«Чому?» уже не має сенсу

Дженні Ерпенбек. Прокляття дому / Пер. Х. Назаркевич. - Чернівці: Книги–ХХІ, 2016
Дженні Ерпенбек. Прокляття дому / Пер. Х. Назаркевич. – Чернівці: Книги–ХХІ, 2016

Молодий амбітний архітектор лагодить для нареченої будиночок біля озера… Будиночок біля озера – ідилічний топос, попсовий навіть, не без нарочитості, хоч би й вульгарності. Очікуєш щонайменш історії кохання. У цьому випадку не дочекаємося. Ця напрочуд-ідеалістичність – обманка: Дженні Ерпенбек маніпулює нашими уявленнями про літературні формули, але ми запрошені до гри, правила якої нам чесно повідомляють. Так само українська назва роману змушує злегка стрепенутися від недоречної стівенкінговщини – «Прокляття дому» замість хоча б «Випробування домом» (Heimsuchung, 2008). Але згодом заспокоюєшся і сприймаєш цей маркетинговий хід видавництва як автентичне продовження ігор Ерпенбек. Клішованому будиночку біля озера, який мав би стати гніздечком любові й довіри (а не став), те ґвалтовне «прокляття» навіть чимсь личить. Смерть теж має, зрештою, кудись прийти. Чому не до будиночка біля озера?

У цій книжці є три епіграфи. Кожен із них «працює» на певний зміст оповіді. Скажімо, ми бачимо, як авторка нещадно обігрує ті ідеалістичні концепти «відпочинковий дім», «будинок біля озера», «затишок на лоні природи» і тут же отримуємо підказку не поспішати з іронією. Епіграф номер один: «У збудований дім приходить смерть». Отже, розшифровуємо: творячи певний локус, ми створюємо умови для певної події.

Маєтний селянин має чотирьох дочок. У 1890-х у посаг молодшій Кларі він купує земельний наділ на Пастушій горі. Там має постати дім, у котрому буде жити щаслива родина солтисової доньки. Клара ж відмовляється виходити заміж.

Дім збудують 1936 року: Архітектор подарує його майбутній дружині. Для того перед самою війною він викуповує частину ділянки у єврея-Фабриканта, котрому зі зрозумілих причин ця земля уже не має належати. Архітектор будинок покинув уже за соціалістичної Німеччини. Він не вписався у новий лад і мусить рятуватися до Західного Берліну. З країни, зауважте, втікає той, чия «професія – проектувати батьківщину».

Від 1940-го і весь воєнний час у будинку живе Дружина архітектора. Архітектор воював у Першу війну, Друга його оминула. Це уже була війна його Дружини. Вона переживе тут навалу радянських солдат, точніше, травматичний контакт з одним із них – Червоноармійцем, росіяни на певний час захоплять будинок.

1942 року неподалік родинних вечірок Дружини, в купальні поблизу дому переховується дванадцятирічна Дівчина. Вона з родини Фабриканта, з цієї сім’ї встигає врятуватися тільки сам Фабрикант – емігрує до Африки.

Дружина ж навчиться добре ховати в найближчому лісі цінне майно. Архітектору теж ця навичка згодом знадобиться. А вона помре на початку 1950-х, раптом небіографічно старою жінкою.

Останньою в будинку поселяється Письменниця. Перед початком війни вона, єврейка й комуністка, встигає втекти до Росії. Тепер-от повернулася. До неї доєднається Гостя. Вони певним чином родички: побралися син Письменниці й онука Гості. У минулому старої жінки теж є історія вигнання: їй з онуками довелося покинути свій дім і виховувати малих після смерті депортованої дочки (народженої від емігранта-українця, до речі).

Надалі в домі житимуть різні орендатори. Наприклад, саме тут Орендаторка дізнається, що була все життя вдочереною біженкою з Судетів і десь у сусідньому селі зростала її сестра, старій жінці тепер її минуле здається несправжнім.

У 2000-х через банкрутство власниці, онуки Письменниці, дім переходить у володіння держави. Тепер будинок, у якому вмирали, гинули, народжувалися, закохувалися без взаємності, переживали сексуальне зґвалтування й моральне приниження, стає просто офіційною «громадською землею». За рішенням суду дім було знесено «з якомога меншим стресом для довкілля».

Разом дванадцять пошматованих історій про втечі і (не)повернення. Вони становлять вельми вишукану арабеску, щоб актуалізувалося зрештою питання: Велика Історія, розказана через приватні історії, кудись рухається, і що той рух має за мету?

Найлегше прочитати «Прокляття дому» як притчу, точніше – як алегорію типу данс макабр. Селянин, Наречена, Архітектор, Дружина, Фабрикант, Дівчинка, Червоноармієць, Письменниця та ін. – і Садівник, який пов’язує ці постаті, замикаючи коло. Про Садівника кажуть, що він бездушний – він сама Смерть. Вони (безіменні переважно) змінюють одне одного у своєму химерному танку, безсилі перед смертю, котрій не важить, хто ми є чи ким були, чи ким себе вважали. Актуалізую наразі епіграф номер два: «Багато хто може стояти: один одного заступає».

Персонажі роману – складний соціальний і культурний зріз. Чому саме такий підхід приваблює східнонімецьку авторку є очевидним: думка про небезпеки й переваги інтеграції десятиліттями не покидає тамтешню прозу. «Досвідна» розбіжність між героями Ерпенбек (давай-но назву її умовно транснаціональністю) дуже зручна для читання «Прокляття дому» як алегорії. Вона скерована не на порівняння, а на перенос цінностей, думок, поглядів між різними групами людей – багатогранний і непередбачуваний щодо наслідків процес.

Зверну: послідовно за іменем в цьому романі називається тільки одна героїня – Клара: та, для котрої купили землю і та, яка не вийшла заміж. Вона божевільна, скоріше, юродива і «коли її питають: Куди йдете?, відказує: Або я знаю». Вона виривається завдяки своєму безумству з кола «танцівників». Але врешті Клара – єдина з героїв, яка в будинку формально й не жила, відмовилася ж бо. Імена відтак має хіба що знищена єврейська родина – жертв слід називати поіменно (що працює в цьому випадку, пошана чи провина? – на ваш особистий розгляд). Всі «мешканці» Ерпенбек живуть в одному просторі, буквально – в одному домі. Вони взаємодіють. Цікаво, як упродовж роману одні з них заривають речі в землю – срібло, порцеляну, щоб інші згодом ті очевидні «знаки часу» відрили і привласнили. Вони чомусь один у одного вчаться – і не завжди тому, чому треба.

Якщо алегорія, то в чому її зміст? Ми всі помремо? Занадто очевидний і пустий висновок. Кожен із «танцівників» натомість з’являється зі своєю недорозказаною історією, щоб ми засумнівалися в достовірності їхніх «неперсоніфікованих» свідчень про зустріч зі смертю. Фрагменти цього «кола», де один заступає одного, в цілісну історію скласти вкрай важко – так оголюється відмінність між правдою і правдивістю. Але ж і насправді! Уявіть: жертва злочину (а таким на позір є всі герої Ерпенбек) послідовно, ясно, аргументовано й переконливо розповідає про свій досвід приниження і болю (а інших досвідів у Ерпенбек немає). Ми їй повіримо? – То навряд. Фактичні нестиковки, плутаність і недостовірність розповідей тих, хто мешкав у проклятому будинку, якраз і дає змогу їхнім історіям відбутися як історіям жертв. Вони всі в тому танку смерті – випадкові персонажі. А от у самому процесі випадковостей немає.

«Прокляття дому» на формальному рівні вирізняє цікава оповідна техніка, точніше – оповідна логіка. Ерпенбек працює з нечасто оприлюдненим у великий прозі типом частотності: серія подій представлена тут саме як серія, але однократна. Це формальна ознака притчі, до речі. Така собі теорія випадкових чисел у романній версії – все, що нам здається збігом, ним не є. Таке було, скажімо, у «Мості короля Людовика Святого» Тортона Вайльдера. Хтось чомусь прийшов на той міст – у кожному випадку той вчинок був детермінований; щоб раптом і з неочевидних причин там загинути. Те саме у «Проклятті дому». Хтось чомусь – маючи на меті чіткий життєвий план – оселився у будинку біля озера. І зненацька зрозумів: смерть і є єдино доступною нам правдою, котра скасовує саму думку про випадковість. Хіба може бути випадковою подія, якої не уникнути в принципі?

Нам кажуть: «Два найважливіших слова, коли поберуться двоє людей: можна і слід, можна, слід, можна, слід», нам доведеться повірити, що ці слова найважливіші: можна і слід. Наочно-харизматичний підхід до (не)випадковості подій у Ерпенбек заворожує, а ще більше – до якоїсь такої випадковості людей. Неочікуване тут постає не таким, чого не можна уникнути, але і не таким, що не є можливим.

Книжка починається з опису, як із льодовика впродовж тисяч років утворювалося озеро й пагорб над ним, де й стоятиме будинок. Спочатку був лід, «осиротілий лід», уточнює Ерпенбек. Кожну з частин роману підважує фрагмент із Садівником – відстороненим спостерігачем, так здається. Він з’явився в селі нізвідки, він плекає свій сад, мовчить, дивиться і ні в що не втручається. Ця людина є такою самою покинутою напризволяще стихією, як і льодовик, який самотужки мусить переродитися на щось доступне і зрозуміле. Садівник – на свідка. Присвячені йому фрагменти – це марудна праця по «розчистці території»: корчує, спалює, пиляє, обриває, пересапує. Він свідок, то так. Але не ясно: він мусить пам’ятати чи забути те, що бачив. Щось типу того: чи пам’ятає саме озеро, як було льодовиком? Навіть якщо ми – озброєні геологічними студіями – про це знаємо достеменно.

Маємо підстави говорити про роман-алегорію. Але, як на мене, найважче й отож найцікавіше цю книжку прочитати буквально, виключно буквально. Принципово інше зазвучить послання: щось завжди є тим, чим воно зараз здається. І так, читати «Прокляття дому» буквально насправді важко. Але прикметно, що буквальне читання у випадку Ерпенбек має всі шанси стати якраз читанням навздогад. І в поміч тут буде епіграф номер три: «О ви, ліси моєї юності, чи обіцяєте мені, коли повернуся, повернення спокою?». Це дуже ностальгійна книжка. Це роман-спогад, котрому – як і будь-якому своєму (так!) спогаду – довіряти на всі сто не варто.

«Прокляття дому» не скидається на документальний роман, на таку собі фактограму. А ним він і є! Цей проклятий будинок – реальний бабусин котедж, побудований дідусем-архітектором, у якому минуло дитинство письменниці. Та й озеро це теж чітко назване, Бранденбурзьке море. Одне з німецькомовних видань роману прикрашало фото саме того реального будинку, звідки і виникли питання про мемуарність «Прокляття дому». Написати історію власної родини, не перетворити її на епічну сагу, та ще й зробити це так, щоб ніхто того відразу і не помітив – це треба уміти, скажу вам.

Паперові персонажі Ерпенбек – живі люди: її родичі, її сусіди. Вони – не носії певної ідеї. Вони – люди, які жили і померли у віллі біля озера. Авторка розповідає нам історію будинку. Але ж вона нам прицільно розповідає історію-себе. Наша робота: почути цю стриману автобіографічність не як роботу скорботи, а як жах, майже первісний жах людини від власної неспроможності до скорботи. Дім, знищений наприкінці роману, мусить бути зруйнованим відтак: щоб перервалося гіпнотичне зачарування культурою каяття і втрат.

«Почати нове життя означає вирости на старому», – декларує одна з розповідачок «Прокляття дому». Для цього треба розказати якнайповніше свою історію. Але «насправді ці слова – бездомні і тільки випадково приблукали сюди, в цю комірчину, в цю голову, чи все ж вони таки належать їй», – опонує нерішуче їй інша «співмешканка». Герої Ерпенбек – не жертви Історії і режимів, якими вони хочуть здаватися і щиро в це вірять. Вони є офірами власної такої собі гордині, коли виявляються не здатними прийняти життя таким як воно є. Отож і накидають силоміць власній екзистенції якісь більш-менш упорядковані і не-випадкові історичні проекти типу комунізму чи нацизму. Безуспішно, до речі.

«Прокляття дому» – складний, багатошаровий роман, який через свою зображальну і мовну скупість надається до різних, часом суперечливих інтерпретацій. Звучить як підказка одна з реплік резонера-Садівника: «Власник дому каже: У принципі, все завжди залежить від того, куди спрямувати погляд». Сам твір поступово виробляє художній вимір, що послідовно руйнує його ідеологічний замисел. Цей роман про те, чи втрачає ми себе, втрачаючи власне місце в Історії. А цікавлять Ерпенбек тут не причини такого знеособлення, а принципи, за якими існування поза «своїм місцем» стає воднораз і можливим, і неочікуваним.

«Чому?» щодо карколомних віражів німецької історії ХХ століття для «Прокляття дому» насправді не має сенсу. Значно важливіше зібратися з силами і чесно спитати: «Нащо?».

Ганна Улюра

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»