«Сідай, п’ять», або Письменники за партою

«Сідай, п’ять», — цю фразу, треба визнати, мало хто чув у школі з покоління літераторів двадцятих років. По-перше, освіта доти була платна і не всі могли собі це дозволити. По-друге, далеко не всі якщо і вчилися у школі, то її закінчили. По-третє, не всі ходили у відмінниках, дехто частіше чув «Сідай, два». Це сьогодні ми дивуємося, скільки талантів раптом і разом прийшло в літературу після революції, а тоді майбутній міністр освіти Павло Тичина вважав себе неуком, Володимир Сосюра з початкової школи перейшов одразу в ремісниче училище, Миколу Фітільова вигнали з гімназії і він босякував по цукроварнях, а герой попередньої статті Лев Скрипник, схоже, взагалі ніде не вчився.

Звідкіля ж вони такі взялися? Де вони вчилися і хто їх учив, з ким сиділи за партою і в кого списували? Були серед письменників і випускники гімназій та реальних училищ, а дехто встиг і виш закінчити.

Класичні гімназії — одинокі повноправні навчальні заклади в Російській імперії, по закінченні яких юнаки могли вступати до університету, мало того, без іспитів. Паралельно реальні училища постачали студентів для технічних вишів.

Згідно зі статутом гімназій і прогімназій, у цих закладах вивчали одну давню мову (наприклад, латину) і дві сучасні іноземні. У реальних училищах мертві мови не вивчали, там готували практиків — інженерів, технарів. До гімназії приймали хлопчиків, які отримали початкову або домашню освіту, вони мусили вміти читати й писати, знати основні молитви.

Павло Филипович (стоїть крайній справа) і Михайло Драй-Хмара (стоїть восьмий справа) на уроці трудового навчання в Колегії Павла Ґалаґана
Павло Филипович (стоїть крайній справа) і Михайло Драй-Хмара (стоїть восьмий справа) на уроці трудового навчання в Колегії Павла Ґалаґана

У Києві була ще Колегія Павла Ґалаґана — приватний навчальний заклад. За програмою вона дорівнювала чотирьом старшим класам класичної гімназії. У Колегії навчалося лише 70 учнів: 30 стипендіатів Ґалаґана і 40 хлопчиків своїм коштом; у кожному класі було по 10–12 учнів.

Колегія забезпечувала навчання, проживання, харчування, одяг. Тому конкурс при вступі був серйозний — п’ять-шість осіб на одне місце. Існувало й обмеження — в Колегію брали тільки православних. По закінченні навчального року учнів возили на екскурсії, переважно в Крим і на Кавказ. Одяг хлопцям шили дуже елегантний, перед звичайними школярами вони ще й понтувалися спеціальною кокардою на кашкеті з ініціалами ПГ.

Звісно, викладачі в Колегії були найкращі. Не дивно, що й серед випускників багато знаменитостей. Іноді таланти сиділи в одному класі, як-от поети Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара і Володимир Отроковський. Усі троє ще в Колегії почали писати вірші, зокрема під впливом учителя словесності Іллі Фроловича Кожина, всі троє починали російською мовою, а рано померлий Отроковський на українську і не переходив.

Український поет Михайло Драй-Хмара 1910 року надрукував у колегіатському журналі «Лукоморье» вірш «Девушка в алой косынке» — це його поетичний дебют. Павло Филипович довго підписувався псевдонімом Павєл Зорєв. Ранні символістські російськомовні вірші він надіслав своєму кумиру. Блок занотував: «Простота борется с метафоричностью и вычурностью модернизма; пока не побеждает».

Вчилися майбутні українські поети тільки на «відмінно», обидва вступили до університету. Багато було цікавого у їхньому житті, а все-таки колегіатську пору Драй-Хмара вважав найщасливішим періодом.

ІІІ Харківська чоловіча гімназія
ІІІ Харківська чоловіча гімназія

Михайлу Йогансену не доводилося проходити суворий конкурсний відбір, щоб потрапити до школи. Та й Третя чоловіча гімназія не вважалася в Харкові крутим навчальним закладом, як ґалаґанівська колегія: в уяві батьків вона посідала рівно третє місце після модних Першої і Другої гімназій. Один із випускників описував її так: «Це була справді “казьонна” гімназія, і її збудований ще десь за Олександра І будинок виглядав похмуро й непривітно в тій вузенькій вулиці. Довгі темні коридори, освітлювані і вдень тьмавими, тоді ще “вугільними” жарівками, були помальовані на сіру барву і здавались безконечними».

Йогансен потрапив у ІІІ гімназію з двох причин: по-перше, найближча до дому, по-друге, німецьку мову тут викладав його батько Гервасій Андрійович Йогансен. Його друг і однокласник Гриша Петніков згадував про Мишу Йогансена: «мы вместе держали приемные экзамены в гимназию третью в огромном пустом гимнастическом зале, и мне запомнился тихий, вихрастый, ежиком, робкий мальчик. Он бывал иногда в нашем доме вместе с Гервасием Андреевичем и Анной Федоровной и было, скажу вам, странно и как-то несколько торжественно-удивительно, что вот за нашим чайным столом сидит со мной рядом в синем форменном сюртуке учителя наш “немец” — строгий и такой требовательный, несколько суровый…»

Родина Йогансенів: стоять позаду батько Гервасій Андрійович з донькою Маргаритою, мати Ганна Федорівна, невідома, попереду — Таня, Миша і Федя
Родина Йогансенів: стоять позаду батько Гервасій Андрійович з донькою Маргаритою, мати Ганна Федорівна, невідома, попереду — Таня, Миша і Федя

Попри дешеву славу гімназії, клас у Йогансена зібрався зірковий. З ним разом училися майбутній російський поет-футурист, друг Велемира Хлєбнікова, його заступник на посаді Прєдзємшара Григорій Петніков і майбутній географ Юрій Платонов. У дитинстві у них був спільний інтерес — футбол. Хлопці «купили втроем на паях, экономя на завтраках и таких соблазнительных пончиках, футбольный чудесный мяч (Миша, я и Юра Платонов, будущий автор “Хмеречи” и друг книг) — это была новинка тогда, вроде полетов Уточкина. Я вспомнил этот наш футбольный мяч, а потом и бутцы… и гоняли его по каким-то пустырям за Лермонтовской улицей, где стоял и домик кирпичный учителя немецкого языка Гервасия Андреевича Йогансена».

Дружба ця тривала аж до загибелі Йогансена й мала різні форми. Майк, наприклад, віртуозно перекладав хитромудрі футуристські вірші Петнікова не лише українською, а й німецькою мовою. Юру Платонова обидва однокашники постійно тягнули в літературу. Він видав кілька популярних нарисів з географії — про США, Китай, і повість для дітей «Хмереч». Коли ж Петніков і Платонов підготували збірку «Казки далеких народів», Йогансен совісті не питаючись узяв звідти малайську казку про Тово і вставив у свій авантюрний роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Мало того, з десяти випусків роману під казку пішов цілий випуск.

Жмеринська чоловіча гімназія
Жмеринська чоловіча гімназія

Юрію Смоличу не пощастило, як і Йогансену, — його батько Корнелій Іванович був учителем і нерідко вислуховував скарги від колег на сина. Зате про його гімназіальні роки відомо чи не найбільше: Смолич описав їх в автобіографічних романах «Наші тайни» і «Вісімнадцятилітні» та в мемуарній книжці «Я вибираю літературу», а долю своїх однокласників — у романі «Gaudemus igitur». Проте чимало в ці видання не потрапило.

Через батька сім’я часто переїздила, Юрко встиг повчитися у трьох школах у трьох різних містах, серед них головною й останньою була Жмеринська чоловіча гімназія. У Смолича не було видатних учителів чи однокласників, зате серед них були цікаві оригінальні особистості й авантюрники. Скажімо, лікар Сигізмунд Іванович Вержбицький, якого Смолич пам’ятав рудим неуком Мунькою: «Він мав виключний і безмежний успіх у жінок.

Мунька був старший від мене років на два чи три. Але в гімназії ми були з ним майже нерозлучні, бо він був сином власника будинку, де мої батьки наймали квартиру. Отже, останні роки дитинства і всі мої юнацькі роки пройшли вкупі з Мунькою. Це було дуже тяжко для мене, бо ми мали вдачі цілком різні і протилежні. Ми про все думали різно і здебільшого ненавиділи одне одного. Мунька був здоровенний гевал, а я зроду вдачі тендітної, і мені боляче діставалось від Муньки в хвилини загострення наших суперечок. Здебільшого він валив мене на землю, хапав за чуб і товк головою, поки я не переламував своїх гордощів і не починав проситись. Це було мені дуже боляче і образливо — проситись у Муньки. Але ще більше образливим було для мене саме існування Муньки на землі — я вважав його за істоту негідну, презренну. Хоча загалом Мунька був вдачі доброї і доброзичливої, і особливого лиха я від нього не зазнав. Душа, серце і розум в Муньки були примітивні. Закоханість жінок Мунька приймав залюбки — жінок він любив, але розумів жінку тільки, як статевий орган на двох ногах. Імена дівчат, які віддавали своїй любові до Муньки свою невинність, Мунька записував хемічним олівцем на зворотному боці свого широкого форменного учнівського лакового пояса. Імена жінок він забував, або й не знав, щиросердно признаючись, що забув спитати. Він був елементарний пошляк і про себе казав, що він “кохальних дєл майстер”.

Гімназист Юрій Смолич. Жмеринка, 1918
Гімназист Юрій Смолич. Жмеринка, 1918

Я більше дивувався, аніж заздрив Муньці. Я ніяк не міг і досі не можу збагнути, чому Мунька мав такий успіх у жінок? Чому Мунька так припадав жіночим істотам до серця?

В Муньку були закохані і пробували труїтись, вішатись чи стрілятись всі ті дівчата, у яких був закоханий я. Але про моє кохання вони не знали.

Я дивився тоді в дзеркало і мені здавалось, що я розумію, чому не кохають мене. Бо з дзеркала на мене дивився негарний, косоокий, носатий, весь у ластовинні, похмурий юнак. І я тяжко ненавидів себе. Але ж Мунька був теж негарний, теж косоокий, теж рудий, а ластовиння на його обличчі було куди густіше за моє ластовиння. Чому ж тоді кохають Муньку?»

Жмеринську чоловічу гімназію Юрій Смолич закінчив буремного 1917 року. Батько його рано помер, мама не знала що порадити, і Юра не довго думаючи поїхав слідом за старшим братом Ігорем до Києва, вступати в комерційний інститут. Мама написала рекомендаційного листа давньому другу сім’ї композитору Кирилу Стеценку, просивши його давати хлопцям якусь роботу, бо «средствъ своихъ у нихъ немного, а потому надо что-нибудь прирабатывать». Хлопці у неї хороші, — писала Олена Адамівна, — «Юра къ тому же изучаетъ украинский язык, можетъ быть, это ему поможетъ».

Гімназист Валер’ян Поліщук. Луцьк, 1913
Гімназист Валер’ян Поліщук. Луцьк, 1913

Перешкодою для доброї освіти часто був соціальний або фінансовий стан, ще частіше вони збігалися. Гіркого хліба бідняцької дитини довелося спробувати Валер’янові Поліщуку. По закінченні двокласної сільської школи батьки намірилися віддати хлопця далі вчитися. Варіантів було два — сільськогосподарська або духовна школа, але Валер’ян не хотів бути ні землеробом, ні попом. Щасливий випадок познайомив його батька з інспектором Луцької гімназії, який вирішив допомогти. Для вступу в гімназію треба було найняти репетитора з німецької, французької, алгебри й історії. Репетитор коштував 8 крб на місяць плюс столування, тобто 80 крб на рік, а річний баланс старого Поліщука складав усього 100–120 крб. І тоді батько зважився на нечуваний крок — продав півтори десятини землі і єдину корову-годувальницю.

У Луцьку батько з Валер’яном пішли погуляти за місто, сіли на горбку і батько йому сказав: «Ото бачиш, я все зробив, що міг, спродався, витягнувся до кінця, щоб ти не був таким сліпим, як я. Тримайся ж і вчись. А як вивчишся на якогось там пана, то щоб мужиків не забував. А мені на старість щоб був кручок (“сотка”) горілки і кусок сала!»

У 1912 році Валер’ян Поліщук вступив до 4 класу Луцької гімназії. наступного року отримав земську стипендію, підробляв репетиторством, потягнув у гімназію брата й інших хлопців із села. Пізніше він згадував, як «пекельно билися наші мужики за науку». Грошей у батьків Валер’ян уже не брав, а ще й часом передавав щось додому.

Гімназист Валер’ян Поліщук. Катеринослав, 1916
Гімназист Валер’ян Поліщук. Катеринослав, 1916

З початком Першої світової війни Луцьку гімназію евакуювали в Білгород. Валер’ян із братом Нікандром поїхали в Катеринослав до дядька, перевелися в 1-шу класичну гімназію. Там у грудні 1914-го Поліщук без відома гімназійного начальства випустив альманах «Первая ласточка», у якому надрукував свій перший вірш.

У Катеринославі енергійний Поліщук читає Брема і Достоєвського, ставить фізичні досліди, поки його товариша, у якого він жив, не вдарило струмом, так що голова якийсь час не поверталася — це хлопці вивчали вплив струму на організм. На уроках Закону Божого Валер’ян діставав попа єхидними питаннями, а потім, озброївшись Бремом і Дарвіном, улаштував диспут на тему, чи є у тварини розум і почуття. Клас розколовся, дискутували цілих три уроки, аж поки Поліщукові просто заборонили говорити. Згодом клас зірвав урок історії, і Поліщука вигнали з гімназії. Він поновився через рік із трійкою за поведінку. Гімназію він скінчив улітку 1917 року і поїхав у Петроград вступати в інститут цивільних інженерів на архітектора.

Атестат (1917) і свідоцтво (1918) Валер’яна Підмогильного про закінчення І Катеринославського реального училища
Атестат (1917) і свідоцтво (1918) Валер’яна Підмогильного про закінчення І Катеринославського реального училища

Ще один випускник революційних років, крім Смолича і Поліщука, — Валер’ян Підмогильний. З Поліщуком вони могли навіть зустрітися на шкільній лаві, от тільки Підмогильний вчився не в класичні гімназії, а в реальному училищі. Сьогодні звучить дивно, що майбутній прозаїк і перекладач із французької готувався стати інженером. Та з Поліщуком вони все-таки зазнайомилися, і коли той у вирі революції захворів на тиф, Підмогильний його доглядав і лікував.

У грудні 1917 року Валер’ян Підмогильний отримав атестат про закінчення реального училища — старого зразка, російською мовою, а в травні 1918 року отримав ще й свідоцтво про закінчення реальної школи — нове, українською мовою, на підставі статуту, затвердженого Центральною Радою. Успіхи юнак виявив «відзначаючі» навіть із тригонометрії й алгебри. Через два роки у Січеславі вийшла перша книжка письменника — «Твори. Том І».