«Я обізвуся до них…»

1456391081-3471
У домі римського патриція Руфіна була прегарна фреска, зображення Венери та Адоніса. Якось зібралися у нього, ховаючися від переслідувань, одновірці дружини – християнки. Й одразу ж узялися замазувати стіну, певні свого права негайно знищити гріховне, як на їх погляд, мальовидло. Це одна з надзвичайно важливих сцен у драмі Лесі Українки «Руфін і Прісцілла». Як і багато інших її сюжетів, вона виявилася візіонерським передбаченням: за якесь десятиліття після написання твору несамовиті ревнителі нового ладу почали нищити культурні скарби, до того ж засобами вони володіли непорівнянно потужнішими, аніж гнані сектярі при початку християнської ери. Мистецька спадщина стала лише одним з інструментів у невпинній ідеологічній боротьбі. Усе, що не відповідало радянським уявленням про корисність (інші функції мистецтва майже не бралися до уваги, воно мало лише виховувати лояльних до влади громадян), цензурувалося, замовчувалося.

Мало не сто років тому Микола Зеров радив не гаючись «перевіяти на току критики» наші мистецькі набутки, відсіяти полову, виважити все найдобірніше й означити тяглість національної традиції. Однак подосі така конче необхідна канонотворча робота вповні не виконана, і то навіть на рівні задовільної публікації всього корпусу текстів хоча б першорядних класиків. Лесю Українку цензурували надзвичайно пильно, адже в радянському іконостасі вона мала постати бездоганною марксисткою, «пролетарською інтернаціоналісткою», «другом робітників», предтечею соціалістичного реалізму et cetera. Усіма згаданими визначеннями аж в очу рябить читачеві багатьох монографій та статей. Інтерпретаторам достатньо було просто називати чорне білим, видавцям і редакторам велося складніше й клопітніше: тут ані напівправда, ні одверта коментаторська брехня не допомагали. Щодо неприхованого обману, то читання приміток до нібито академічного дванадцятитомника спричинює ледь не ментальний ступор; у якийсь момент геть перестаєш розуміти, як же то Лариса Косач зберегла свої інтернаціоналістські й соціалістичні переконання та симпатії до братнього російського народу (одразу ж зазначу, що північних сусідів вона в листах послідовно називала кацапами, геть не толерувала, і насправді всі ці її філіпіки на адресу колонізаторки-московщини якраз і вилучали якнайстаранніш), повсякчас перебуваючи, коли вірити написаному, в оточенні злісних українських буржуазних націоналістів – майбутніх ворогів радянського ладу, шовіністів та ідеологів контрреволюції.

Найперш барикада мала би перегородити затишну вітальню косачівського дому, бо, як дізнаємося з академічних пояснень, Ольга Драгоманова-Косач «стояла на ліберально-буржуазних позиціях», а її донька – на марксистських. Михайло Драгоманов, котрого в листах не раз названо найдорожчим і найавторитетнішим учителем, – «еволюціонував у бік буржуазного лібералізму», тоді як «Леся Українка формувала власний революційно-демократичний світогляд, пов’язавши свою творчість і громадську діяльність з ідеями наукового соціалізму». Ця заввага літературознавця погано корелює зі свідченням самої поетеси у листі до Ольги Кобилянської: «…вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жадної заборони. Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. і. Коли б він був жив довше, то, може б, з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер, а так – буде, що буде!». Саме запереченню потужного впливу Михайла Драгоманова «лесезнавці» присвятили дуже багато праці. Сергія Мержинського, адресата найпроникливішої інтимної лірики Лесі Українки, чию смерть вона пережила як спустошливу особисту втрату («коли подумаю тільки, що я т а к о г о друга маю втратити!..»), представлено у примітках перш за все «активним членом соціал-демократичних гуртків, одним з перших пропагандистів марксизму в Києві та Мінську». (Щодо марксизму, захоплення яким нібито знівелювало «згубний» вплив Драгоманова, то коментаторам зоставалося тільки сподіватися, ніби читачі обмежаться лише їхніми примітками. Бо самою авторкою всі акценти розставлено зовсім очевидно. Зокрема, у листі до сестри Ольги, датованому вереснем 1897: «Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от тільки половину «Kapital’у» «проштудировала» («читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть.» Ще одного близького приятеля Лариси Косач, перекладача Максима Славинського, замученого по другій світовій у радянській тюрмі, звинувачено в тому, що «опинився в таборі буржуазно-націоналістичної еміграції у Празі». Врешті, там-таки «опинилося» чимало адресатів Українчиних дружніх листів. А вже Михайла Грушевського та Володимира Винниченка очорнено найстрашнішими епітетами, і зостається тільки дивом дивуватися, як же могла Лариса Косач знатися та ще й листуватися з такими звироднілими й аморальними людьцями. І друкувалася завжди у ворожих «буржуазно-націоналістичних» виданнях, як-от, на думку коментаторів, «Зоря», «Діло», не кажучи вже про «Літературно-науковий вісник», який від буржуазного лібералізму «скотився» до ідеології фашизму.

А де вже зовсім ніяк було перебрехати, вдавалися до спасенних купюр, отих крапок у квадратних дужках, що їх у дванадцятитомнику безліч. Видавці пояснювали чемненько, нібито всього лиш не хочуть оприлюднювати переважно інформацію приватного характеру. Але виглядає, що єдиним радикальним засобом позбавлення пам’яті є фізичне знищення її носіїв. Коли вже брехати, то слід не ховати оригінали під спецхранівські замки, а таки ж палити цілу бібліотеку. Що свого часу й практикувалося. Відкриття архівів і поновлення цензурних вилучень якнайочевидніше показує, що всі маніпуляції з академічним виданням робилися найперш задля поборення чи хоча б завуальовування двох страшних гріхів – буржуазного націоналізму та зловорожого модернізму.

З особливою запопадливістю цензори вичищали все, пов’язане з історією українського культурного спротиву чи, іншими словами, культурництвом як державницькою діяльністю Старої Громади та Плеяди. Про настрої тодішньої «молодої України» свідчить хоча б щиросердно-радісний пасаж з листа до матері: «Вчора ми з кнакною були на концерті в пользу чорногорців, дуже гарний концерт був. МедвҌдев співав «Гетьмани», «Олесю», «Дощик», хор співав «Гей не дивуйте», співачка Снарская (наша волинячка) – «Чом, чом чорнобров», а в самому кінці хор утяв «Српиjа свободна» («Ще не вмерла Україна»). Дивно було чути сю мелодію в концерті! Ми з кнакною руки одбили, плескаючи». (Зрозуміло, що крамольну згадку про «Ще не вмерла…» вилучили, а ценуроване речення сприймалося якимось надміру екзальтованим.) Так сприймала свій національний гімн ґенерація, яка й спромоглася відродити державу, це якраз із цього кола вийшло чимало провідних діячів Української Народної Республіки. Модерністське розмежування політики і мистецтва не означало для Лесі Українки зречення громадянського служіння. Тільки от писання патріотичних віршів поетка вже служінням і обов’язком не вважала. «Що ж до мене, – звірялася Михайлові Драгоманову, – то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір.»

Нове покоління хотіло непорівнянно ширших горизонтів, повноправного представлення своєї творчості перед «світовим ареопагом». Коли «батьки», пригнічені нестерпним зовнішнім тиском, загрозою самому існуванню нації, часто трималися оборонної, консервативної, домашньовжиткової позиції, то діти лишень музеєфікацією дорогого минулого вже обмежуватися не хотіли. У «вавилонському полоні», на руїнах колишньої слави, після натхненної оргії («минув час оргій, не було вінців, // і на вино не стало винограду») треба, за Лесею Українкою, дбати про незалежність від ласки ворога. Пророчиця Тірца радить не квилити, а розпалювати багаття й засівати землю: «Лежачим краю рідного немає. // Чий хліб і праця – того і земля». Усі ці історичні сюжети й костюми (та навіть і самі назви згаданих драм!) звучали животрепетними, пристрасними коментарями таки ж злоби того передреволюційного, передгрозового дня. Дуже вимовною видається її реакція на польську рецепцію «Кассандри»: «З польської статті мені найбільше сподобалось те, що «Кассандра» страшна для поляків. От не знала я, чим їх можна злякати. Ся похвала, по-моєму, найбільша, а то вони все хвалять нас за «тихий смуток», «резигнацію» і подібні зовсім не страшні речі, та пора вже їм завважити, що й ми можемо мати «сильну руку».» Це вже не голос романтичного співця, а швидше ідеологія національної аристократії, готової взяти на себе відповідальність за майбутнє держави й народу.

Ще очевидніше модерна національна ідентичність виявляється в інтерпретації українсько-російських взаємин. Лексему «кацапи» з листів якнайпослідовніше вичищали, між тим погордливо-зневажливе ставлення до злодійкуватого сусіда у Лесі Українки не обмовка і не «помилка» (у чому трохи знічено переконували нас радянські редактори), а таки ж незмінна позиція. Вона знає, що, як нагадує один з героїв «Оргії», «Рим ходив у Грецію до школи», що претензії на роль старшого брата у слов’янській сім’ї цілковито безпідставні. Оксана в «Боярині» на власному трагічному досвіді переконалася, що Росія та Україна – це антагоністичні світи, різні культурні традиції. У листах авторка «Боярині» висловлюється навпростець: «…нам, украіньцям, не щастила доля ніколи в тій Московщині». Миритися з таким станом справ нізащо не згоджується: «[…] я ніколи не згожуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури,– dafűr ich bin mir doch zu gut! Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullite’s через те тілько, що вони в ряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути» (раніше «наплювавши» на неї), забрівши знічевья з роскішних сусідських палат до нашого вбогого куріня. Адже і в курінях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-потурнаки».

Погроза Володимира Винниченка перейти в сусідню літературу, писати для російського читача, краще здатного оцінити талановитого автора, спричинила серйозний конфлікт. Михайлові Коцюбинському він скаржився у листі, що зважати на докори української лицемірної критики не буде, а відтак єдиним виходом для себе бачить зміну мови й ідентичності. Втім, Євгенові Чикаленку звірявся, що зробити це нелегко: «Трудно, Євгене Харлампійовичу, бути українським літератором. Несеш як якусь наслідственну хворобу на собі свою національність. Скинути її – неможливо, як неможливо з блондина стати брюнетом, але ж і нести нелегко.» У моральному кодексі Лесі Українки такі роздуми й вагання молодшого колеги по цеху (до речі, дуже прихильно підтриманого земляками при початку творчого шляху; Леся Українка присвятила Винниченкові розлогу аналітичну статтю, вилучену, зрозуміло, з академічнго радянського зібрання творів) мали сприйматися у кращому разі як безвідповідальні. Ця гучна контроверсія стала одною зі спонук для написання драми «Оргія». Що має робити митець, коли його країна загарбана? Історія Антея, готового повісити арфу на вербі й задовольнитися всього лиш хатнім визнанням (значущий для цієї авторки мотив, не раз актуалізований у творах різних років), дає його землякам «добрий приклад». Це передсмертна репліка героя, котрий вважає за краще між честю й славою вибрати таки першу. Справа не лише в тому, що, записавшися в хор римського Мецената, співець зраджує свій край і свою мову. За Лесею Українкою, творчість із чужого примусу, підлаштована під смаки замовника, – це ще й зрада Богом даного таланту. У сусідських наймах не здобудеш тої повноцінної слави, якою винагороджують геніїв; Антей мусить торкатися таки рідної землі, аби не втратити силу й обдарування.

Зречення культурної ідентичності – це втрата свободи й самовладності. Продавши свій шедевр Меценатові, еллінський скульптор споневажив саме мистецтво:
Ти не продався, – гірше! Ти віддався
У руки ворогу, як мертва глина,
З якої кожне виліпить, що хоче.
Та хто ж тобі натхне вогонь живий,
Коли з творця ти творивом зробився?
Зробитися «творивом» – означає ще і втратити владу над матеріалом, формою. В «Оргії» знов же варіюється опозиція честі / слави: краще вже без слави й хвали з ворожих уст, аніж без честі й самоповаги. У листі до матері, написаному якраз у час роботи над «Оргією», авторка з цього приводу якось потвердила, що не буде «загрожувати переходом в чужу літературу, як то роблять інші, бо то «себе дороже стоит»». Але натомість, втомившись редакційними чварами й непорозуміннями, готова зважитися «не давати їм ні стрічки», мовчати, писати для себе, аніж терпіти зневагу. Це власне такі роздуми вплинули на фатальне рішення Антея.

Блискуче обізнана у європейських літературах, знаючи тексти не з других рук, Леся Українка легко позбувається тої отрутної пошани до винятковості «російського генія», якою вигодовували цілі покоління українців. (Про необхідність подолати «культурний епігонізм», вплив «російського культурника» і піти «до джерел» пристрасно полемізували ще й у дискусії середини двадцятих років, це важлива теза статей Хвильового й Зерова.) Вона послідовно не приймає утилітарно-народницькі концепції російської літературної критики: «…у радикальській громаді тримається напрямок (дай Боже, щоб він не довго протримався!), подобний тому, який був у російських «народників», – а власне, антипоетичний і антиартистичний (a la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti), тут можливі ще сперечки, подібні таким: що краще – Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п. Правда, все це у них провадиться не так гостро і дико, як у рос[іян], певне, поетична українська натура і європейська культура не допускають до того.» М. Чернишевського, цього кумира російських шістдесятників, вона дуже гостро розвінчує у статті ««Утопия» в беллетристическом смысле», вважаючи, що він «зумсине брехав» читачам. У відповідь на зауваження Олени Пчілки про надмірну різкість такої оцінки вона у листі увиразнює свою позицію: «Я згоджуюсь, що про Чернишевського сказано в мене коротко (та се ж тільки конспект був) і є помилки в оцінці деяких рис його е п о х и , але що про нього самого яко белетриста, то я таки так думаю: рідко хто з белетристів так дратував мене своїм нахабним презирством до нашого благородного хисту, як сей самозванець у белетристиці, і я сього не можу сховати». У десятитомнику 1965 р. і стаття, і лист публікувалися, а вже у дванадцятитомному зібранні зроблено купюри.

Автентичний епістолярій Лесі Українки змусить нас відкорегувати бачення її творчої еволюції, дасть змогу повніше й глибше зрозуміти її ідеологічні та політичні погляди. Водночас ще раз нагадати про необхідність іти до джерел і нарешті позбутися нав’язлих у зубах міфів. Окрім декомунізації, за яку нарешті взялися, потрібна ще й деколонізація. Оте саме згадане Миколою Зеровим перевіювання, переоцінка власних культурних надбань.