Мовчання

Martin Pollack. Topografie der Erinnerung, Residenz Verlag, Salzburg-Wien, 2016
Martin Pollack. Topografie der Erinnerung, Residenz Verlag, Salzburg-Wien, 2016

Подивитися у вічі минулому важко, тим паче якщо йдеться про речі неприємні. Незручні. Тим паче, якщо йдеться про історію ХХ століття, до якої кожен із нас має той чи інший стосунок, адже, нікуди дітись, у ньому жили наші предки. Всі ми причетні до того чорно-білого світу, де кожен був або жертвою, або зловмисником, або принаймі свідком. І аби підійти впритул до цього минулого, треба мати певну відвагу.

Мене вражає відвага Мартіна Поллака, австрійського репортера та письменника, який знайшов внутрішню силу зануритися в історію свого батька, нацистського злочинця Ґергарда Баста, руками або наказами якого були скоєні численні вбивства. Він описує це віднайдення минулого в книзі «Мрець у бункері: Історія мого батька», яка 2014 року у перекладі Нелі Ваховської вийшла у видавництві «Книги-ХХІ». Розповідаючи свою історію, Мартін Поллак також розповідає історію цілої Східної та Центральної Європи. І навпаки – розповідаючи історію Східної та Центральної Європи в своїх інших репортерських дослідженнях, – промовляє щось, що торкає кожного.

«Наші батьки є частиною нас самих, ми численними нитками нероздільно зв’язані з ними. Усвідомлення цього може бути дивовижним, але також жахливим та загрозливим. Батька не можна підібрати як одяг, його можна щонайбільше зректись, але тим самим зректись і від себе», – констатує Мартін Поллак у передмові до своєї нової книги «Топографія спогаду», що зовсім нещодавно – на початку 2016 року – з’явилася у видавництві «Residenz Verlag». У зібраних за останні роки есе він говорить про це зречення, відречення від пам’яті, коли почалися суди над злочинцями нацистського режиму й усіх охопила тотальна амнезія. І йдеться не лише про страх перед вироком. Раптом поставала стіна мовчання, навіть між близькими, свідоме забуття. «Пам’ятати означає вибирати», – казав Ґюнтер Ґрасс і, мабуть, у чомусь мав рацію.

Певним протестом до цього забуття є фотографії, позаяк ті дають нам змогу миттєво відтворити деякі образи, оприсутнити їх. Хоча не обов’язково ці постаті чи ландшафти можуть дати нам відповіді на запитання. Можливо, навіть навпаки. Мартін Поллак віднаходить у приватному архіві, а також випадково в різних місцях чорно-білі світлини та пробує дослідити їх історію. Ось на знимці стоять троє дітей, святково і легко одягнені, мабуть, літо – хлопчик та двоє дівчаток, віком приблизно 8-12 років. Малюк тримає руку підняту у «гітлерівському привітанні», дівчата поки зволікають. На наступній світлині вже всі троє стоять із піднятою рукою. Або ось чепурненька єврейка із зачесаним волоссям, на підборах, незручно зігнувшись навпочіпки, миє щіткою вулицю у Варшаві. Тут десяток людей під наглядом німецького офіцера йдуть у невідомому напрямку, жінки вкутані у хустки та покривала, чоловіки з клунками. Це українці, їх, ймовірно, ведуть на примусові роботи. Таке «фотоодкровення» (за Сюзен Зоннтаг) справді шокує й проймає.

Що таке спогад і як далеко може зайти пам’ять? Письменник веде цією ниткою минулого, наче намацуючи щось у темному просторі. Трохи примруживши очі, можна розгледіти, як у «camera obskura»: даючи тонкий хід світлу, з’являється зображення. «Велику історію легше збагнути, якщо поглянути на неї знизу, з перспективи окремих досвідів, пережиттів, а також трагедій. – Каже Поллак. – З цієї причини спогади особливо важливі для поводження з минулим, спогади як жертв, так і винуватців, але також і свідків, незалежно від того причетні вони чи ні. Тому що всі ці споглядачі передають цілком індивідуальні погляди на певні події, що піддалися впливу та забарвлені у певні національні наративи. Вони оповідають особисті історії та спостереження, які необов’язково мають бути суголосні із офіційним викладом історії, інколи можуть йому навіть суперечити». Якщо ми всі ці свідчення складемо в одну велику картину наче пазл, то принаймі частково зможемо уявити те, що зазвичай здається непоясненим, незбагненним, те, із чим нас конфронтує сучасна історія. Сухі цифри та дати не в змозі нам цього забезпечити.

Звісно, ми мусимо постійно пам’ятати про те, що спогади можуть бути оманливими. Пам’ять має здатність одні речі затінювати, знебарвлювати, інші навпаки – забарвлювати у несподівані тони. «Для цього не потрібен якийсь злий замисел, свідомий намір щось сфальшувати чи замовчати. Наша пам’ять, як це завжди буває, може викривлено відтворити події, певні випадки та зустрічі затемнити, інші навпаки навіть «вигадати», поставити все з ніг на голову. – Пише Поллак у «Топографії спогаду». – Одне слово, не завжди можна довіряти нашій пам’яті. У психології навіть є спеціальний на те термін – «фальшиві спогади», бентежний досвід, який, ймовірно, кожен з нас переживав».

Втім, привидів минулого ми можемо зустріти лише із абсолютною відкритістю. «Кожна спроба прогнати її мовчанням, відведенням погляду, нечуттям, замовчати її, неминуче приречена на поразку», – переконаний Поллак.

Коли читаєш цю книгу, мимоволі виникає питання про те, де наші «хронології спогадів». Це не докір, і не звинувачення, а радше великий знак запитання. Адже нам є кого слухати, нам є кого чути. Маємо тисячі нерозказаних та незаписаних історій – про Другу світову, табори, примусові переселення, те ж УПА, Сибір тощо. Тем для репортерських досліджень – просто гектари неораного поля.

Зараз ми бачимо, як наше мовчання стало м’яким ґрунтом для історичних спекуляцій та російської пропаганди. Мабуть, не я перша, не я остання, хто говорить про це. Треба мати відвагу проговорити все, в першу чергу – аби зрозуміти самих себе. Особисто мене вразив один момент, коли я зрозуміла, що зараз ми маємо ще останню ниточку, за яку можемо вхопитися, – людей, які пам’ятають. Цьому пережиттю я завдячую польському репортажисту Вітольду Шабловському, який вже кілька років працює на темою Волинської трагедії, втім, пише не про «змагання» у кількості жертв, а історії, як українці рятували поляків та євреїв в часи Другої світової війни і навпаки. Минулого року на один виїзд на волинські села ми поїхали разом, і я дивувалась, з якою відкритістю ставляться люди до таких «заблуканих». Як відчиняють двері, старі й порепані, як готують для тебе чай, як розповідають щось найсакраментальніше, щось із самого дна. Часом мені видавалось, що вони, ці 90-літні бабці та дідусі, навіть чекали на нас, аби віддати цей тягар, який нестерпно тисне в груди. Хочеться говорити, хочеться слухати. І розсікати цю тишу поволі, ледь-ледь, аби перейти на голос, а не зриватися на крик.

Олеся Яремчук

Навчалась в ЛНУ ім. Івана Франка (Львів), Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses (Мюнхен) та Віденському університеті (Відень). Репортерка. Пише для газети «День», сайту «ЛітАкцент» та журналів «The Ukrainians» і «New Eastern Europe». Стажувалась на «Німецькій хвилі» (Бонн) та у газеті «Hamburger Abendblatt» (Гамбург). Лауреатка конкурсу художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», згодом його кураторка. З червня 2017 року – головна редакторка видавництва «Човен».