Спогади і свідчення: нарощуючи кількість, оминаючи табуйовані зони

images
Триває заповнення мемуарно-епістолярно-документальних лакун в україномовному інформаційному просторі. А українське ХХ століття потроху перестає бути «століттям ненаписаних мемуарів» або принаймні вже менше відповідає цьому формулюванню Віри Агеєвої, висловленому в одному з давніших інтерв’ю професорки «ЛітАкценту». Останнім часом вийшло друком кілька книжок, які містять або мемуари, або щоденники, або листування, або узагальнення інформації такого роду. Відтак, з’являється нагода для співставлень і спостережень за тенденціями.

Французьке вино з польськими шахтарями
Першим таким виданням можна назвати «Щоденник» Осипа Зінкевича, який побачив світ у видавництві «Смолоскип» (заснованому, до речі, свого часу тим-таки Зінкевичем).
127bddd9b2d674e354d18377de397e8c

Щоденник складається з трьох розділів; перший охоплює події сорокових років, другий шістдесятих, третій – сімдесятих. Взагалі, з огляду на масштаби культурної діяльності Зінкевича (від переправлянь в обидва боки від залізної завіси самвидавних та інших заборонених у СРСР матеріалів до першого повноцінного п’ятитомного видання творів Миколи Хвильового) та на розмаїття життєвих пригод (тут і визволення Чехословаччини, і втеча в західну зону окупації, і різноманітні підпільні колізії, і в’язниця), впевнений, що дехто з читачів буде розчарований стислістю періодів, які висвітлюються в щоденнику, та стриманістю викладу.

Зате незаперечною перевагою цієї книжки є фактографічний, чіткий і діловий підхід до письма. Без «лірики» Зінкевич здебільшого обходиться навіть там, де йдеться про події емоційно наснажені чи курйозні. Як-от одруження, дивакувату спробу самогубства або працю з поляками на французькій шахті, де молодик навчився пити вино.

Книжка Осипа Зінкевича стосується винятково подій за кордоном, хоч і якнайміцніше пов’язаних із українськими. Факти, імена, тенденції, явища, які є цілим материком, що ще потребує масштабного пізнання й осмислення в Україні. Плюс він зачіпає (знову-таки стисло) багато питань, значно ширших за діаспорний контекст. Це й тема цензури, зокрема партійної, проти якої наполегливо виступав Зінкевич. І суперечність між умовно «оунівським» і «багрянівським» розумінням перспектив розвитку України, її культури та еліти, боротьби за її незалежність (нагадаю, що, дуже схематично формулюючи, перший підхід трактував усі ці процеси гранично конфліктно, з виходом на відкрите протистояння, в якому мали би бути розгромлені опоненти, «колаборанти» радянського режиму, а другий, проголошений Іваном Багряним, задавав орієнтиром інтеграцію розмаїтих елементів суспільства України, зокрема активну участь комуністичної номенклатури в розбудові незалежної країни, як воно, зрештою, в загальних рисах і сталося). І питання взаємовпливів діаспори та «материкової» України в літературі, у сфері публіцистичної та політичної думки, а особливо що стосується «стимулювання» шістдесятників і їхніх молодших колег шляхом видання їхніх текстів на Заході, нав’язування контактів з діаспорними авторами тощо.

У своєму щоденнику Осип Зінкевич уникає виразних узагальнень. Але в додатку наведено декілька його публіцистичних статей тих самих років, які дозволяють чіткіше зрозуміти позиції автора.

Милий смак буденних шістдесятих
Багато в чому протилежністю «Щоденнику» виступає друга книжка цього огляду – «Бузькові вогники» Мар’яни Ліщинської (видавництво «Круговерть»). Це мемуари зі сфери типової мікроісторії. Перед читачем розгортається дитинство і юність дитячої лікарки з Львівської області, переважно в п’ятдесяті та шістдесяті роки. Що в них головне? Зовсім не масштабні події світової та національної історії, яких тоді відбувалося предостатньо, не глобальні культурні, політичні чи інші тенденції. А відчуття і враження маленької дівчинки, потім молодої жінки від самої матерії щоденного буття.
thumb_12_product_preview_small

Такий локальний погляд Мар’яни Ліщинської дозволяє відчути, відтворити багато насправді дуже важливих реалій. Важливих для розуміння того часу, його духу, контексту, настрою. Побут, навчання, одяг, їжа, культура, манера спілкування, родинні цінності, шкільне, а потім студентське життя, подорожі, книжки та їх сприйняття, судження про себе і про світ.

Скажімо, цікавими є описи подорожей Україною, вони засвідчують рівень знання своєї країни, а краще сказати, рівень її незнання, що на його тлі сьогоднішні проблеми поінформованості українців щодо сусідніх і дальших регіонів виглядають менш драматично, і це додає оптимізму. Або реакція молодої Мар’яни на розмови з іноземцями про життя в СРСР: відверто опозиційно, «націоналістично» в радянському розумінні налаштована, вона, однак, вважає, що не треба «виносити сміття з хати».

Це істотний момент – мемуари Мар’яни Ліщинської показують сьогоднішньому читачеві Радянську Україну часів «відлиги» дещо інакше, ніж усталені в нашому інформаційному просторі образи. УРСР тут не є полем тотального опору режиму, полем напруженої ідейної та фізичної боротьби (як це можна виснувати з дисидентського дискурсу), але й так само не є територією, абсолютно відданою радянізованому тоталітарному побуту. Тобто картинка виходить засадничо не чорно-білою. А шістдесяті – часом, з одного боку, зворушливих свіжих і наївних тенденцій у культурі, пожвавлення суспільства, індивідуалізації, легкого «олюднення» державних практик, взаємного «притирання» людини і держави, з другого, – постання чи виходу на яв інакодумства, опозиційних сил і просто альтернативних до тоталітарного стандарту форм людської поведінки та діяльності. Ця неоднозначність, здається, в нас недостатньо активно висвітлена, вона часто буває пригнічена ідеологічними резонами (так само нечасто вдається почути голос мемуаристів інтелігентних, здатних до рефлексії, проте з-поза найактивніших кіл суспільства). Але до певної міри тут можна провести аналогії зі значно раніше публікованими, так само зосередженими на «людському вимірі» масштабними спогадами поетки-шістдесятниці Ірини Жиленко «Homo Feriens».

Так само, як в Ірини Жиленко, до речі, в тексті Мар’яни Ліщинської дуже потужний емоційний, враженнєвий, ліричний складник.

Всупереч ворожнечі
Наступним хотілось би згадати переклад із польської книжки Олі Гнатюк «Відвага і страх» (видавництво «Дух і Літера»). Вона не є власне мемуарами чи щоденником, зате в ній сконденсовано, проаналізовано та розлого процитовано чимало матеріалів саме такого характеру. А саме – спогадів, листів, архівних даних, присвячених життю львівської інтелігенції в період Другої світової війни 1939-1945 років. Обертаються вони, ясна річ, передусім навколо масштабного українсько-польського конфлікту, німецької та радянської окупацій і Голокосту. Перед нами «низовий», «горизонтальний» вимір глобального і локального конфлікту
6666

У своєму аналізі Гнатюк особливу увагу звертає на побутові реалії. А одна з головних її стратегій – це деміфологізація. Визбируючи більш або менш мемуарні свідчення доби, вона прагне їх зіставляти, не боячись перевіряти й підважувати навіть найкомфортніші міфи і стереотипи різних спільнот. Міфи, в яких практично кожен опонент і ворог, приміром, в українсько-польському протистоянні, проголошувався посібником чергового окупанта, зрадником і професійно невартісною людиною, достойною забуття. Натомість, авторка особливо підкреслює випадки, коли люди з ворожих середовищ, із антагоністичними поглядами чинили милосердно, допомагали одне одному, рятували, переховували…

Треба також згадати, що, подібно до щоденника Осипа Зінкевича, в книжці Олі Гнатюк «Відвага і страх» надзвичайно сильний акцент поставлено на фактаж. Із джерелами, коментарями, посиланнями, хоча загалом за жанром «Відвага і страх» є радше есеїстичним твором (чи циклом), аніж академічним науковим дослідженням. На цьому тлі ефектно виглядає і власна родинна історія авторки, ненав’язливо вплетена в сюжет (бути стриманим, коли знаходиш нагоду написати «про своє» – неабияке вміння!) і навіть не дуже примітно винесена на обкладинку: як дізнається читач по ходу тексті, картина, вміщена там, є частиною такого собі родинного детективу, пов’язаного як із предками Олі Гнатюк, так і з однією українською художницею.

Психологія кохання, психологія реабілітації
І ще одна «суміжна» книжка, сказати б, «не від першої особи». «Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика» Олександра Шугая (видавництво «Ярославів Вал»), присвячена особистому життю поета з когорти «Розстріляного Відродження» Василя Мисика. Включити видання до цієї статті мене спонукало те, що воно ґрунтується на епістолярній спадщині письменника і його близьких, а також його нотатників і щоденників.
img493_26

Як і Ольга Гнатюк, Олександр Шугай не подає ці матеріали оригінальним, цілісним потоком, але препарує їх і підпорядковує своїм власним сюжетам. Та супроводжує дуже густим коментуванням. Певно, одним читачам ці коментарі допомагатимуть зорієнтуватись у матеріалі, але чимало кому вони й можуть видатися надмірними – особливо це стосується риторичних фраз і вигуків.

Шугай зосередився на коханні Мисика і Ніни Неєлової. Начебто вельми стандартна, передбачувана конструкція з поетом, трагічним почуттям, колючими дротами, що розділяють закоханих, однак, генерує нестандартний погляд на добу. Гадаю, це не в останню чергу завдяки кількості матеріалу: книжка вийшла величезна, для тривалого читання і для читача, глибоко зацікавленого в темі.

Трансформація традиційних уявлень про родину і любовні стосунки на тлі радикальних змін у житті людини ХХ століття в закритій країні – одна з центральних тем книжки. Утворення складного конгломерату консервативних і нових, ліберальніших порядків стало наслідком цієї круговерті: й дівчина, приміром, могла вже не соромитися бути ініціаторкою стосунків, їх практичною організаторкою, але все одно мусила поважно готуватися до ритуалізованої першої подорожі до майбутньої свекрухи.

Звичайно, книжка про Василя Мисика не могла не стосуватися питань сталінських репресій. Найцікавіше тут виглядають такі моменти, як адаптація людини, що повернулася з ГУЛАГу, в заляканому українському суспільстві – вона супроводжується багатьма вартими уваги моментами. Серед яких мені хотілось би виокремити один: щире бажання реабілітації. Саме щире, а не про людське око чи з бюрократичних потреб. Феномен такого визнання легітимності «правосуддя» часів Великого Терору, треба сказати, триває й дотепер. Реабілітації залишаються поширеною практикою. А особливо зворушливо в реабілітаційних довідках, виданих уже в часи незалежності, виглядає аргументація, що ув’язена чи ув’язнений Х насправді зовсім не чинили «контрреволюційних дій».

Емоційно насичені листи та нотатки доволі детально відображають і психологію стосунків. Зокрема, любовну «градацію», за якої новий (такий, що його, вочевидь, не назвеш нещасливим) шлюб Мисика поєднувався зі щирим і чуттєвим, надзвичайно зворушливим романтичним культом покійної Ніни. Або особливу недосказану ніжність у спілкуванні з Ніниною сестрою, котрій Ніна колись жартома (?) «заповіла» поета.

Неосвоєні горизонти
Говорячи про цю літературу, варто пам’ятати й про попередні видання мемуарного, документального, епістолярного характеру на кшталт уже згаданої книжки «Homo Feriens» Ірини Жиленко, «Людей не зі страху» Світлани Кириченко (символічно, що обидві авторки нещодавно відійшли…), листування Юрія Шевельова з Оксаною Забужко, спогадів Григорія Костюка і спогадів генерала УНР Михайла Омеляновича-Павленка, щоденників Володимира Винниченка чи збірника матеріалів, пов’язаних із художницею, дисиденткою Аллою Горською, «Притчі про поетів» Елеонори Соловей або книжки Миколи Шатилова «Кляті сімдесяті». Певною мірою має стосунок до теми й український переклад поетичної книжки Бориса Херсонська «Родинний архів» із виразним мемуарним стрижнем.

Складається враження, що «материкові» книжки, пов’язані з українським ХХ століттям, відчутно «ліричніші», за ті, що мають те чи інше закордонне походження (писані діаспорянами чи іноземцями). Останні ж більш зосереджені на фактографічності. Словом, десь краще з «кістками», десь – із «м’ясом» (як тут не згадати жарт про куплені в радянського продавця кістки та його запевняння, що «були б кістки, а м’ясо наросте»!).

Непоганим узагальненням вражень від мемуарної літератури, як на мене, може бути перелік тем, мотивів і реалій, що про них хотілось би почитати, але котрі наразі описані недостатньо.

Візьмімо, до прикладу, регіональний вимір. У більшості згаданих (і детальніше, й побіжно) книжок домінує контекст Центральної та Західної України. Україномовній мемуаристиці, відповідно, не завадило би більше текстів, що проростають із ґрунту інших регіонів. Так само гірше представлено менші населені пункти, провінційніші в комунікативному, культурному сенсі.

Нечасто присутні в цій літературі й теми менш або більш табуйовані. Згадана в зв’язку з листуванням Василя Мисика психологія кохання, однак, не покриває всіх питань сексуальності. Про сексуальність в україномовних мемуарах майже не йдеться, особливо про її суто тілесний, «тваринний» вимір. Небажання авторів писати про це зрозуміти нескладно, але інтересу – і загального читацького, і дослідницького – таке розуміння не скасовує. Надто з урахуванням того, що брак свідчень сприяє незнанню, різноманітним стереотипам у стилі «в СРСР сексу не було» чи, навпаки, про десяті-двадцяті роки як про добу «всеохопної розпусти».

Напевно, і висвітлення слизької, темної теми колаборації залишає бажати кращого. Колаборації розмаїтої – співпраці з нацистами під час Другої світової, участі мешканців України в подіях Голокосту, в інших етнічних чистках (чи ж не цікаві були б, скажімо, нові свідчення про Волинь у сорокові роки?), участі в організації Голодомору, в сталінських репресіях, у пізніших переслідуваннях інакодумців. І тут хочеться навести приклад новинки – українського перекладу російської книжки Ганни Артем’євої та Олени Рачової «58-ма. Невилучене» (глибоко на маргінесі там трапляються й українські сюжети). Це не тільки приклад, але й взірець. Ідея книжки проста, як двері, тільки в нас чомусь досі ніхто до такого не додумався. Під обкладинкою зібрано розмови з ГУЛАГівськими в’язнями, що сиділи за 58 статтею («антирадянська агітація»), вижили й дожили до наших днів, а також із людьми з другого боку дроту: енкаведистами, медсестрами та іншими. Матеріал виходить більш, ніж промовистий, автори в нього не втручаються і залишають читачам задоволення самим робити висновки. Чи просто дивуватись історії про оперну співачку, яка тільки в таборах зуміла як слід реалізувати свій талант, або про дівчину, заарештовану за любовні зв’язки з іноземними моряками під час війни – вона тепер усе життя переймається, чи не образився на неї один грек – через арешт вона не змогла прийти до нього на побачення…

Ще одне часто табуйоване питання – алкоголь і наркотики, які зіграли в Україні ХХ століття не таку й маленьку роль. Із згаданих книжок найбільше уваги алкогольній культурі, в її треш-версії, приділено у відверто важкому творі Миколи Шатилова «Кляті сімдесяті». Там є і «біоміцин» (біле міцне вино), і скажені коктейлі з «чорнильних» вин та інших рідин, що робилися в радянських гастрономах, і невеселі наслідки надуживання цими концептуальними напоями, аж до загибелі у вузькому просторі між двох трамваїв, які їдуть назустріч одне одному.

А ще ж насильство, зокрема домашнє… Тяжких, неприємних, болючих тем багато, але розповідей про них чекають чимало читачів, надто тих, що прагнуть спробувати справді зрозуміти чи згадати наше двадцяте століття. Тільки от не все залежить від читачів, властиво, залежить від них не так і багато.

Як потрібні, звісна річ, і всі інші можливі теми та підходи. З увагою до Інших, але не забуваючи про Своїх, із емоціями й фактами, з різними краєвидами й психологічними типами. Такі мемуари, які дають читачам можливості для ширших висновків і вражень про епоху та її людей, ніж тільки розповіді власних батьків-матерів і бабусь-дідусів. Які долають стереотипи, навіть якщо створюють при цьому нові.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш