Що варто перекладати

Оглядом книжкових німецькомовних новинок останнього часу хотілося б проілюструвати деякі тенденції в німецькій літературі. Впадає в вічі, скажімо, майже повна відсутність нових оповідань. Навіть якщо вони є, то окремими книжками їх фактично не видають. (Про виняток – дебютну збірку оповідань молодої авторки російського походження Крістіни Шильке «Зустріти слонів» (Elefanten treffen) тут не говоритиму.) Зате значна частина новинок – це товсті романи, їх кількість помітно зростає і, судячи з цьогорічної нагороди Лейпцизькою книжковою премією тисячусторінкового роману Ґунтрама Веспера «Фробурґ» ( Guntram Vesper Frohburg), романна епічність і масштабність підіймаються мало не до еталону.

Другим помітним трендом, на якому в усякому разі наголошує більшість літературних оглядачів великих німецьких газет, є несподіване звернення до романного жанру драматургів, яким, за визначенням, не годиться писати романи, адже їхня справа – продукувати театральні п’єси. Відразу двоє визначних німецьких драматургів майже одночасно видали свої перші романні спроби, які виявилися настільки вдалими, що потрапили до короткого списку номінованих на Лейпцизьку премію книг. І хоча обидва романи, як правило, критики один одному протиставляють, адже й справді, вони цілком відрізняються за обсягом, задумом, стилем написання – відповідно, лаконічним і сухим та багатослівним і асоціативно заплутаним, проте належне віддають обом творам.

Врешті, третя особливість літературних новинок – це зростання кількості творів, написаних іноземцями, які використовують німецьку мову як можливість розповісти значній частині Європи про свої проблеми. Відчуваючи автентичність голосу, німецькі читачі сприймають ці твори зі щоразу більшим інтересом і, попри принагідну критику недосконалої німецької, зі щирим захватом. У цьому огляді йтиметься одразу про трьох авторів із міграційним підґрунтям. Усі вони – в топ-списках найновіших літературних публікацій.

Привізши з Міжнародної зустрічі перекладачів (німецької літератури) в подарунку від організатора зустрічі – Літературного колоквіуму в Берліні, ледь не всі цікаві новинки, не можу не поділитися інформацією про деякі з творів, насамперед ті, які справили на мене особливе враження, ті, які, можливо, зацікавлять українських видавців і знайдуть своїх перекладачів.

Роланд Шиммельпфенніґ
Роланд Шиммельпфенніґ

Розпочну з роману, який, мабуть, найшвидше читатиметься. Його автор Роланд Шиммельпфенніґ нині – найвідоміший німецький драматург, п’єси якого ставлять по всьому світі. «Одного прозорого крижаного січневого ранку на початку ХХІ століття» – його перший роман, який – не в останню чергу, мабуть, через ім’я автора – відразу здобув прихильну критику. Це роман про самотність і бажання змін. Самотній вовк, який добирається з Польщі аж під Берлін, несподівано об’єднує цілком різних персонажів, історії яких автор розповідає лаконічно й сухо, майже з мінусовою температурою. Ось польський заробітчанин, який застрягає в заторі на автобані через аварію і, чекаючи на продовження руху, фотографує вовка на телефон під дороговказом «До Берліна 80 км». Ось підлітки, які тікають зі свого села, і, ризикуючи замерзнути дорогою, вибираються лісом до манливого великого світу. Ось жінка, яка спалює на балконі щоденники своєї матері. Кілька не пов’язаних між собою персонажів роману об’єднані суворішою, ніж звичайно, зимою, вовком, який блукає десь неподалік, прагненням змін… Кліповість фрагментів, із яких складається роман Шиммельпфенніґа, майже маньєристична, проте не дратує, а, радше, пояснюється притаманним йому сценічним мисленням. Запропонований нижче фрагмент – зачин роману.

Роланд Шиммельпфенніґ. Одного прозорого крижаного січневого ранку на початку ХХІ століття

Roland Schimmelpfennig. An einem klaren, eiskalten Januarmorgen zu Beginn des 21. Jahrhunderts. – Verlag S.Fischer
Roland Schimmelpfennig. An einem klaren, eiskalten Januarmorgen zu Beginn des 21. Jahrhunderts. – Verlag S.Fischer

Одного прозорого крижаного січневого ранку на початку ХХІ століття замерзлу прикордонну ріку між Німеччиною і Польщею перейшов відразу ж після сходу сонця самотній вовк.
Вовк рухався зі сходу. Він пробіг кригою замерзлої Одри, добрався до протилежного берега ріки і продовжив рух у західному напрямку. За рікою сонце ще стояло низько на видноколі.
Вовк біг у ранковому світлі під ясним небом широкими засніженими полями, аж до лісу, в якому і зник.
Наступного дня на віддалі тридцяти кілометрів від замерзлої ріки мисливець натрапив у лісі на криваві рештки козулі. Біля мертвої звірини мисливець виявив у снігу вовчі сліди.
Було то неподалік Фірліндена, що біля Зеєлова. Останній раз вовків бачили тут сто шістдесят років тому, в 1843 році.
Вовк пробув у цій місцевості до середини лютого. Ніхто вовка на власні очі не бачив, але в снігу знаходили його сліди і закривавлену дичину.
Зима була холодна і довга. Під кінець другого тижня лютого зарядив кількаденний снігопад.
(перекладено за оригінальним виданням, с. 5-6, Х.Н.)

Ніс-Момме Штокман. Фото з сайту dewezet.de
Ніс-Момме Штокман. Фото з сайту dewezet.de

Роман Ніса-Момме Штокмана, іншого відомого німецького драматурга, виявляється повною протилежністю романові Шиммельпфенніґа: оповідь надмірна й майже барокова. Тут і відлуння скандинавських саг (сам автор родом із півночі Німеччини, з фризького острова Фьор у Північному морі), і архаїчні апокаліптичні сюжети, які перетікають у сьогодення – маленьке містечко Туле, добре відоме з німецької літератури (Ґете, Гайне та ін.) змітає в романі могутній потоп. Оповідач Фінн Шліман, якому дівчина дала прізвисько Лис, є літописцем подій. Він рятуєтьсься від води, що підіймається все вище, на дах будинку і, спостерігаючи за предметами і тілами, які несе вода, пригадує собі своє дитинство, перше кохання, людей і події, зміни у власному житті і житті міста.

Ніс-Момме Штокман. Лис
nis-momme-stockmann-fuchs3
[…] Першого знайшли влітку 1993 року за самшитовим живоплотом. За акуратно доглянутим, може навіть найбільш доглянутим самшитовим живоплотом в Туле. Його очі були розплющені й гарні, саме такі мають зазвичай десятирічні діти: дві маленькі квітки. Два чисті круглі камінці. Кишки, посірілі й висушені сонцем, адже знайшли його щойно в обідню пору, висіли на живоплоті, немов гірлянди на різдвяній ялинці. Чи, радше: немов величезна мухолапка, тому що там сиділа незліченна кількість ґедзів, які всі разом здійнялися в повітря, коли пані Бродерзен вийшла з-за рогу підлити квіти, ґедзі висіли такою густою пеленою, що вона навіть спочатку не зауважила хлопчика, а побачивши, ще більше вжахнулася: ледь не померла від жаху. Дитину розрізали точно посередині, приблизно на рівні пупа, відповідно до висновку судмедекспертизи на тілі не було виявлено жодних слідів насилля. Не було забоїв, гематом, плям на шиї, жодної подряпини. Злочину на сексуальному ґрунті теж не встановили. Все, що було, – це акуратний розріз посередині тіла, немов ні про що інше і не йшлося, немов потрібно було просто розділити тіло хлопчика.
Його ім’я було Міхаель Твардзьок, я його знав зі школи. Він вчився в молодших класах. Тихий, але добрий хлопець. Він збирав іграшки з серії «Селянська ферма» і завжди мав у портфелі машинку з причепом. Коли він чекав на автобус на зупинці, то возив свою машинку туди-сюди по лавці, підіймав самоскид і, озираючись, щоб не привертати до своєї гри увагу, тихо примовляв «бррррум брррррум». Мені це так і стоїть перед очима. Кожна деталь: я бачу як ворушаться його губи, як вібрують, коли він наслідує звук мотору. Я бачу білявий пушок над верхньою губою. Лінію губ. Лінію повік. Червоний колір його ясен. Родимку над губою. Я бачу все це так виразно, що мені здається, я міг би підійти і сказати «Привіт», доторкнутися до нього і розповісти йому про смерть, яка на нього чекає. Все видно: білі плями на його передніх зубах, які видно, коли він усміхається (вони розташовані меандром). Рухи його рук, коли він соває машинку. Худі пальці, які поправляють ґуму на колесах самоскиду. Видно хмари, які пропливають над ним і на коротку мить кидають тінь на зупинку, аж він озирається, чи не зупинився хтось позаду нього. Він дивиться на мене своїми темними очима. Закороткі штани, шви на штанах і їхній колір, набитий на тканину номер 39. На футболці напис G I Joe. На підошвах його ґумових чобітків видно усміхнені смайлики. Він став біля лавки навколішки і це виглядає майже так – знаю, звучить дико, але все ж – ніби він у капличці і зібрався проказати молитву. Видно, якого кольору сонячне світло. Відчувається запах того дня. У горлі металевий присмак. Міхі чухає потилицю, на яку сіла муха (я достеменно пригадую траєкторію її польоту, вона летіла вісімками і остання вісімка відкрилася в небо) – може то одна з тих мух, що за пару днів сяде на його висушені кишки. Ця мить залягла в моїй голові повністю і невитравно. Немов вистачить тільки зробити крок – і я знову опинюся там.
(перекладено з оригінального видання с. 77-79, Х.Н.)

Міхаель Кельмайєр. Фото з сайту posthof.at
Міхаель Кельмайєр. Фото з сайту posthof.at

Серед нових романів є, звісно, і книжки досвідчених романістів. Міхаель Кельмайєр – один із найвідоміших австрійських авторів сьогодення, лауреат безлічі літературних відзнак, автор кількох бестселерів, серед яких однозначно і цьогорічний роман «Дівчинка з наперстком». Ця розказана в стилі притчі історія про дівчинку, яка з усіх сил намагається вижити в чужому їй і холодному західному світі, прочитується в світлі кризи з біженцями неоднозначно. Не один критик вказав на паралелі з андерсенівською «Дівчинкою з сірниками», не один звернув увагу на архетипи людської свідомості, представлені в цій доволі похмурій книжці про холод.

Міхаель Кельмайєр. Дівчинка з наперстком

Michael Köhlmeier. Das Mädchen mit dem Fingerhut. Hanser Verlag. 140 S.
Michael Köhlmeier. Das Mädchen mit dem Fingerhut. Hanser Verlag. 140 S.

[…] Коли дитина прокинулася, перед нею присіла навпочіпки жінка в уніформі. Жінка плескала її тильним боком долоні по щоці.
Як тебе звати? – запитала вона.
Дитина мовчала.
Де твоя мама?
Жінка в уніформі принюхалася до одягу дитини й поморщилася.
Вона має при собі якісь документи? Хоч щось письмове?
Власник кав’ярні відповів, що дитина мала при собі пальто, шапку і рукавиці.
Речі немилосердно смердять, – сказав він. – Я їх поклав на складі. Що мені з ними робити?
Ви подивилися в кишенях?
Ні, не дивився.
Принесіть речі! Я їх перегляну.
Ви маєте де спалити ці речі? – запитала жінка в уніформі.
А хіба так можна? То ж її речі, – відповів власник кав’ярні.
Там, куди ми її відвеземо, вона отримає нові речі, – сказала жінка в уніформі. – В машині є ковдра.
Тепер на дитині були тільки трусики, маєчка і тоненький светрик. Жінка в уніформі обшукала кишені пальто, принюхалася і віддала його на знищення. Вона міцно взяла дитину за кисть і потягла за собою до поліцейської машини свого колеги, що стояла на вулиці.
Почав падати ще густіший сніг, запали сутінки. Минув ще один день.

У своєму житті вона часто сиділа в машині. Їй подобалося бути в машині. Тут був шум і було тісно. Переважно вона сиділа в когось на колінах. Часто з нею жартували. В поліцейській машині вона отримала своє місце. Її пристебнули паском безпеки. Вона не знала, що то поліцейська машина. І не знала, що обоє, чоловік і жінка, поліцейські. Вона ще ніколи в житті не бачила поліцейських. Тільки слово знала. Одного разу, коли прийшли поліцейські, дядько закрив їй очі долонею і приклав до рота пальця. Вже згодом він пояснив, що то були поліцейські. Зараз вона ні про що не думала. Вона дихала швидко й неглибоко, і навіть очима не водила.
Чоловік в уніформі сидів за кермом, а жінка в уніформі сиділа біля дитини. Вона загорнула дитину в ковдру. Щоб дитина не мусила виймати руки з-під ковдри, вона тримала пляшку мінеральної води біля рота дитини. Вода стікала дитині на підборіддя і шию аж до грудей.
Дитині це подобалося. Тому що було надто жарко. Пити їй не хотілося. У кав’ярні було жарко, і під ковдрою жарко, а її так замотали, що вона не могла ворухнутися. На руці жінки в уніформі був ланцюжок. Їй хотілося б і собі такий мати. На ланцюжку була пластинка. Обличчя жінки не було привітним. Особливо непривітним воно було, коли вона сміялася. І не стало привітним, коли вона подала їй відкусити плитку шоколадки. Вона тільки трошки надкусила і відразу ж виплюнула. Вона і Богданової шоколадки не хотіла їсти. Вона залишила його шоколадку на стійці, а наступного дня вже туди не пішла. Їй не подобався запах шоколаду, і колір шоколаду їй не подобався, а ще не подобалося, що він був твердий, як дерево.
Жінка в уніформі витерла з ковдри слину, змішану з шоколадом. Відчинила вікно і викинула паперову серветку на дорогу. Тепер вона залишила дитину в спокої і втупилася перед собою.
Ще поки вони приїхали, дитина заснула. […]
(перекладено з оригінального видання с. 27-30, Х.Н.)

Аббас Хідер. Фото з сайту zeit.de
Аббас Хідер. Фото з сайту zeit.de

Дівчинка з роману Кельмайєра – метафоричний образ біженців, їх беззахисності з одного боку, але й упертого бажання вижити, як архетипної домінанти людської природи. Тема іноземців, біженців, чужинців, емігрантів дедалі більше завойовує літературний простір. Особливо значний успіх мають книжки, написані іноземцями, які, так би мовити, знають процес зсередини. Аббас Хідер, переселенець з Іраку, живе в Німеччині з 2000 року, і роман «Ляпас» – не перший його роман, хоча перший, який завоював такий успіх у читачів. Ідеться про емігранта, який намагається розповісти про свою ситуацію працівниці еміграційної служби. Нижче фрагмент початку роману:

Аббас Хідер. Ляпас

Abbas Khider. Ohrfeige. Carl Hanser Verlag 220 S.
Abbas Khider. Ohrfeige. Carl Hanser Verlag 220 S.

 

Вона безмовно й перелякано застигла на своєму офісному стільці, немов ляпас оглушив її.
«Ви зберігати спокій і тихо бути!»
Я виймаю з кишені клейку стрічку, примотую її руки до билець, а ноги – до ніжок стільця. Кілька разів заклеюю її наквацяний червоною помадою рот.
«Я не хотіти нічого чути!»
Ось так, поволі, я починаю розпружуватися. Сідаю навпроти неї на призначений для відвідувачів стілець, беру клапоть паперу з її стола, домішую в тютюн трохи гашишу і скручую косяк. Припалюю і роблю глибоку затяжку. З безмежним задоволенням.
Спочатку смакує паленим папером і мене мало не вириває, але я змушую себе насолодитися цією особливою сигаретою. Я затягаюся, немов маю намір висмоктати з неї все, глибоко вдихаю дим у легені й радію, коли відчуваю ледь пекучий біль у грудях. Нарешті, після такого довгого часу, я знову відчуваю повноту життя.
Я підіймаюся з місця, нахиляюся до неї, зовсім близько, і кілька разів видихаю дим просто в її обличчя. Її рот заліплений, тому вона змушена вдихати дим носом. Вона намагається відвернути голову і харчить так, що скотч підіймається й опускається. Закурити косяк в службовому приміщенні – що може бути краще.
«Пані Шульц, поговоримо. Я завжди цього хотів, а у Вас ніколи не було часу чи бажання на мене, коли я чекав перед Вашим кабінетом. Нарешті цей час настав! Хочеться Вам чи ні, але ми поговоримо. Тільки, знаєте, німецька – тяжка для мене, а мені стільки всього треба розповісти. Мушу говорити з Вами арабською, щоб висловити все. Мені шкода!»
Не хочу далі пробиватися джунглями відмінків і артиклів німецької мови, їх все одно не вивчиш. Звісно, дурня це – говорити з нею арабською, але нічого не поробиш. Навіть якби арабська була її рідною мовою, вона все одно не зрозуміла б мене. Вона належить зовсім іншому світові, не тому, з якого я. Зараз тут розмовляє землянин з марсіанином. Або навпаки.
Те, що відбувається, це для мене, немов християнська сповідь, сенс якої мені одного разу пояснили. Під час сповіді також сидиш у крихітному приміщенні на стільці. Як би там не було, а я зараз розповім про все, що маю на серці.
Отож, перше запитанння: Ваше ім’я?
Як Вас звати: Сабіна чи, може, Анна-Марія? А може це Астрід сидить переді мною? Чи я маю називати Вас Інґе? Ой, забув,  Ви ж не можете мені відповісти. Але ж кивнути Ви можете, правда? Так що давайте – кивайте, коли я вгадаю. Аніта, Катаріна, Урсула?
Прізвища створюють між людьми страшенну дистанцію. Було б цікаво дати комусь типу Вас ім’я, яким до Вас можна звернутися. Це так – немов дати ім’я Богові. Якщо б Аллах мав ім’я, він би теж наганяв менше жаху. Амір Аллах або Вільма Аллах звучить значно приємніше, Ви не вважаєте?
Ви, пані Шульц, належите до тих, хто тут вирішує, чи можу я взагалі існувати і як мені існувати. А Ви собі на хвилинку уявіть зворотню ситуацію. Побудьте на моєму місці. Хіба Вам не хотілося б дізнатися, як звати цю богорівну особу на ім’я? Особу, яка може за власною примхою перетворити Ваше життя на рай або ж на пекло.
Ех, бачили б Ви себе в цю мить! […]

(перекладено за оригінальним виданням, с. 9-11, Х.Н.)

Нерідко письменники з міграційним минулим, проживши певний час у новій країні, повертаються до покинутої батьківщини і бачать її крізь ностальгійний погляд все ж інакшими очима: вони, набувши нового досвіду за роки життя в іншій культурі, зіштовхуються з явищем змішаної ідентичності: багато що у рідних краях дивує їх, погляд на міста, з яких вони виїхали (а у випадку двох авторок, фрагменти творів яких подано нижче, це Бухарест і Призрен, місто в Косово), стає несподівано відчуженим, що надає оповіді нових граней.

Дана Ґріґорча. Фото з сайту wikiwand.com
Дана Ґріґорча. Фото з сайту wikiwand.com

Кілька років тому заявила про себе дуже цікавим літературним дебютом румунка Дана Ґріґорча, яка зараз мешкає у Швейцарії. Її оповідна майстерність, надзвичайно дотепні й водночас глибокі історії полонили читачів. У романі «Вроджене відчуття невинності» головна героїня, румунка, яка вже довший час живе в Цюриху і працює в швейцарському банку, навідується з візитом до Бухареста. Описи Бухареста її дитинства і сьогоднішнього міста – це суміш сатири й меланхолії, любові до Румунії і смутку від нужди, яку тут доводиться бачити на кожному кроці.

Дана Ґріґорча Вроджене відчуття невинності

Dana Grigorcea. Das primäre Gefühl der Schuldlosigkeit. Zürich: Dürlemann, 2015. 263 S
Dana Grigorcea. Das primäre Gefühl der Schuldlosigkeit. Zürich: Dürlemann, 2015. 263 S

[…] Вікна в автобусі вкриті курявою, місто крізь них видно, немов на старій чорно-білій фотоплівці з зернистою основою, тлом служить рівномірне гудіння мотору – радіо, мабуть, поламалося, або ж деспот водій увімкнув колонки тільки у своїй кабіні. Останнє припущення цілком імовірне, тому що коли до нього в шибку стукає час до часу хтось з пасажирів – «прошу пана, щось трапилося, ми тут всі сидимо і навколо ні гу-гу» – він навіть не намагається озирнутися, можна навіть вирішити, що він навмисно не оминає знаних йому ям на дорозі, а переповнені автобусні зупинки не помічає аж двічі, проїхавши повз них без зупинки.
Без музичного супроводу місто виглядає цілком інакше, лише зараз я усвідомлюю, що фактично ніколи не їхала містом без музики чи балачок, я не впізнаю цього міста. Люди не розмовляють, панує напружена тиша. Більшість жінок без перестанку обмахуються віялами, і дехто з них каже при цьому «сссс», як пані Єні, коли прасує.
Я кладу голову на спинку сидіння і дивлюся на будинки, які пропливають повз мене, буйна рослинність каменю, повзучі рослини, вінки, виноград та безліч постатей, що спрямовують свої погляди донизу, напівоголені каріатиди, барани з величезними рогами, леви та грифони, бики, пелікани, дракони з висолопленими довгими язиками, Зевс та Європа, Ерос та Афродита, ріг достатку з яблуками, грушами, виноградом, знову виноград і листки салату, або квіти, велетенські жінки під дахами, які порозлягалися там голяка, напівоблуплені герби, павичі. Будинки двоповерхові, немов скроєні під людський зріст, а оскільки вулиця вузька, то можна зазирати у внутрішні двори, на рівні з обвитими виноградом альтанками.
(перекладено за оригінальним виданням, С. 129-130, Х.Н.)
Швейцарія стала батьківщиною багатьох літературних талантів з міграційним тлом. Ось і зараз на літературному небосхилі засвітилася нова зірочка: не встигла косоварка Мераль Курейші опублікувати свій перший тоненький роман, як її номінували на найпрестижнішу швейцарську літературну премію, присвятили десятки рецензій і негайно організували літературні тури країною. Розповідь у романі від імені підростаючої дівчини, яка, хоч і жила в Косово, проте належала до турецької меншини (перед війною рідне місто Курейші Призрен було на 80 % турецьким), нагадує історію життя самої авторки. Разом з тим, запевняє Мераль Курейші, вона написала роман не про еміграцію, а про смерть. Тема смерті батька – центральна в тексті роману.

Мераль Курейші. Слони в саду

Meral Kureyshi. Elefanten im Garten. Limmat. 140 S.
Meral Kureyshi. Elefanten im Garten. Limmat. 140 S.

[…] Крізь низенькі двері в стіні сусідського будинку до саду заходить схилившись якась жінка. Вона підходить до мене. В руках у неї віник, вона обіймає мене й цілує.
«Машалах, ти зовсім не змінилася, я відразу тебе впізнала. Ти ще мене пам’ятаєш?»
«Ні».
Я проводжу рукавом по обличчю, на якому залишилася слина.
«Ти завжди приходила через ці низенькі двері на наше подвір’я на тому боці, годинами гралася з моєю донечкою Ґюль, вона на чотири з половиною місяці молодша за тебе. Ти її дуже любила, а ще ховалася від своєї матері, коли та тебе шукала. Ти завжди кудись щезала. Як гарно, що я тебе бачу. Розкажи, як там у Швейцарії? Там, напевно, так гарно. Я маю в Базелі одну знайому, вона щоліта привозить мені шоколад «Тоблероне». Ми, правда, можемо тепер купити «Тоблероне» в крамничці Мустафи на розі, але то не то. Швейцарський ліпше смакує, набагато ліпше».
Вулички вузькі й похилі, враження, що на них зійшлися електричні проводи цілого міста. Я намагаюся іти поміж автомобілів, вони всюди, на тротуарі, перед будинками, на дорозі, перед крамницями, перед мечетями. Багато машин мають німецькі або швейцарські номери. Зненацька я опиняюся перед темно-рожевою будівлею. Я відразу ж упізнаю цей запах, дерево, трохи одеколону і фарби. Портрета Тіто на стіні уже немає.
Всі учні збиралися щоранку у цьому холі і співали турецькі пісні. Зараз я тут стою сама. Біля брами висять три великі плакати, на яких причеплено фотографії учнів і вписано їхні імена, всіх акуратно поділено відповідно до походження. На першому плакаті можна побачити п’ятнадцятьох турецьких, на другому – двадцять шість сербських, а на третьому – шістдесят вісім албанських учнів. До війни тут була турецька школа.
Зараз весняні канікули. Крім сторожа, нікого немає. Він сидить у невеликому приміщенні, жує бутерброд і дивиться на маленькому з долоню телевізорі футбол. Я підіймаюся сходами на другий, третій, четвертий, п’ятий поверх, іду порожніми коридорами, заходжу в якийсь клас і сідаю за парту. В класі пахне грифелем, новими зошитами і старими підручниками. Парта подряпана. Посередині парти вирізане серце, а в серці напис – «Ґьокхан і Сібель».
Я пишу на дошці крейдою своє ім’я, а тоді розтираю долонею літери, поки напис не стає геть нерозбірливим. […]
(перекладено за оригінальним виданням, с. 39-41, Х.Н.)

Фото з сайту stjakobi.de
Бов Б’єрґ. Фото з сайту stjakobi.de

Оповідачка роману Курейші – юна дівчина, яка разом із родиною поїхала в десять років до Цюриха. Після тринадцяти років життя на чужині, після смерті батька вона розуміє, що стала іншою людиною. Шукаючи себе, вона неминуче приходить до усвідомлення невідворотних змін у своєму житті. Саме погляд молодого покоління на свою роздвоєну ситуацію надав творові Курейші такої привабливості. Проте і в літературі питомо німецьких авторів раптом гучно подало голос саме молоде покоління. Успіх роману Бова Б’єрґа на підліткову тематику можна порівняти з «Культом» Любка Дереша. Роман «Ауергаус» має свій фан-клуб, до тексту пишуть пісні, поведінку героїв, які заснували в невеликому швабському селі школярську комуну «Наш дім» (Ауергаус), намагаються наслідувати. Успіх роману перевершив усі очікування і виявив прогалину саме в літературі для підлітків. Хоча насправді романом зачитуються усі вікові категорії читачів, його сміливо можна назвати all-age-book. Це роман про підростаюче покоління, яке не хоче, щоб їхнє життя можна було звести до чотирьох обов’язкових пунктів життєпису: народження – школа – робота – смерть. Рятуючи себе, вони одночасно переймаються життям Фрідера, який не впевнений, що йому взагалі хочеться жити.

Бов Б’єрґ. Ауергаус

Bov Bjerg. Auerhaus. Blumenbar, 8. Auflage. 236 S.
Bov Bjerg. Auerhaus. Blumenbar, 8. Auflage. 236 S.

[…] Раптом в іншому кінці приміщення з’явився Фрідер, у коридорі, який вів до палат. На ньому була піжама. Він повільно рухався в моєму напрямку, ішов штивно, руки звисали вниз по обидва боки тулуба, домашні капці шурали по підлозі. Вони вставили йому в задницю палку, подумав я. Довгу аж до мозку палку.
Ось вам і ведмідь, ось що залишилося від ведмедя, з яким усі радо ішли на стрілецьке свято або на свято весни, тому що один його вигляд заспокоював усіх, хто шукав собі ґудза.
Він опустив себе на сидіння. То виглядало настільки незграбно, немов «він» і «себе» були дві різні особи.
Хто опустив?
Він опустив.
Кого він опустив?
Себе він опустив.
Я сперся на бильце.
«Привіт», – сказав я. – «Як ти?»
Фрідер дивився вперед і повільно відповів: «Кльово. Хіба не бачиш?»
Я не знав, що мені казати. В американських фільмах люди, коли наступали ніякові паузи в розмові, завжди запитували: «Хочеш чогось випити?». Тоді ішлося до бару, кидалося кілька кубиків льоду в склянку і наливалося віскі.
На підвіконні стояв пластиковий глек з якоюсь рожевою бурдою. Фруктовий чай, чи що.
Я сказав: «Хочеш чогось випити?».
Я налив повну склянку і глянув на нього.
Я запитав: «Льоду тут здається нема, так?»
Зовні за вікном була решітка з товстих помальованих білою фарбою металевих прутів.
Я не наважувався запитати Фрідера про причину.
Ми завжди підколювали його тим, що батьки в нього селяни. Коли перед школою він допомагав удома, то від нього тхнуло стайнею. Крім учителів, ніхто не кликав його на ім’я. Всі казали до нього просто «селюк». Чи то була достатня причина для самогубства? Фрідер відгукувався на це ім’я, а коли часами дзвонив до мене, то навіть сам казав: «Привіт, то селюк».
Яка причина була «достатньою» для самогубства? Запитав сьогодні вранці доктор Кед.
Старша сестра Лотара пішла кілька років тому вночі до лісу й повісилася там. Але вона була вагітна, як потім розповідали. Досить дивна причина для самогубства. Вона взяла зі собою декілька свічок. Коли її знайшли, свічки ще горіли. Їй не було навіть вісімнадцяти. Не дожити до вісімнадцяти – лажа. Якщо тобі не виповниться вісімнадцяти – все надаремно.
В усякому разі вагітним Фрідер точно не був.
Раптом я збагнув, що ніколи більше не називатиму Фрідера «селюком». Ніхто не називатиме його більше «селюком».
«Ну давай – кажи», озвався Фрідер.
«Що казати?»
Фрідер перекривив моє шепелявлення: «Сшо се ти сза фігню робисш?»
Я навмисно ще дужче зашепелявив: «Сшо се ти сза фігню робисш?»
Фрідер відповів: «Сам не знаю».
(перекладено за оригінальним виданням, С. 26-28, Х.Н.)

Гайнц Штрунк. Фото з сайту derstandard.at
Гайнц Штрунк. Фото з сайту derstandard.at

Цікавість до мотивації вчинків героїв охоплює осіб різного віку. На протилежному боці від твору про почування й пориви молодих опиняється роман про покоління, молодість якого минула в час Другої світової війни, втрачене покоління вдів і неприкаяних пияків 70-х років, коли ситуація в Західній Німеччині, здавалося б, повністю стабілізувалася. Гайнц Штрунк, автор веселих і не надто глибокодумних книжок, здивував читачів доволі моторошним соціальним портретом Німеччини після економічного дива, взявши за основу роману «Золота рукавичка» реальні події тих років. Здається, в німецькій літературі з’явився продовжувач традицій Патріка Зюскінда. Щоправда вигаданого Ґренуя замінив реальний персонаж: серійний убивця зі скандально відомого гамбурзького кварталу Санкт-Паулі Фріц Гонка. Автор, який чимало часу провів у архівах, досліджуючи судову справу вбивці декількох жінок, зумів опуститися на саме дно людської душі і людського суспільства.

Гайнц Штрунк. Золота рукавичка

Heinz Strunk. Der goldene Handschuh. Rowohlt Verlag. 254 S.
Heinz Strunk. Der goldene Handschuh. Rowohlt Verlag. 254 S.

[…] У «Рукавичці» добре знайомитися з жінками, набагато краще, ніж у «Лемніці», в «Останньому промені» чи в «Пивниці під Ельбським замком». Фіте не може надто вибирати, він такий весь побитий, пожмаканий, покоцаний. Він не має ніяких шансів у жінок свого віку, вони для нього недосяжні, незбагненні, невловні. Скільки він себе пригадує, йому завжди діставалися старші, часто взагалі якісь старі баби. Зараз йому байдуже, якщо припече, то він може взяти хоч би й бабу з ампутованою ногою чи з трьома анусами.
Середа – важкий день, ніколи не знаєш, де що відбувається. Бували дні, коли в середу привалювало щастя, перев’язане бантиком, а часом все – немов вимерло, і ніхто тобі не скаже – чому так, навіть Герберт не скаже, а він же завжди все знає. Фіте почувається кепсько, його верне з душі, йому страшенно самотньо. З музичного ящика лунає пісня Сальваторе Адамо «Померти в твоїх обіймах», улюблена пісня Фіте.
Заходить жінка, її трясе від холоду, вона невисокого зросту. Ззаду на її совиному черепі збилося в брудне шумовиння сиве тонке волоссячко. На голові в кількох місцях залисини. Вона зупинилася, немов її відімкнули від струму, погляд спрямований в нікуди, без тепла, без почуття. На вигляд їй може бути і п’ятдесят років, і сімдесят. Вона, як і Норберт-солдат, має на обличчі той особливий вираз воєнного покоління: вона безмежно стара. Невизначений допотопний вік. Під пальто на ній тільки халат, жахливий синій халат прибиральниці. Що довше на неї дивитися, то страшнішою вона виглядає. Алкоголь тільки підсилює враження. Просто неможливо собі уявити, якою вона була колись, коли ще її можна було назвати жінкою.
Фіте киває Анусові. Взагалі то Ануса звати Арно, але його кличуть Анусом, і всім від того смішно. Той не знає, що це означає, і сміється разом з усіма. Фіте хоче, щоб Анус приніс цій жінці щось випити. Бо ж грошей, щоб самій собі щось купити, в жінки немає, японський бог, такі речі Фіте відразу бачить. Без ПМЖ словом, бомжиха, маргіналка. Якщо вона нічого не питиме, то їй доведеться іти звідси, навіть звідси, з «Рукавички», а надворі мінусова температура. У Фіте тактика така – фундувати. Анус шепче жінкам, від кого чарка, і вони підходять подякувати.
«Мене звати Ґерда, хотіла подякувати. Ти хто?»
«Фіте».
«Ясно».
«На здоров’я».
«Будьмо».
Запалий рот Ґерди старається стримати потік слини. Неконтрольоване слиновиділення. Алкоголь роз’їв мозок, зруйнував нервову систему, і настає час, коли слина просто тече у них з кутиків рота. Ерна, Інґа, Герта, Ільза. Інші цьоці, навіть найнужденніші, користуються хоч якоюсь косметикою, губною помадою, тінями, рум’янами. А Ґерда не користується. З музичної скриньки лунає «Не плач» Гайнтьє.
(перекладено за оригінальним виданням, с. 25-27, Х.Н.)

 

Фрідріх Крістіан Деліус. Фото з сайту sueddeutsche.de
Фрідріх Крістіан Деліус. Фото з сайту sueddeutsche.de

Завершу цей огляд книжкових новинок 2016 року романом «Оповідачка любовних історій», перша презентація якого відбулася в Берліні за три дні перед початком книжкового ярмарку в Лейпцигу. Це новий роман живого класика німецької літератури, одного з могіканів західнонімецької літературної традиції післявоєнного часу, розвиненої Г. Беллем чи Ґ. Ґрассом, роман Фрідріха Деліуса. Кожну його книжку можна вважати внеском до сучасної літературної скарбниці. З-поміж усіх розглянених тут авторів – тільки Деліус є володарем премії Бюхнера (2011), найбільшої літературної відзнаки в німецькомовному світі. Роман стає жіночим голосом у цьогорічній літературі, після безмовної дівчинки Кельмайєра, після оповідачок-іноземок Дани Ґріґорчі та Мераль Курейші, після деградованих жертв серійного убивці Гонки історію розповідає жінка, яка пережила в Німеччині війну, батьки якої пережили попередню війну, жінка розповідає наприкінці 1960-х років історії кохання під час війни: власну, історію своїх батьків та історію однієї далекої в часі родички ще з часів наполеонівських воєн. Жінка, яка для уточнення своїх історій вибирається в подорож з Гааги через Амстердам до Франкфурта, перебуває в дорозі всього 5 днів, історія ж, розказана нею, тягнеться через усе століття. Деліус запевняє, що кохання можливе і потрібне в усі часи.

Фрідріх Крістіан Деліус. Оповідачка любовних історій

Friedrich Christian Delius. Die Liebesgeschichtenerzählerin. Rowohlt  206 S.
Friedrich Christian Delius. Die Liebesgeschichtenerzählerin. Rowohlt 206 S.

[…] Проте трудяга-прадід Віллем зміг щойно через сорок років розпочати перетворювати свою крихітну країну на державу з квітучою економікою, будувати канали й дороги, запроваджувати підтримку купців і банкірів, вона про це дізналася цього ранку, новина – важлива, і, опинившись в полоні добрих намірів, вона постановила взяти собі за зразок все ж діяльного Віллема, а не недосяжного майстра романного жанру з Берліна –
Тільки от нащадкам Віллема романи не потрібні, вони не люблять історій про кохання, а світові ж саме в часи ненависті так потрібні любовні романи, саме світові, в якому так багато ненависті, казала вона собі, в часи, коли американці мордують, труять і ненавидять в’єтнамців, а в’єтнамці у відповідь все більше переходять на бік отруєних ненавистю комуністів, у часи, коли росіяни гноблять і розстрілюють чехів, коли старі німці терпіти не можуть молодих, а молоді – старих, а голландці німців якщо вже й не ненавидять, то в усякому разі точно не люблять, у такі часи – найвищий час на романи, любовні романи, європейські любовні романи –
Та й для тих, хто запевняє Make love not war, для бунтівної молоді, для дітей важливо було б писати, щоб показати їм, не киваючи повчально пальцем, а тільки тихою сапою літератури, як добре їм живеться у ці часи без війни, без голоду, без диктатури, без свідоцтва про шлюб перед ночами кохання, без страху небажаної вагітності, без заборони на певні книжки, фільми, музичні твори, без переслідування за думки, слова, віру, показати, наскільки добре, наскільки краще їм ведеться, ніж їхнім батькам і дідам, і як вони, попри відносний добробут, силкуються розвалити все, нариваючись на цілковито непотрібні поразки, всім їм і не в останню чергу онукам капітана Марі хотіла розповісти про кохання у важкі часи війни і поразок – […]
(перекладено за оригінальним виданням, с. 87-88, Х.Н.)