм і тиранія – близькі родичі, адже за деспотичного правління тиран лишається при владі роками, носячи маску прогресиста.  У поемі «Сон» поет здер маски з августійших осіб: Петра І, Катерини ІІ, Миколи І, його дружини Олександри Федорівни і їхніх придворних. Оскільки Росія ототожнювалася з царем, то можна сказати, що поет здер маску й із самої Росії. Цей чин став можливим не в останню чергу завдяки його мистецькій практиці й непересічному талантові карикатуриста.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).