Леся Українка і російська демократія

Віра Агеєва
Віра Агеєва

У Криму вшанували ювілей Лесі Українки – в акурат до 145-річчя від дня народження поетки закрили на невизначений строк ялтинський музей. Нібито на реконструкцію, яку, мабуть, і вважають найвідповіднішим святковим заходом. У Ялті вона жила 1897- 1898, тут написано «Кримські відгуки», серед яких і знана драма «Іфігенія в Тавриді». Ландшафти приморського міста пізнаються в оповіданні «Над морем». У контексті тої запеклої боротьби, що її Москва нині веде з «українським націоналізмом» і осоружними «бандерівцями», з’являються гнітючі  сумніви, якою ж постане оновлена експозиція і які фахівці її готуватимуть. Це якщо вірити, нібито музей Українки в Ялті все ж збережуть. Після всіх тарапат з українською бібліотекою в Москві віра, звичайно, не дуже тверда. Навпаки, закриття музею виглядає логічною ланкою в цілому ланцюжку подій, в очевидному процесі руйнування культурного простору.

Леся Українка вже вкотре за минулі сто років опиняється в нурті політичних протистоянь. Ми нині, коли історія прийшла в наші домівки, коли оборонитися від ворожої навали доводиться зі зброєю в руках, знову застановляємося над геть непопулярною донедавна ідеєю заангажованої літератури. У своїй зрілій творчості авторка «Кассандри» й «Лісової пісні» була послідовною модерністкою і служіння музі ставила над усе. Але при тому твори справді видатних, геніальних авторів заторкують такі глибини, що ідеологія неуникно стає одною зі складових (хай, може, й марґінальною), одним із мотивів у текстовій поліфонії. Тоталітарна влада завжди пильнувала саме ці ідеологічні компоненти – і драми, і статті, й листи заборонялися, цензурувалися, вилучалися навіть попри статус першорядної постаті у вітчизняному класичному каноні. Коли ще взяти до уваги й переслідування за участь у ювілейних заходах, то ставлення до Лесі Українки можна вважати чи не маркером демократизації суспільства.

Почувши про закриття ялтинського Українчиного дому, я враз згадала те, що відбувалося в Києві у серпні 1963 року. Літературний вечір, приурочений до вшанування п’ятдесятої річниці від дня смерті поетки, тоді заборонили; у Маріїнському парку ревіла бравурна музика, а вірші Лесі Українки читалися у найдальшому від гучномовців закутку при світлі паперових смолоскипів. Люди кілька годин слухали поезію стоячи. Радянська влада вбачала в ній чи не загрозу своєму існуванню. За радянських часів ніколи не публікувалася драма «Бояриня». Її антиімперський, підкреслено антимосковський дух жодними інтерпретаціями не вдавалося притлумити. Це доба Руїни, протистояння ще в різних формах триває. Оксана їде зі своїм чоловіком до російської столиці, де той служить, склавши присягу, цареві, й потрапляє з краю свободи та привілля в темницю, у нестерпуче тяжку для неї ситуацію, коли кожен крок контролюється, кожен учинок вивіряється тутешніми, такими відмінними від домашніх, звичаями, законами та суворими патріархальними приписами. Бояриня у підневільному просторі жити не змогла, а в свою смертну годину виповіла чоловікові почуття власної вини: «Ми варті одно одного. Боялись // Розливу крови, і тататр, і диби, // І кривоприсяги, й шпигів московських, // А тілько не подумали, що буде, // Як все утихомириться…» На руках і на шаблях немає крови, але проступає іржа. Свій історичний шанс герої драми втратили, занапастили  і себе, і свою Батьківщину.

Леся Українка нагадувала й нагадувала  читачам, що «Рим ходив у Грецію до школи», що Київ, випускники Києво-Могилянської Академії  розбудовували свого часу культуру відсталої, безпросвітно патріархальної Росії,  яка спохопилася-таки притьмом рубати вікна в Європу і шукала вчителів та просвітників. У її листах, які дуже пильно цензурувалися ревнителями «пролетарського інтернаціоналізму», свідомість культурної  вищості, непідлеглості імперії виповідається з усією відвертістю. Деякі пасажі звучать нині навдивовижу актуально. І твердження, що «нам, українцям,  не щастила доля ніколи в тій Московщині». І, скажімо, така-от заввага про гастролерів, які приїздили «в провінцію» заробляти гроші й демонструвати вищість свого мистецтва:  «[…] я ніколи не згоджуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури, – dafűr ich bin mir doch zu gut! Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullite’s через те тілько, що вони в ряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути» (раніше «наплювавши» на неї), забрівши знічевья з роскішних сусідських палат до нашого вбогого куріня. Адже і в курінях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-потурнаки». (Цитую за книжкою Валентини Савчук «Доля листів Лесі Українки», де й простежено цензурні купюри, і це дослідження остаточно позбавило радянське багатотомне видання права називатися академічним.)

Радянська русистика, заняття якраз дуже далеке від академічної науки, але наскрізь перейняте ідеологією, десятиліттями творила міф українсько-російської дружби і розповідала про впливи старшого брата на молодшого (звісно, не навпаки: це Сосюру могли називати українським Єсеніним, але не Єсеніна російським Сосюрою…). Нині аналіз українсько-російських взаємин неймовірно актуальний: перед неупередженим зором дослідника постане безліч прихованих, замовчаних, приречених на забуття документів, фактів, біографій, історій вірності й зради, протистояння й пристосування, героїчного чину й послідовного тихого опору. Культурний спротив української інтелігенції радянської доби – це захопливий сюжет, який ще чекає на прискіпливих дослідників. (До речі, часом про нагальну потребу переоцінки цінностей просто волають самі київські найменування: слово честі, коли  я опиняюся на розі вулиць Московської та Мазепи, – і то в  самому серці столиці, – в мене виникає гнітюче відчуття мимовільної втягненості в якусь дивоглядну абсурдну гру, яка за визначенням прирікає мене на поразку.) Зараз уже можна впевнено сказати, що російська культура, російська мова, російська книжка  перестали бути посередниками між Україною та Заходом (звісно,  менш «багатовекторна» культурна політика могла би ще від 1991 року цей процес дуже полегшити й прискорити, а й попри пасивність держави він усе ж тривав і був таки незворотним).

Погроми бібліотек, закриття музеїв, вилучення книжок – усе це лише принижує ідею, задля якої нібито й чиниться. Російська культура стає все менш привабливою й значущою, посередницею між колонізованою Україною та Європою їй уже ніколи не бути. Але щоб зникнення з ринку російської книжки й російського фільму не спричинило пустку, – треба не патріотичних маніфестів, а щоденної пильної праці. Пророчиця Тірца, героїня драми Лесі Українки «На руїнах», закликала своїх зрозпачених поразкою й полоном співвітчизників усе ж дбати про незалежність від ворога: зігріти й нагодувати дітей, збудувати хату, закласти підмурівки для нових споруд. Щоб не бути чужим на своїй землі, її треба повсякчас обробляти й доглядати – «лежачим краю рідного немає».

А фестиваль української поезії в Криму таки колись відбудеться. Кримські вірші Лесі Українки й Максима Рильського, Павла Тичини й Миколи Зерова, класиків і сучасників звучатимуть над морем, і ритми хвиль увиразнюватимуть ритми строф.