Роман із кількома невідомими

Луцишина О. Любовне життя : роман. – Львів : ВСЛ, 2015
Луцишина О. Любовне життя : роман. – Львів : ВСЛ, 2015

Про що б таке почитати молодій мамі в декреті? Звісно, про чуже любовне життя, подумала я і, не шукаючи довго, взялася до роману Оксани Луцишиної. Простота назви – «Любовне життя» – не обманює, а радше інтригує, бо ж годі очікувати пісного сентиментального мила від дослідниці Беньяміна і Шульца, про що одразу нагадують в анотації. Ще тут анонсують чимало всього, окрім власне любовної історії, а ключем до всіх таємниць мають стати карти Таро. Не будучи особливим знавцем такої відомої світові колоди, я, звісно, швидко про них забула, а дарма, але про це згодом.

У пошуках обіцяних інтелектуальної романтики і фантастики, гумору, іронії, сарказму, я занурилась у текст, як у туман. А туману, слід сказати, авторці напустити таки вдалося. Йора, про чиє любовне життя властиво йдеться в романі, – людина Ікс. Вона, звісно, живе серед інших людей, має подругу чи-то співмешканку, знайомих, хату, роботу, улюблені місця тощо, однак про все це нам лише натякають. І все це інше життя стає лиш імпресіоністичним розмитим полотном, на якому розгортається головна дія – любовне життя Йори: знайомство, стосунки і розрив із Себастьяном, депресія, хвороба, повернення до життя.
На початку роману про Йору ми знаємо вкрай мало: молода емігрантка зі Східної Європи, працює, винаймає навпіл з такою ж емігранткою-студенткою кімнатку, де є лиш матрац і шафа. Нам нічого невідомо про Йорине минуле, не знаємо її планів і очікувань. Ми бачимо лиш її сьогодні, а це – Себастьян. Їх несподівана зустріч і стосунки – єдине, що важить для Йори тепер. І в такій ціннісній матриці своєї героїні авторка вибудовуватиме оповідь і надалі. Адже й про інших персонажів відомо лиш те, що хоче знати сама Йора. Особливо вдало це ілюструють її стосунки з Інгою, студенткою, вкупі з якою винаймає кімнату. Дівчата мешкають разом, багато спілкуються про своє теперішнє «американське» життя на Півострові, своїх теперішніх чоловіків, проте нічого не знають про минуле одна одної. Спогади Інги про її дитинство, хвиля щирості й зізнань, що накриває її через останній розрив із хлопцем та загострене любовне і життєве розчарування, враз руйнує дівочі стосунки. Йора не відгукується на цей порив, така взаємна терапія не має для неї сенсу. Кожна людина егоїстична у своєму щасті та горі, й Інга майже одразу зникає з Йориного життя. Так само майже нічого невідомо нам і про Себастьяна. Факти: приїхав звідкись із Європи, людина світу, винаймає житло, актор невідомих арт-хаузних фільмів, дуже відомий у вузьких колах, вправний коханець, філософ. Що ж, і того чимало, а решта й не має значення. Йора ніби свідомо уникає чи навіть заперечує якесь інше, більше знання про Себастьяна. «…Не кажи, що ти цього про мене не знала… Я справді не думав, що ти цього по мені не побачила відразу, справді. Ну, вибач, що я тобі прямо не сказав, але я й припустити не міг, що ти ні про що не здогадуєшся!» – вигукує Себастьян у запалі сварки. Мовчання чи замовчування стає в романі такою собі гарантією стосунків апріорі. Можливо, Себастьян так довго й залишався в житті (передусім психічному, душевному) Йори, бо, як врешті зізнається героїня собі наприкінці роману, вона таки його зовсім не знала.

Загалом історія Йори особливо зацікавить прихильників Фройда, адже це гарна можливість для охочих попрактикуватись у психоаналізі. Усе, що далі «трапиться» з нею в романі, – це посібник із самоїдства й депресування. Йора дасть справжній майстер-клас, вганяючи себе в депресію й іпохондрію, що потому переростуть у фізичну недугу з невідомим сучасній медицині діагнозом. Життя в сенсі подій та вчинків закінчується: «…Одного дня до неї прийшло гостре і сласне чекання смерті, так наче вона намацала язиком наточене зимне лезо. Бо смерть, як великий маг, єдина могла тут зарадити – винагородити і потішити, покарати кривдників і відновити справедливість. Йора аж за груди вхопилася – десь там, на дні, зріла ця всевладна, але покірна їй смерть…». Щоправда, смерть виявиться не такою вже покірною, і світ людей ще постукає в двері Йори хихотінням нової сусідки – Ворони, простроченими виплатами, порожнім холодильником, пошуками нової роботи, нових коханців. Та наразі постіль – ось її «всесвіт, його чорна діра». Однак від цього оповідь не втрачає свою динамічність, навпаки. Структура тексту нагадує реалістично-сюрреалістичний колаж, який насправді легко можна було б екранізувати. Авторка майстерно бавиться з часопростором, заманюючи читача в реальні декорації ірреального світу. В якийсь момент мені здалось, що я знову і знову дивлюся один із моїх улюблених фільмів Лінча «Малголанд-драйв», де за вікном аеропорту запросто може виднітися потяг. А може, то й не сюр, а ляп якийсь, та й Бог із ним, хто б на то звертав увагу.

Словом, вже день і ніч, сон і яв – суцільна круговерть. Символічні сни починаються і закінчуються, як і мається, несподівано, на найцікавішому, і за якийсь час вже не годен здолати сумніву – що це? Сон? Життя? А може, життя – це сон? Але ж ні, життя – це фільм! Цю символічну пару авторка розвиває протягом усього роману, розкидаючи сліди для інтерпретації наліво й направо: від дрібних натяків і прийомів (на кшталт, описи інтер’єрів як декорацій, Йора злітає над власним тілом і дивиться на себе і світ збоку) до прямих філософських пасажів, як-от цей: «Знаєш, дурний Голлівуд захоплюється сюжетами, але всі їхні сюжети давно стали передбачуваними. А життя… Життя – ні, його неможливо спрогнозувати. Найгірше ж те, що коли тобі весь час показують одне і те ж саме, можна втратити спостережливість. Якщо вмієш дивитися життя, то воно у сто разів цікавіше, ніж будь-яке дурнувате кіно…

…Ось кохання, наприклад… Це я так, дуже наприклад, не мусить бути кохання… Але раз уже сказав, то нехай… Люди думають, що є якась певна «правильна» історія кохання.І чекають її у своєму житті, бо так уже показали з екрана. Але це все – розмови дилетантів. Тут не в імітації справа. Просто кіно треба робити таке, як життя, а життя – як кіно, але в якому немає жоднісінького зв’язного сюжету. Жити – це набагато складніше, ніж існувати за підказаним сценарієм». Ці слова Себастьяна на початку роману дають ключ до можливого прочитання тексту, бо все, що відбувається з персонажами, – реалізація певного жанрового шаблону, в межах якого вони просто грають свої життя. Грають слухняно, старанно, часом майстерно, часом банально. Доволі часто виникає враження від вчинків та реакцій персонажів – так треба, бо як же інакше. Наприклад, Йора пориває з Себастьяном, довідавшись про його гарем – як же інакше? Згодом вона шкодуватиме, ридаючи на плечі в Інги, стогнатиме, що без нього не може, що мала вчинити не так, але ж тоді це було б уже інше кіно. І щоразу, як з’являється відчуття рутини й передбачуваності сюжету зовнішнього чи внутрішнього, авторка робить крутий віраж і змінює жанр. Так гріховна містерія стосунків Йори й Себастьяна, прописана в атмосфері Мазоха, в один момент перетворюється на дешеву й попсову мелодраму з додатковою сюжетною лінією Інги та Карлоса, психологічний трилер переходить у психоделік, а далі – соціалка, а далі трохи еротики. Словом, авторка невпинно жонглює жанрами від початку до кінця роману, й пояснити подібні викрутаси можна теж по-різному – від майстерного інтелектуального письма до банальної неспроможності написати одну історію, але то вже на суд кожного читача. Такі часом карколомні зміни в тексті відповідно позначаються на персонажах, які змінюються синхронно до часопростору й дії. Саме так, а не навпаки. Саме тому більш повними в романі є персонажі з короткою історією. Скажімо, образ Себастьяна вибудовано послідовно і навіть банально. Усі деталі від першої зустрічі аж до сцени розриву, розмови про інших жінок і грюкання дверима працюють на однозначне враження про такого собі Перелесника, звабника, який вміло знаходить свою нову «жертву» і без застережень захоплює її. Водночас прийом недосказаності, відсутності передісторії щодо кожного персонажа створює додаткову ілюзію маски, яку він/вона ось-ось скинуть, і ми врешті зможемо збагнути, які ж вони насправді. Особливо це стосується Йори, від якої так і не діждемося хоч якоїсь нікчемненької сповіді. Після розриву з фатумним коханцем Йора взагалі уникає розмов про ті стосунки, особливо з рідними. То все дурниці, любовне життя… Словотерапія не для неї: «Усе, що вона казала, звучало неправильно, жалюгідно, банально. Вона боролася з каламутними масами слів (уже використаних, чужих, покритих німотою), як із наростами з уламків мушель, і шукала серед них слова живого». Йора так і залишиться головною незнайомкою для читача й до останнього слова майстерно гратиме в мовчанку з усіма. Навіть карти Таро мають мовчати. Бо ж слова потребує лиш те, що має сенс. Лиш раз мимохідь авторка нагадує уважному читачеві, що сенс насправді має усе. Навіть карти Таро.

Кінець оповіді, за нею – постскриптум. Зачин автокоментарів із топосом скромності: «Любовне життя» (я тішу себе надією) можна читати просто як історію про власне-любовне-життя, про любовне життя як таке; можна – як психологічно-філософську притчу; а можна – як закриту герметичну* (для кого це? Невже ті, хто зможе прочитати текст у запропонованому контексті не знають, що таке герметизм у літературознавстві? – З. Д.) структуру, засновану на містичній традиції Таро,» – пише Оксана Луцишина. А далі – і знову український Джойс, подумала я, і мала рацію. Авторка пропонує формально ключі до можливого прочитання, а по суті – таку собі саморецензію на «Любовне життя», інтерпретуючи всю систему персонажів у контексті колоди Таро. Не буду просторікувати про образ читача (що він там має чи не має знати), про надінтепретацію, інтенцію автора, сліди в тексті бла-бла. Скажу чесно, мені цікаво було прочитати про те, чого я в тексті не знайшла і сліду. І хто-зна, можливо, ця самокритика-саморецепція стане поштовхом до розвитку методики тароризм у сучасному літературознавстві. Наразі невідомо.