За чим сумує Салман Рушді

Writer Salman Rushdie attends an event in the Joan Fuster state library in BarcelonaШанувальникам красного письменства ім’я Салмана Рушді добре відоме. Але дехто з них іноді гадає, що Салман Рушді – неодмінно іранський поет і пише він мовою фарсі, або ж навіть арабською.

У «популяризації» Салмана Рушді велику роль відіграли медіа радянських часів, коли в далекий 1989 рік диктори перебудованого радіо («в Петропавловскє-Камчатстком – полночь») і телебачення (програма «Вермя» зі своєю музичною заставкою) мало не щодня дуже якось туманно повідомляли про те, що «поета» (бо ж написав «вірші») заочно засуджено до смертної кари і його чомусь хочуть убити, але було геть незрозуміло, чи той «поет», окрім усього іншого, ще є палким прихильником соціалістичного ладу, а чи лишень «навіршував» щось крамольного супроти іранського духовного лідера аятоли Хомейні. Тим часом ішов розголос і про аятолу Хомейні. Тоді з Москви привозили його кольорові портрети на глянцевому папері і дехто із шанувальників друкованого слова, далеко не мусульманин, чогось тримав ті портрети у себе в кімнаті. А от портретів Салмана Рушді тоді ще не бачили.

Невідворотно постає питання, а що ж то за «поет» такий Салман Рушді і про що йдеться у тих «Сатанинських віршах», за які його заочно засудили до смертної кари?

503

Салман Рушді народився у Бомбеї, найбільшому місті велелюдної Індії 1947 року, напередодні здобуття Індією незалежності, тож його батько любив казати, що спочатку народився «ти Салмане, а потім за вісім тижнів з Індії повтікали британці». Родина Рушді походила з кашмірських мусульман. А саме прізвище Рушді стало вигадкою письменникового батька Аніса, позаяк дідове ім’я та прізвище складно було навіть вимовити: Хаджа Мухаммад Дін Халікі Деглаві. «Гарне прізвище Старого Делі, – як опісля писав Салман Рушді, – що личило джентльмену старої школи, який люто дивився з єдиної вцілілої фотографії успішного промисловика й за сумісництвом есеїста». Мовою урду дід писав також вірші. Помер молодим, залишивши синові, себто татові Салмана Рушді, статки, які він потім розтринькав, а також прізвище – «надто вже важке для того, щоб нести його по сучасному світі». І письменників тато перейменувався на «Рушді», ушанувавши у такий спосіб своє захоплення Ібн Рушдом, або Аверроесом, як називали у Європі цього іспансько-арабського філософа ХІІ сторіччя.

Дитинство Салмана минало на Віндзор-віллі, Ворден-роуд, Бомбей-26. Будинок стояв на пагорбі, і звідти відкривався вид на море й місто. При вході до будинку Віндзор-вілли гордо виблискувала мідна табличка «Аніс Ахмед Рушді. Бакалавр гуманітарних наук, Кембриджський університет, юрист». Але його діти, а їх було четверо і серед них єдиний син Салман, знали дещо більше про свого тата: вранці він бадьорився допоки не починав голитися, а тоді ставав дуже дратівливим, і діти намагалися не потрапляти татові на очі; а коли він грав у гольф з їхньою мамою у Віллінґтон-клубі, то вона воліла не вигравати, але обережно програти, хоча й грала краще за тата; коли ж він напивався, то бридко кривлявся до дітей, що страшенно їх лякало. Але в дитинстві вони також мали розмаїті оповідки і солодкий сон, а як у сусідній кімнаті чули підвищені голоси, або до них долинав плач матері, то натягували на голови собі ковдри і засинали.

Салман Рушді у «Джозефі Антоні» розповідає також і про таке. Зчаста, йому, малому хлопцеві, тато перед сном розповідав силу-силенну казок; розповідав, переробляв і наново вигадував оповідки Шахерезади з «Тисячі й однієї ночі», розповідав про тварин «Панчатантра»; а також дивовижні історії, що лилися як водоспад з «Катасарітсаґора» – з велетенського озера оповідок, що утворилося в Кашмірі, де народилися його пращури; а ще легенди про могутніх героїв, зібрані у «Гамзанамі». Такий досвід неминуче привів до отримання двох незабутніх уроків: переший полягав у тому, що всі ті оповідки є неправдивими (бо насправді не існувало джинів у пляшках, летючих килимів або чарівних ламп), але, попри свою еправдивість, вони давали йому відчуття й розуміння таких істин, яких би не дала жодна правда; другий урок полягав у тому, що всі казки належать йому, як і його татові Анісові, а також усім іншим. Людина ставала оповідачем, себто, єдиною істотою на землі, яка розповідала собі казки, аби себе зрозуміти. У казці можна було жити, а також можна було жити казкою. Розповідь для людини ставала правом первородства, якого ніхто у неї вже ніколи не відбере.

33550_900

Потім було навчання у Реґбі-скул, що в Англії. Юного Салмана Рушді ніхто не змушував їхати на навчання за моря та океани. Мати всіляко намагалася його відмовити від такої затії. Але син наполіг на своєму. Тож тринадцятирічний Салман Рушді в січні 1961 року прилетів з батьком до Англії, де вони впродовж тижня чи двох перед початком навчання в Реґбі-скул жили в одному номері у готелі «Камберленд». Удень ходили по крамницях і купували необхідні для школи речі. Пили шоколадні молочні коктейлі і навіть пішли до кінотеатру «Оденон» на фільм «Справжнє пекло в школі святого Триніана». Ввечері тато купив курку-гриль у крамниці готової їжі і загадав синові пронести її в готельний номер під новим двобортним блакитним шерстяним макінтошем. Того вечора Аніс напився й трохи за північ розбуркав стусанами нажаханого сина й лаяв його на чому світ стоїть. Хлопцеві аж не вірилося, що тато знає такі слова. Потім вони поїхали до Реґбі, де всередині пансіону Аніс зробив знімок сина у макінтоші, що просяк смаженим курчам, і «якщо хтось помітить смуток в очах хлопця, то може подумати, що він сумує через неминучу розлуку з домом. Насправді ж хлопець не може дочекатися татового від’їзду, бо хоче якнайшвидше забути ночі брудних слів і невідомо чим викликаної сліпої люті».

Перегодя, коли Салман Рушді закінчив Кінґз-Коледж Кембриджського університету і поділився з татом своїм наміром стати письменником, нестримний стогін болю вирвався з Анісових грудей: «Що я тепер скажу своїм друзям?»

Але дев’ятнадцять років потому на синові сорокові уродини Аніс Рушді надіслав листа, написаного власною рукою, що стало найціннішим посланням, яке письменник коли-небудь одержував чи одержить. Це сталося за п’ять місяців до Анісової смерті у його сімдесят сім років від множинної мієломи, себто раку кісткового мозку. З Анісового листа видно, як уважно він прочитав і глибоко зрозумів синові книжки, з яким нетерпінням чекає він на наступні його твори, а також якою глибокою є його батьківська любов, якої він не висловлював упродовж половини свого життя. «Прожив він достатньо довго, – каже Салман Рушді, – щоб потішитися успіхом «Опівнічних дітей». За яких Салманові Рушді 1981 року у Великобританії було присуджено Букерівську премію.

Він і його батько мали однакові голоси. Іноді вдома йому доводилося відповідати на телефонний дзвінок, то Анісові друзі починали говорити з ним так, ніби він був батьком, і він мусив їх зупиняти, щоб не наговорили чого сороміцького. На вигляд батько і син також були дуже схожі, і «на гладших відрізках вибоїстої дороги, якою вони подорожували» разом, приміром, коли теплого вечора сиділи на веранді з розлитим у повітрі ароматом бугенвілії й палко сперечалися про світ», то обидва знали, що незважаючи на своєї розбіжності в думках з багатьох питань, вони мають однаковий склад розуму. Найбільше поділяли невіру.
3ad39308_1bb4_11e4_867e_00155d13641d_61731396_29ee_11e4_9708_00155d13641d.resize1

Коли ж Салман Рушді дали знати, що батько смертельного хворий, то він прилетів у Карачі, що в Пакистані, куди сім’я Рушді переїхала ще 1964 року з не до кінця зрозумілих для сина причин. Для нього «настали лагідні дні, щось на зразок повернення до невинності». Дав собі слово забути всі прикрощі: підслухані в дитинстві сварки батьків, п’яну наругу в лондонському готелі «Камберленд» в січні 1961 року, а також той день, коли він ударив батька у щелепу. Він мав двадцять років й Анісова шалена лють перейшла всі межі, до того ж він прискіпався того разу до матері. Аніс не вдарив сина у відповідь, але обернувся і засоромлений пішов геть. А тепер це вже не мало значення. Смертельно хворий Аніс лежав у Карачі в лікарні Аґа-хана і не мав жодних сил. Був тихий і готовий до всього. «Я їм казав з самого початку, що це рак, – скаржився він. – Запитав їх, куди подівалася моя кров?»

Дещо раніше Аніса страшенно роздратував герой «Опівнічних дітей» Ахмед Сінай – тато, що зловживав алкоголем. Він не розмовляв з сином і погрожував дружині розлученням за «те, що виховала такого синочка». Заспокоївся тільки тоді, коли було ясно, що книжка має успіх, а татові друзі вітали його по телефону. Потім він сказав Салману: «Коли ти на колінах тримаєш дитя, то воно іноді тебе мочить, але ти його пробачаєш». Опісля син відчував образу на тата, і напруження між ними не спадало. Тепер усе те минулося. Аніс тримав руку свого сина й шептав: «Я сердився, бо кожне слово, що ти написав, було правдою».

Упродовж наступних днів вони відновили свою любов, і вона знову стала їхньою так, ніби ніколи й не губилася. Одного дня він узяв електричну бритву й обережно підголив батькові обличчя.

Потім дуже кволому Анісові захотілося додому. Будинок у Карачі був протилежністю Віндзор-вілли у Бомбеї, себто сучасним, збудованим на різних рівнях, геть не схожим на стару віллу. Аніс не міг піднятися по сходах до своєї спальні. Йому постелили в кабінеті на першому поверсі, тож він лежав в оточенні книжок.

000_DV419142_fmt

Анісова мить настала опівночі 11 листопада 1987 року, менше ніш за два дні після повернення з лікарні. Салману ще довелося його занести до ванни й і помити після того, як з нього витекла чорна діарея. Потім тато страшенно блював у відро, а тоді вони його занесли до машини, й Самін, Салманова сестра, як вітер, помчала до лікарні Аґа-хана, найкращої лікарні у Карачі. Опісля він подумав, що треба було його залишити вдома, аби він спокійно міг померти, проте в ту мить усім їм здавалося, що в лікарні зможуть урятувати йому життя, тож він іще хоч трохи проживе. Треба була його пожаліти в останні хвилини життя і не мучити електричними розрядами. Але вони його не пожаліли, лікарі не допомогли, і він відійшов, а Неґін, салманаова мати, незважаючи на своє довге складне заміжжя, опустилася на долівку й голосила. «Він клявся, що ніколи мене не покине, а тепер, коли пішов, як я без нього житиму?»

Потім був похорон. Прийшли татові друзі. Цвинтар був недалеко, тож допоки прибули мари, напахчені квітами й стружкою сандалового дерева, могила вже зяяла порожниною. Гробокопач стояв унизу в ногах, а Салман поліз у голови, і тоді до ями опустили Аніса. Стояти в татовій могилі й підставляти свою руку під окутану саваном голову мертвої людини, а відтак покласти ту голову на місце її вічного спочинку виявилося справою не з легких. Коли він вилазив з могили, то відламав ніготь на великому пальці лівої ноги; довелося йти до місцевої лікарні Джіннага, аби там зробили укол від правця.

Або ось такий спогад письменника. Ще до його народження батьки найняли молодого бомбейського художника розмалювати майбутню дитячу кімнату всілякими казковими тваринами, і дуже небагатий митець на ймення Крішен Кганна погодився виконати замовлення. Він також намалював портрет Салманової молодої матері Неґін, однак її чоловікові Анісові той портрет не сподобався, і він відмовився його купити. Художник зберігав відкинуте полотно в майстерні свого друга, який намалював свою власну картину поверх портрета й продав ту картину. Тож десь у Бомбеї висів захований під картиною іншого художника портрет Неґін Рушді, виконаний Крішеном, який, поза сумнівом, став одним із провідних митців сво го часу. Того портрета розшукати так і не вдалося. І зрештою Салман Рушді почав думати, що втрачений портрет викликає навіть більше спогадів, ніж викликав би знайдений: втрачений портрет – це чудова загадка, а якби його знайшли, то могло б виявитися, що Аніс Рушді мав непоганий мистецький смак, а зовсім юний на той час Кгана виконав свою роботу не найкращим чином, тому він припинив пошуки.

Також пригадує Салман Рушді, що його мати Неґін любила розповідати йому багато всіляких бувальщин. Неґін Рушді, в дівоцтві Зогра Батт, коли одружилася з Анісом, то змінила не тільки дівоче прізвище, але й своє ім’я, переродившись заради свого чоловіка, і відмовилася від Зогри, про яку він навіть слухати не хотів, бо колись вона вийшла заміж і палко кохала іншого чоловіка. Але той чоловік не міг мати дітей, і вони розійшлися. Була вона Зогрою чи Неґін в найглибший закутках своєї душі, її син так і не довідався, бо йому вона ніколи не розповідала про чоловіка, якого залишила в минулому, натомість вибовкували йому не свої, але чужі таємниці. Була великою пліткаркою, тож він, її найстарша дитина, сидячи на її ліжку, не раз заслухувався пікантними й іноді похітливими місцевими плітками. Відчував, що її таємниці належать і йому, бо варто розповісти якусь з них – і вона належить не тільки оповідачеві, але й слухачеві. Для того, щоб таємниця не стала надбанням усіх, існує лишень один засіб: Нікому її не розповідати. А в подальшому житті, коли він став письменником, його мати казала: «Я більше не розповідатиму тобі цих побрехеньок, бо ти вставляєш їх у свої книжки, а я тоді маю з ними клопіт».
24128941

Аніс Рушді до Неґін також мав дружину. Про першу Анісову дружину діти знали дуже мало. Але все ж таки чули про татову трагедію. В Аніса з першою дружиною народилася донька, себто їхня єдинокровна сестра, але про її ім’я вони так і не довідалися. Одного вечора перша дружина зателефонувала Анісові й сказала, що дівчинка дуже хвора і може померти, а він подумав, що то вона вигадала собі такий привід, аби заманити його до себе, а дівчинка тим часом померла. Довідався про смерть доньки і побіг до будинку першої дружини, але вона його навіть на поріг не впустила, хоча він гримав кулаками в двері і ридав, як мале дитя

Після смерті Аніса Рушді письменників дядько по материній лінії Магмуд якось сказав, що Шаґгіл, отой чоловік, якого кохала колись Зогра, все ще живий, він – неодружений і дуже хоче з нею побачитися. Діти тільки заохочували маму до зустрічі. Тепер ніщо не стояло на перешкоді між літними закоханими. Від неї ніхто не вимагав життя на самотині до кінця свого віку (після Анісової смерті вона прожила ще шістнадцять років). Але як тільки діти починали говорити за Шаґгіла, то вона, як та мала дівчинка, злегка по-заколотницькому всміхалася й хитала головою.

Або ось таке. Після закінчення навчання у Кінґс-Коледжі Кембриджського університету, де він вивчав історію та англійську літературу, Салман Рушді згодом став працювати копірайтером у великій рекламній агенції «Оґілві анд мазер», де майже кожен з працівників мріяв стати відомим письменником. Аж тут Рушді повідомляє керівникові про свій намір піти з роботи. «Ага, – сказав його керівник, – ви хочете більшої зарплати». «Не зовсім, – відповідає Рушді. – Я нічого не домагаюся. Просто повідомляю вас за тридцять днів, що звільняюся. На тридцять перший я не вийду на роботу». «Ну, – відповів бос, – не думаю, що ми зможемо вам аж стільки заплатити». Тридцять днів потому влітку 1981 року після відходу з рекламної агенції він став професійним письменником, і його востаннє відвідало п’янке й збудливе відчуття свободи. Він скинув із себе рекламу як непотрібну шкуру, хоча тишком-нишком далі пишався своїми найвідомішими гаслами: «Неслухняні але ніжні» (створений на замовлення «Свіжих тортів»), а також рекламною кампанією із «булькітливих» слів пористого шоколаду «Аеро». Того ж року, коли його «Опівнічних дітей» удостоїли Букерівської премії, першу телеграму – в ті часи ще надсилає телеграми – Салманові Рушді надіслав колись збентежений керівник рекламної агенції. «Вітаю, – йшлося в ній, – один з нас таки її отримав».

А ще таке: кільканадцять років раніше юному Рушді сподобалася дівчина з бутика – ота «неземна присутність», що сиділа у модно затемненому із запахом пачулі приміщенні, наповненому музикою ситари. Якось зібрався з хоробрістю й пішов униз, щоб познайомитися з тією дівчиною. «Здрастуйте, я живу над вами, мене звати Салман». Дівчина з бутика підійшла до нього так близько, що на її обличчі добре вгадувалася зневага. А тоді дуже модно, дуже повільно стенула плечима. «Чувак, базар закінчено», – сказала вона.
рушди

Вулицею Кінґз-роуд проходили найгарніші дівчата у світі, до смішного роздягнуті, у супроводі чванькуватих чоловіків, які також до смішного були переобтяжені одягом, у сурдутах з високим комірцем і в примхливих сорочках, у вельветових пом’ятих штанах-кльош і в туфлях зі штучної зміїної шкіри. Здавалося, він був єдиним, хто не знав щастя.

Ось таке могло найбільше запам’ятатися якомусь шанувальникові красного письменства, що прочитав сімсот з гаком сторінок спогадів Салмана Рушді. Ну, зрозуміло, запам’яталося і таке:

1989 року Салман Рушді опублікував свій четвертий, найзнаменитіший роман «Сатанинські вірші», що викликав досі небачений розголос у світі. Багато хто серед мусульман побачили в романі віровідступництво і блюзнірство. Влада деяких країн, серед іншого Індії, Судану, Єгипту, Саудівської Аравії заборонила видання і розповсюдження його роману. А 14 лютого 1989 року духовний літер Ірану аятола Хомейні видав фетву, яка закликала правовірних мусульман до вбивства письменника. Того ж дня репортерка Бі-бі-сі телефоном повідомила письменнику про «завершення його колишнього життя й початок, уже невдовзі, нового похмурого існування», і він навіть не запам’ятав її прізвище, а заходився бігати по своєму лондонському будинку, зачиняючи на засуви віконниці у вітальні, а тоді ще й кинувся замикати вхідні двері. Різноманітні радикальні ісламські організації за його голову обіцяли винагороди, що сягали мало не трьох мільйонів доларів.

Опісля від рук релігійних екстремістів загинув перекладач «Сатанинських віршів» на японську мову Гітоші Іґараші, зазнав важких поранень італійських перекладач Етторе Капріоле, а крізь міцне тіло норвезького видавця Вільяма Нюґора пройшли на виліт кулі. В Англії пролунали вибухи в крамниці видавництва «Пенґвін букс». Дійшло до того, що в березні 1989 року фетва спричинилася до розриву дипломатичних відносин між Великобританією та Іраном.

Але все ж таки редактори й критики американського видання «US Today» включили «Сатанинські вірші» до переліку двадцяти п’яти книжок, що найбільше вплинули на читачів за останню чверть ХХ століття.

original

Загроза замаху на життя змусила Салмана Рушді понад тринадцять років переховуватися. Він таємно переїжджав з однієї конспіративної квартири на іншу, і більшість того проміжку часу його цілодобово охороняв підрозділ британської спеціальної поліції.

1998 року британський уряд відновив дипломатичні відносити з Іраном, що були розірвані через фетву. Аятола Хомейні на той час уже помер, але фетви не скасував. Салман Рушді знову зміг відвідати Індію, хоча з усіма застережливими заходами.

І тут не знати чому пригадується читачеві відвідини Салмана Рушді разом з сином Зафаром, якому на той час уже виповнилося 21 рік, будинку діда письменника у горах біля Шімли. Дід заповів ту кам’яницю своєму єдиному синові Анісові, а от Аніс Рушді перед смертю подарував її вже своєму єдиному синові. Цей будинок незаконно реквізував уряд штату Гімачал-Прадеш відповідно до Акту, який дозволяв Індії забирати майно кожного, хто осів у Пакистані. Але Салман Рушді ніколи не був громадянином Пакистану, тому йому за допомогою адвоката вдалося повернути той будинок у свою власність.

«Повітря стало свіжим, з крутих схилів хилилися високі хвойні дерева. Над ними у сутінках засяяли перші села в промінні призахідного сонця. Вони минули вузькоколійний поїзд, що повільно рухався мальовничою дорогою вгору до Шімли. Зупинилися біля дгаба вже неподалік Солани, аби трохи перекусити, тож власник тішився, що має відвідувача в особі Салмана Рушді. Хтось підійшов і попросив автограф. Він не зважав на стурбовану похмурість старшого офіцера поліції Акшея Кумара. У Солані він був ще дванадцятирічним, але завжди вважав цей будинок своїм домом».

Уже споночіло, коли вони дісталися Анісової вілли. З дороги до неї вели сходи, що налічували 122 сходинки. Вибіг сторож Ґовінд Рам і збентежив письменникового сина Зафара тим, що нахилився, аби торкнутися їхніх стоп. Небо аж мінилося від зір. До саду Салман Рушді пішов сам. Йому хотілося побути на самоті.

«Прокинувся о 5 годині ранку від далекої підсиленої через гучномовці музики й монотонного співу, що долинали з індуїстського храму по той бік долини. Одягнувся й ходив у досвітній мряці навколо будинку. З похилим рожевим дахом і невеличкими башточками на кожному розі він був навіть чудовіший, ніж запам’ятався йому в дитинстві, чудовішим, ніж на світлинах адвоката, а вид на гори виявився просто запаморочливим. Дивно було ходити навколо малознайомого будинку, який тепер знову йому належав».

Спогади за назвою «Джозеф Антон» закінчуються весною 2002 року, коли 24 березня вже майже п’ятдесятип’ятирічний письменник побував зі своєю молодою дружиною-красунею Падмою Лакшмі у Голлівуді на влаштованому журналом «Веніті феар» святкуванні з нагоди вручення «Оскарів». Вона була значно молодша за нього, а у спогадах він називає її Ілюзію. Прибули вони до ресторану «Мортон»; і він бачив, як Падма позує й вивертається всім усім своїм тілом перед стіною підбадьорливих фотографів, як вона палахкотить яскравим полум’ям молодості й вроди, і раптом звернув увагу на вираз її обличчя й подумав: та ж вона займається сексом з сотнями чоловіків одночасно, а вони її навіть не торкаються; жоден чоловік не зможе з ними позмагатися. Так, зрештою, він її втр атив, авжеж утратив, однак «ліпше втратити свою ілюзію, – підсумовує Салман Ружді, – і жити зі знанням того, що світ усе ж таки реальний, і жодна жінка не спроможна зробити той світ таким, яким ти хочеш його побачити. Це можеш зробити тільки ти сам».

Остаточно спогади закінчуються рівно о десятій ранку в середу 27 березня 2002 року, коли добре знайомі Салману Рушді поліцейські Боб Сейт і Нік Коттедж під’їхали до готелю «Гальсіон» у Лондоні і спочатку назвали його конспіративним іменем Джо, себто Джозеф, але одразу попрохали вибачення і тоді вже називали його Салманом, а потім повідомили, що рівень загрози його життю настільки став низьким, що охорона йому більше не непотрібна.

article-2133061-12B181D0000005DC-911_634x848

Аякже, життя тривало далі. Нову хвилю невдоволення в Пакистані, Ірані та Індії викликало присудження Рушді лицарського титулу. 16 липня 2007 року з нагоди дня народження королеви Єлизваети ІІ «за службу літературі» Салмана Рушді було посвячено у лицарі Британської Імперії. З того дня письменник уже іменувався сером.

І тут шанувальникам красного мистецтва могли пригадати розділ з «Джозефа Антона», що мав назву «Фаустівська угода навпаки». Весь час, поки Салман Рушді писав «Сатанинські вірші», над його столом висів аркуш паперу зі словами: «Написати книжку – це укласти фаустівську угоду навпаки. Щоб досягти безсмертя або щоб принаймні жити у пам’яті нащадків, ти втрачаєш або щонайменше руйнуєш своє щоденне реальне життя».

В Ірані та Пакистані почалися протести, пов’язані з нагородженням письменника. Як і раніше протестувальники спалювали опудала Рушді. За голову письменники радикальні угруповання знову призначали щедрі доларові винагороди.

Два тижні після присудження Салманові Рушді титулу лицаря його четверта дружина-красуня Падма Лакшмі, актриса, модель і телеведуча індійського походження подала на розлучення.

Отже, Салман Ружді одружувався чотири рази. Його першою дружино була Клариса Мері Луард. Зустрівся він з нею 26 грудня 1969 року, за п’ять днів до завершення шістдесятих, коли йому виповнилося двадцять два роки, а їй – двадцять один. Мала стрункі ноги і зелені очі, а від її блиску не могло встояти жодне юнацьке серце. «Я закохався швидко, вона – повільно», – пізніше напише Салман Рушді. У них народився син Зафар. Після його народження, коли акушерка вигнала молодого батька з палати, він тинявся порожніми недільними лондонськими вулицями, шукаючи квіти, й дав десять фунтів продавцеві газет за примірник «Сандей експресс», аби сказати: «Здачі не треба, в мене народився син». Для сина Зафара Салман Рушді написав чудову річ «Гарун і море оповідок». Уже після розлучення з першою дружиною, коли вона лежала при смерті у лікарні, то Рушді, сидячи біля неї, тричі поцілував її у голову, і вона раптом підвелася і з жахом поглянула йому просто у вічі: «Я помираю?» – «Ні, – збрехав він, – ти просто відпочиваєш». Тому досі запитує себе, чи мав він право тоді збрехати.

Другою дружиною Рушді була американська письменниця Маріан Віттінґс. Була хорошою письменницею і чудовою жінкою, але поволі він почав дізнаватися про неї речі, які йому геть не подобалися. Коли вона переїхала до його будинку, то залишила на автовідповідачі редактора журналу «Ґранта» повідомлення про те, що її номер телефону змінився. «Він може здатися тобі дещо знайомим, – казала вона редакторові, а після тривожної паузи додала: – Все ж таки я його запопала». Рушді запропонував їй вийти за нього заміж після батькової смерті в листопаді 1987 року, і стосунки між ними майже одразу почали псуватися.

Втретє Рушді одружився з Елізабет Вест, що була на чотирнадцять років за нього молодшою і народилася того ж самого дня, коли він вперше приїхав до Лондона на навчання в Реґбі-Скул. «День був сонячний, – сказав він Елізабет. – І холодний». Елізабет працювала редактором у видавництві «Блумсбері» і вечорами, особливо на вихідних, радісно котилася не велосипеді через Темзу до нього в гості на конспіративну квартиру. У них народився син Мілан Лука Вест Рушді, для якого письменник написав прегарну книжку «Лука, або вогонь життя».

Також запам’яталося перебування Рушді на острові Маврикій, де здебільшого жили індійці, які ніколи не бачили Індії, а ще там колись водилися важкі піші птахи, завбільшки з лебедя, яких винищили поселенці в кінці XVI сторіччя; також запам’яталося пограбування будинку письменника, коли злодій проник вночі через вікно у спальні, (тільки подумати, зловмисник лізе повз трьох людей, і ніхто з них навіть не розплющив очі; а якби в будинку залишилася поліція, то його б мабуть і застрелили); а ще автомобільна аварія, у яку Салман Рушді потрапив у далекій Австралії («Повний кузов лайна») і безліч усього такого іншого, але найбільше запам’яталися його «Сатанинські вірші». Про них Салман Рушді дізнався, коли вчився на останньому курсі Кінґз-Коледжу. Кожен студент, що збирався здавати іспит на ступінь бакалавра з відзнакою, мав вибрати три «спеціальні теми». Одною з таких спеціальних тем, яку вибрав Рушді, була «Мухаммад, зародження ісламу й раннього халіфату».

1967 року мало студентів-істориків цікавилися Пророком ісламу, по суті, настільки мало, що призначений викладач курсу скасував свої лекції і відмовився керувати кількома студентами, що вибрали цю тему. А Салманові дуже хотілося досліджувати це питання. «Він – син свого батька, безбожника, однак зачарованого богами й пророками. Він – також має стосунок до мусульманської культури, що пустила глибоке коріння у Південній Азії, і є спадкоємцем образотворчих, літературних і архітектурних надбань моголів та їхніх попередників».

Артур Гібберт, геній-медієвіст, згідно з університетською легендою, колись на своїх випускних екзаменах відповідав на запитання, які він знав найменше, щоби встигнути відповісти у відведений час. Він і погодився стати керівником юного Рушді. «Я не фахівець у цій області, – сказав він скромно, – проте дещо знаю, і якщо ви згоді працювати під моїм керівництвом, то я охоче вам допоможу».

Таку пропозицію з вдячністю прийняв впертий студент, який стояв у робочому кабінеті професора й сьорбав зі склянки херес. Для єдиного студента вивчення цього питання стало втіленням бачення його батька. Життя Пророка й народження нової релігії досліджувалися як історичні події, аналітично, розсудливо, належним чином. Тему наче спеціально придумали для нього.

На початку їхньої роботи Артур Гібберт дав йому молодому дослідникові пораду, про яку він запам’ятав на все життя. «Ніколи нічого не пиши на історичну тему, – казав Гібберт, – допоки не почуєш, як говорять люди». Над сказаним він думав упродовж років, і зрештою, порада перетворилося на цінну керівну засаду в галузі художньої літератури.

Тож у голові молодого Салмана Рушді стосовно «сатанинських віршів» постала приблизно така картина: жили кочівники, які почали вести осілий спосіб життя. Закладалися міста. Мекку заснували лишень кілька поколінь тому. Ясриб, який пізніше перейменований у Медіну, являв собою групу таборів неподалік оази, обнесеної нетривкою стіною.

Біля воріт Мекки стояло три храми з трьома богинями: аль-Лат, аль-Узза та Манат. Крилатими богинями, таким собі благородним птицям. Або ж ангелами. Щоразу, коли торговельні каравани, за чий рахунок збагачувалося місто, виходили в далекі країни чи поверталися додому, то обов’язково зупинялися біля одного із храмів і давали пожертвування. Себто, платили податок. Найбагатші родини Мекки тримали під контролем ці храми, і їхні статки значною мірою мали «жертовне» походження.

У середмісті в будівлі, відомій як Кааба, стояли ідоли сотень богів. Одна із статуй, аж ніяк не найпопулярніша, представляла собою божество, що називалося аль-Лаг і означало бог, так само як аль-Лат означало богиня. Незвичайність аль-Лага полягала в тому, що він не був богом дощу чи богом багатства, ані богом війни чи богом кохання, а вважався таким собі розпливчастим богом усього. Люди надавали перевагу богам-фахівцями у своїй сфері діяльності перед богами загальними і всебічними. Проте аль-Лаг стане славнішим богом за будь-яке поганське божество.

У спогадах Салман Рушді пояснює, що людина, яка піднесе аль-Лаг із майже забуття і буде його Пророком, прирівнявши аль-Лаг до старозавітного Бога Сущого і новозавітного Бога-Трійці, стане Мухаммад ібн Абдулаг з роду Бану-Хашим, сирота, що жив у дядьковому домі. У підлітковому віці почав подорожувати з дядьком Абу Талібом у торговельних справах до Сирії. Під час подорожей він майже напевно, що зустрівся з першими християнами, вірними несторіанської секти. Відповідно до несторіанців, Ісус Христос, наприклад, народився в оазі під пальмовим деревом. Пізніше в Корані архангел Джібріл відкрив Мухаммадові суру, відому як «Майрам», себто Марія, в якій Ісус народжується в оазі під пальмовим деревом.

Мухаммад ібн Абдулаг мав славу вправного купця і чесної людини, а у віці двадцяти п’яти років одержав пропозицію одружитися на старшій, заможній жінці на ймення Хадіджа, тож наступні п’ятнадцять років він успішно торгував, але пізні ніше іноді цілими тижнями жив відлюдником у печері на горі Гіра. Коли Мухаммадові виповнилося сорок років, на горі Гіра явився йому ангел Джібріл і наказав «читати» або «декламувати», «рецитувати». Мухаммад подумав, що збожеволів і втік від видіння. Але після настійливих порад з боку дружини й близьких товаришів, він повернувся послухати, що все ж таки ангел хоче йому сказати.

Відтак купець стає Божим Посланник; його переслідують у Мецці і він втікає до Ясриба (Медіни), там він уже поважний законодавець, вмілий правитель і вправний військовий діяч. Мухаммад був сиротою, не мав впливової родини, тому, пори його успіх у купецькій справі та інші досягнення, не міг стати одним із міських правителів.

Сламан Рушді у спогадах пише: «І тут бачимо дивовижний парадокс: переважно консервативна теологія, любовно оглядаючись на культуру, що зникає, стає революційною ідеєю, а відособлена урбанізацією незадоволена біднота, вулична юрба стає її найпалкішим прихильником. Мабуть, еліта Мекки тому так і боялася Ісламу, цієї нової ідеї; так злісно переслідувала мусульман; саме тому засновник ісламу міг – тільки допустимо таку можливість – одержати пропозицію щодо настільки привабливої угоди».

Салман Рушді стверджує, що головні збірники хадисів, переказів про життя Пророка, укладених ібн Ісхаком, аль-Вакіді, ібн Саадом, аль-Бухарі й ат-Табарі, згадують про випадок, який опісля став відомим як випадок із «сатанинськими віршами». Одного дня Пророк повернуся з гори Гіра і читав суру «ан-Наджм», себто «Зоря». Вона, буцімто містила і такі слова: «Чи ж бачили ви аль-Лат та аль-Уззу? І ще цю, третю з них – Манат? Вони – благородні птиці, а їхнє заступництво – нам дуже бажане». По кількох днях, а, може, тижнях, а, може, роках він знову пішов на гору, а коли повернувся звідти, то заявив, що попереднього разу в подобі архангела йому явився диявол, тому вірші, які він одержав, – не божественні, але сатанинські, і їх треба негайно вилучити з Корану. Тепер ангел приніс нові вірші від Бога і саме ними слід замінити сатанинські вірші у великій книзі: «Чи ж бачили ви аль-Лат та аль-Уззу? І ще цю, третю з них – Манат? Невже вам – чоловіки, а Йому – жінки? Такий розподіл був би несправедливим!». Але залишилося запитання каже Салман Рушді: «Чому Мухаммад спочатку прийняв перше, «хибне» одкровення як правдиве? І що сталося в Мецці в період між двома одкровеннями, сатанинським і ангельським?

Мухаммад хотів, аби його прийняли мешканці Мекки. «Він прагнув, – пише ібн Ісхак, – знайти підхід і перетягти їх на свій бік». Новина про визнання ним трьох крилатих богинь швидко розійшлася серед людей. «Вони дуже раділи й тішилися з того, як він висловився про їхніх богів, – пише ібн Ісхак, – кажучи «Мухаммад дуже приязно висловився про наших богів»». Аль-Бухарі повідомляє: «Пророк… упав ниць, сказавши «ан-Наджм», а за ним упали ниць мусульмани, погани, джини і всі люди, скільки їх було на Землі».

Відречення Пророка від свого попереднього одкровення західні історики запропонували політичне прочитання епізоду. Храми трьох крилатих богинь служили джерелом доходів для правлячої еліти міста, куди не прийняли Мухаммада. Тому, можливо, йому запропонували «угоду»: якщо Мухаммад чи архангел Джибріл, чи Аллах змиряться з тим, що послідовники ісламу зможуть поклонятися птицям-богиням, як, наприклад, ангелам, дуже популярними і прибутковими в Мецці? – тоді припиняться переслідування мусульман, а сам Мухаммад одержить місце серед правителів міста. Не виключено, що Пророк на короткий час міг піддатися спокусі.

І що ж стається далі? Чи міські старійшини зраджують своєму слову, вважаючи, що Мухаммад, заграючи з багатобожжям, скомпрометував себе в очах своїх послідовників? Чи послідовники відмовляються прийняти одкровення про богинь? А чи сам Мухаммад пошкодував, що поступився своїми принципами, піддавшись заклику до угодовства? Лишень уява здатна заповнити прогалини в історичних записах. Однак у Корані йдеться про випробовування усіх пророків спокусою. «Ми не відсилали раніше посланця чи пророка, якому б шайтан не підкинув щось у його читання, коли той читав», – сказано у 22-й сурі. І якщо випадок із сатанинськими віршами був спокусою для Мухаммада, то він витримав її з гідністю. Бо і зізнався в спокусі, і відрікся від неї. Ат-Табарі так цитує Пророка: «Я вчинив зло проти Бога і вклав у Його уста слова, яких він не казав». Отже, ісламський монотеїзм пройшов суворе випробовування, після якого постав непохитним і сильним, незважаючи на переслідування, вигнання і війни. Невдовзі Пророк одержав перемогу над своїми ворогами, і нова віра швидко поширилася світом. Гарна історія, подумав студент Салман Рушді. Вже тоді він мріяв стати письменником і заховав гарну історію в закамарки своєї свідомості. І вона через двадцять років йому пригодилася.

Ось таким постає Салман Рушді для тих, хто прочитав його «Джозефа Антона». А якими ж постають його «Сатанинські вірші» – твір, що місить, як каже письменник, чверть мільйона слів, і написаний далеко не як пасквіль на Пророка?

rushdy-1

Найвідоміший роман Салмана Рушді, складається з дев’яти розділів. Епіграфом роману служить уривок з маловідомого у нас твору Даніеля Дефо «Історія диявола» і в ньому йдеться про блукання диявола та відсутність постійного місця проживання. Ну, що ж, і не дивно. Це ж бо «Сатанинські вірші».

Перший розділ «Ангел Джібріл» викликає у читача, особливо ознайомленого з «Джозефом Антоном», доволі змішані почуття, бо його зачин скидається на якийсь фантастичний фарс. Двоє, можна сказати, молодих чоловіків Джибріл Фарішта і Саладін Чамча падають з неба, а точніше, з літака, що розламався, як сигара, навпіл, і падають вони, немов ті крихти тютюну, та й іще виспівують. Але запитання серед отого нібито фарсу «Хто я?», все ж таки налаштовує читача на філософський лад. Відтак знову запитання: «Мутації?». А за ним іронізування, доброзичливе глузування з головних героїв, через які розкривається різна сутнісна природа головних герої твору. Ось вони після падіння очунюють на засніженому англійському узбережжі Ла-Маншу. Читач збентежений, бо чекав чогось крамольного, а його нема. Відтак дізнається про їхнє життя, рід занять, про їхні любовні історії, а також, як так сталося, що вони обоє опиняються в одному літаку, котрий захоплюють терористи і невдовзі його підривають, чим і починається роман.

А от другий розділ «Магунд» таки ошелешує читача. Бо Джібріл засинає і йому сниться початок іншої сюжетної лінії роману, у якій у такому ж іронічно-жартівливому ключі розповідається про Магунда, у якому однозначно вгадується натяк на засновника ісламу Мухаммада, до того ж читач близько не знайомий з ісламом сприймає це за легке іронізування з натяком на сучасність, і вважає, що Рушді все ж таки не переходить межі дозволеного, та й окрім усього іншого ця історія з Магундом сниться людині з психічними розладами. Себто, так уявляється постання ісламу у сьомому сторіччі не вельми глибоко обізнаному в історії та й загалом у ісламі Джібрілові Фарішті, найвідомішому в індії артистові, що зіграв роль безлічі богів. І він тепер уявляє себе то посланником, себто, самим Магундом, то архангелом Джібрілом, який сповіщає першому одкровення. Так би мовити, він грає дві ролі. Саме ця сюжетна лінія загалом і другий розділ зокрема викликали шквал критики на адресу Рушді як письменника з боку мусульманських теологів та вчених. Отже, читач дізнається про життя Магунда у Джагилії, про його друзів-сподвижників, які зображені в іронічно-спрощеному вигляді. Тут угадується історична паралель з початком проповідування Мухаммада у Мецці, де він спочатку мав небагато прихильників, а приміщення храму Кааби у той час було пересичене поганськими ідолами, поряд з храмами трьох язичницьких богинь аль-Лат, аль-Уззи та Манат, на яких і зосереджена вся ідея «сатанинських віршів». Проповідування Магунда викликає невдоволення і ненависть у правителя Джагилії Абу Сімбела, який отримує свої статки завдяки вірянам, що приходять молитися до цих поганських храмів. Також ґранд міста Абу Сімбел знає, що поет Баал є коханцем його дружини Гінд, тож він залякує Баала і змушує писати на Магунда та його прибічників сатиричні вірші і висміювати нову віру.

Опісля Сімбел вдається до підступнішого кроку і пропонує пророкові угоду, за якої він та найповажніші люди Джагилії можуть перейти на бік Магунда, але Магунд, зі свого боку, має визнати, що три богині, з чиїх храмів правитель міста Сімбел і його дружина Гінд отримує кошти, є бажаними для нового Бога. І тут Магунд мало не відштовхує від себе найвірніших побратимів, коли вже було відходить від свого суворого монотеїзму. Він іде на гору Кон порадитися з ангелом Джібрілом, який досі давав йому священні послання, і нібито переконується, що три богині є величними і бажаними для нової віри, хоча читач і отримує натяк дещо раніше, що вони були явлені йому не Богом, але дияволом.

Після того, як Магунд розповів про визнання архангелом трьох язичницьких богинь, у місті починається небачене святкування, під час якого вбивають кількох впливових людей, а сам Магунд опиняється в спальні Гінд. Тож Магунд усвідомлює, що вірші про визнання трьох богинь є насправді сатанинськими, тому йде до Кааби, аби про це повідомити громадськість міста. Починаються переслідування послідовників Магунда, і йому разом із сподвижниками доводиться втікати до Ясриба. Тим часом Джібрілові сниться, що на нього нападають богині, бо у своїй ролі уві сні, де він виступає одночасно архангелом, дияволом і посланником, він відповідає геть за все – за слухання, а також за явлення віршів, а тоді ще й за їхнє спростування.

Слід сказати, що тут читач не переймається історичною правдою, чи насправді «сатанинські вірші» були додані до 53-ї сури, як стверджують одні дослідники, а чи як кажуть інші, що «сатанинські вірші» у Корані – це підступи ворогів ісламу на самому початку його становлення як релігії.

Читач звертає увагу на неймовірність становища Фарішти Джібріла, у яке він потрапляє у ролі пророка й ангела, який має все і відати. «Магунд приходить до мене за одкровенням, просить поради в питані вибору між монотеїзмом і політеїзмом, а мені акторові-ідіотові сниться кошмар-бгенхуд і я ні хріна на знаю, ну що, до біса, тобі, яар, я скажу, допоможіть. Допоможіть».

Або ж: «Верховна Сутність тримається осторонь; а повертається сцена: Пророк у трансі, виштовхування, нитка світла, відтак Джібріл у своїй подвійній ролі – згори-дивиться-вниз і знизу-позирає-вгору. Обидва не тямлять себе від страху через трансцендентність того, що відбувається. Джібріл паралізований присутністю Пророка, його величністю, думає, що я звуку не видам, бо я здаюся справжнім телепнем. Порада Гамзи: ніколи не показуй свого страху: архангелам потрібні поради так само, як і водоносам. Архангел мусить мати незворушний вигляд, бо що подумає Пророк, коли Піднесений Богом почне невідь що белькотіти охоплений сценічним страхом?»

Так, Рушді всіляко, аж до сарказму олюднює свого «пророка», як і архангела. І ніби каже, що все це людська природа. Він ніби наводить читача на думку: Бога – нема, але він існує. В людських головах.

І раптом, з нальоту, Гамза каже Магунду: «Йди питай Джібріла», і він, сновидець, відчуває, що серце мало не вискакує з його грудей, йти, кого, мене питати? Це я маю знати відповідь? Я сиджу собі, дивлюсь кіно, аж тут цей актор тицяє в мене пальцем – нечувано, аби хтось колись звертався до довбаної глядацької аудиторії «теологічного» кіно з розв’язанням довбаного сюжету? – А оскільки сон міняється, то міняється і форма, тому він, Джібріл, уже більше ніякий не глядач, але виконавець головної ролі, зірка. З огляду на свою хворобливу звичку брати кілька ролей одночасно: так,так, він грає не лишень архангела, але також його, бізнесмена, Посланника, Магунда, що підіймається нагору.

Але чи перейшов Рушді межу допустимого у літературному творі? Можливо. Якщо не читати роману далі і робити висновок лишень на основі другого розділу, то, мабуть, перейшов. Іронія і сарказм, здається, таки не має меж. І тут дехто мабуть побачить цинізм. Але все ж таки. З кого сміється письменник. Зі спрощеного бачення Джібріла Фарішти на події приблизно чотирнадцять століть тому. Автор також співчуває своєму героєві. Хоча і тут іронія не має меж:
«Бути поштарем Бога – це тобі не забавка, яар.
Алеалеале: Бог не грає в цій картині.
Бог знає, чиїм поштарем я є».

Але читач, збентежений, а може, й ошелешений, переходить до третього геть спокійного, з погляду теології, розділу. Одна старенька пані Роза Даймонд, як любить собі помріяти про минуле, скажімо, про нормандське завоювання, а також про своє власне минуле в Аргентині, стає свідком падіння на землю Джібріла та Саладіна, а тоді надає їм усіляку допомогу; проте Саладіна невдовзі арештовують як нелегального мігранта, а Роза перегодя помирає на очах у Джібріла. Поліція роздягає та принижує Саладіна, який помічає, що він перетворюється на волосте, схоже на цапа створіння. У химерному таємному шпиталю, де проводяться досліди над тваринами-людьми, жінка-фізіотерапевт допомагає його звільненню і втечі.

Потім дія переноситься до Саладінового будинку, де його дружина Памела, замість того, щоб побиватися через його загибель в авіакатастрофі, заводить любовний роман з Джоші Нервусом, Саладіновим товаришем, і аж ніяк не рада звістці, що її чоловік залишився живим. Коханці забавляються, допоки Саладін, у цапиній подобі не застає їх у власному будинкові.

А тим часом в потязі до Лондона Джібрілові Фарішті набридає іммігрант південно-азійського походження Масляма. Відтак Джібріл отримує всілякі знаки своєї ангельської природи. І тут дія переноситься у школу, де Алілуя Кон, колишня Джібрілова коханка, прийшла на зустріч з юними школярками і розповідає їм про свої альпіністські пригоди. Після зустрічі вона повертається до дому і знаходить знесиленого Джібріл, якого переслідує привид покійної Рекги Мерчант, на засніженій вулиці.

У IV розділі під назвою «Айша», у знову відновлених снах Джібріл бачить фанатичного імама у вигнанні, що живе у Лондоні. Ця постать, за свідченням дослідників роману Рушді, явно змальована з іранського лідера-фундаменталіста Аятоли Хомейні. Але читач на це не звертає уваги, хоча під кінець роману автор таки вживає прізвище Хомейні, але цілком в іншому контексті. Прибічники імама мають імена сподвижників Мухаммада, а його найзаклятіший ворог на батьківщині, країні Деш, має ім’я улюбленої дружини Мухаммада. Джібріл в подобі ангела переносить імама до столиці Дешу так само, як архангел Джібріл, згідно з ісламською традицією, колись переніс Мухаммада до Єрусалима. Вони стають свідками народної революції, у якій Айша помирає. З її мертвого тіла постає дух аль-Лат, однієї з трьох богинь «сатанинських віршів», але Джібріл її перемагає. Імам тріумфує і намагається зупинити час, вивівши з ладу всі годинники.

І тут знову можна закинути Рушді певну надмірність або перехід через межу, якби не нова сюжетна лінія про сучасність з Мірзою Саїдом Ахтаром, його дружиною Мішал, а також містичною, загадковою і чудовою Айшею (геть іншою постаттю від Айші у Деші). І дана сюжетна лінія матиме доволі релігійне завершення. Одного разу на світанку Мірза побачив обліплену метеликами Айшу і йому страшенно її захотілося як жінки. Опісля читач дізнається про дитинство Айші, а також про кількох мешканців села Титліпур. Мірза Саїд намагається перетворити свою хіть до дівчини на любов до дружини, а тим часом Айша і його дружина Мішал стають близькими приятельками. Така дружба стає справжнім лихом для подружжя, бо до певної міри божевільна дівчина стверджує, нібито ангел Джібріл повідомив їй про рак груді у Мішал, дружини Саїда. І єдиним ліком для неї може бути хіба що проща до Мекки. Айша організовує хадж мешканців Титліпур На жаль, їхній маршрут проходить через Аравійське море, яке, за обіцянкою ангела Джібріла, як твердить Айша, має розійтися. Скептично налаштований і дуже розгніваний Мірза Саїд не може просто взяти і заборонити дружині участь пішій прощі, але вирішує супроводжувати її якомога далі, аби потім якось запобігти невідворотному лихові.

У теологічно ненапруженому V розділі під назвою «Місто видиме, але незриме» перед читачем знову постає Лондон вісімдесятих минулого сторіччя. Нервус Джоші, змучений докорами сумління, відводить звироднілого Саладіна Чамчу до кав’ярні «Шааандар», де орудує Гінд, дружина Мухаммада Суф’яна. Вона має двох доньок підліткового віку – Мішал і Анагіту – які у захваті від дивної людини-диявола, а саме таким постає перед ними Саладін. Читач дізнається про стосунки між дітьми та батьками у цій родині, а також про історію одруження та переїзду Гінд і Мухаммада до Лондона.

Відтак подробиці втечі Саладіна зі шпиталю. Ось він уже телефонує колезі по роботі Мімі Мамулян і дізнається, що його звільнили з роботи. Вона згадує про багатого ошуканця Біллі Баттуту, який появиться у романі дещо пізніше. А тоді вже Гел Веленс, колишній бос Саладіна, пояснює йому, чому відмінено телесеріал, де він грав одну з ролей. Саладін також дізнається, що Джібріл, який нічим не допоміг йому у Рози Даймонд, коли його забирала поліція, тепер розповідає пресі, буцімто не встиг на нещасливий Рейс-420, і на даний час задіяний у зйомках фільму за своїми снами про «сатанинські вірші». Тим часом Саладінова дружина завагітніла від Нервуса. Здається, що всі немовби змовилися проти Саладіна; але настає для Саладіна переломна мить, і він, мало не силоміць привезений до нічного клубу «Гарячий віск», позбувається своєї нелюдської подоби. Читачеві стає відомо про арешт чорношкірого борця за права меншин Угуру Сімби. Його звинувачують у серійному вбивстві старих жінок.

У наступній частині розділу йдеться про Алілую Кон. Читач у подробицях дізнається про її дитинство та юність. Про її теперішнє спільне проживання з Джібрілом, яке хоча й сповнене пристрасті, але невдовзі буди зіпсуте його несамовитою ревністю. У Джібріла чергові напади душевної хвороби, його знову переслідує Рекга Мерчант, і ось у нападі божевілля він намагається «порятувати» гріховний Лондон, уявляючи себе архангелом, аж тут його збиває кіно-продюсер С.С. Сисодія, який відвозить Джібрілі до Алі і укладає з ним угоду про створення фільмів на основі його снів. Потім він знову намагається покинути Алі. Але невдалий виступ через свою душевну хворобу на гала-концерті змушує його знову повернутися до Алі. Під кінець розділу читач дізнається про незвичну спеку, що встановлюється у звичайно прохолодному місті.

У VI розділі «Поверненні до Джагилії», у цьому найсуперечливішому розділі роману з погляду мусульманської теології, читач знову переноситься у Джагилію, з якого Магунд було втік (історично це нагадує втечу Пророка Мухаммада з Мекки до Медіни). Ось Магунд через двадцять п’ять років повертається до свого рідного міста (Мухамамад же повернувся до Мекки вже через вісім-дев’ять років), де за час своєї відсутності він здобув багато прихильників. Минула двадцять п’ять років, всі постарілися, а от Гінд, дружині ґранда Абу Сімбела, у якийсь чудодійний спосіб вдалося зберегти свою молодість, і тепер уже вона править містом. Салман, колишній сподвижник Магунда, який розчарувався у Посланникові, знаходить поета-сатирика Баала. Він стверджує, що у Ястрибі пророк неодноразово казав неправду, запроваджуючи різноманітні обмежувальні закони. Саме цей уривок найчастіше піддавали критиці мусульманські вчені-теологи, називаючи його оманливим та блюзнірським, але Рушді однозначно не задумував якийсь науковий дискурс на тему ісламського права. А хіба що сатиру на запровадження обмежувальних правил як таких. Письменник також звертає увагу на походження обмежень прав жінок. Тому Салман, виявивши, що Магунд не є непомильним, а також перелякавшись, що внесені навмання ним зміни до продиктованого Магундом тексту, зрештою, таки помітять, утікає до Джагилії. Багато хто з мусульман побачив у цьому сатиру на рецитацію або ж читання (декламування) Корану і вважав цей уривок найбільше образливим, бо текст священної для мусульман книги є досконало переданим словом Божим у прямому значенні.

Уже немолодий Абу Сімбел переходить у нову віру і без найменшого опору здає місто Магундові. Спочатку Гінд опирається, але коли в Будинку Чорного Каменя повалили поганських ідолів, вона також підкорюється новій вірі. Білалу вдається врятували Салмана від страти; а от Баал втікає і ховається в будинку терпимості під назвою «Завіса» (Хіджаб). Тамтешні повії по-блюзнірському беруть собі імена дружина Пророка. Жоден з інших уривків з роману не зазнав більш нищівної критики з погляду мусульман, хоча Рушді і вказує, що далеко неправильно вважати, буцімто автор перетворив дружин Пророка на повій. Тут мова йде про те, що профанація часто прокладає собі шлях у священне. І багато хто з дослідників вважає, що мова та образи цього розділу чинять велику наругу над читачем. Отже, Баал стає таким собі псевдо-Магундом, кохаючись по черзі з кожною із повій. Несподівано до будинку розпусти приходить Салман і впізнає Баала, а тоді розповідає йому історію про можливу невірність справжньої дружини Магунда Айші.

Невдовзі будинок розпусти розганяють, повій арештовують, і Баал співає їм серенади під тюремними стінами. А Гінд вдається до чародійства. З’ясовується, що її навернення у нову віру було вчинено з метою відволікти Магундову увагу, поки вона навчалася і набиралася чарівної сили, необхідної для досягнення над ним перемоги. Зрештою, вона посилає богиню аль-Лат, аби знищити Пророка, який, умираючи, дякує її за те, що його вбила.

А ось VII розділ «Ангел Азраїл» виявився найбагатшим на події, але не перевантаженим релігійно-історичними натяками. Знову відновлюється сюжетна лінія з Джібрілом і Саладіном. Перший розмірковує над зрадою Лондона і Памели. Він повертається до дружини і каже, що житиме у своєму будинкові, хоча й розлюбив її вже остаточно. Він дивиться телебачення та розмірковує над різними перетвореннями, про свою власну трансмутацію, а ще й фантазує про вже майже дорослу привабливу Мішал Суф’ян. Джоші Нервус і Памела беруть участь у протестах проти арешту Угуру Сімби. На одне із таких зібрань з ними іде Саладін, а після зустрічі з юною Мішал почувається якимсь немовби приреченим на смерть. Нервус нагадує йому про Джібріла. А почувши по радіо, як креаціоніст Юджин Дамсді заперечує теорію еволюції, Саладін усвідомлює, що його власна еволюція ще не закінчена.

У Лондоні встановлюється страшенна спека. Саладін знову зустрічається з Джібрілом на організованій Сисодією вечірці. Він далі тримає на нього зло за те, що навіть словом не заступився у Рози Даймонд, коли його забирала поліція. До того ж, його страшенно дратує вродлива Алілуя Кон, і він відімщає цілком випадково, коли згадує про невірність своєї дружини, навіть не усвідомлюючи, як це вплине на несамовито ревнивого Джібріла. Тож Джібріл у нестямі накидається на Джоші Нервуса, який, на його переконання, домагається Алілуї.

Тим часом Алілуя доведена ревністю Джібріла мало не до розпачу, запрошує Саладіна погостювати до них у Шотландії, до вони усамітнилися з Джібрілом, що приймає сильнодіючі заспокійливі ліки. Вони живуть повнокровним сексуальним життям, але стосунки між ними напружені, тому Саладін ще більше сповнений рішучості відімстити Джібрілу. Він завозить його до кав’ярні «Шаандар», де у них відбувається словесна сутичка з п’яними молодиками-расистами. Саладін, дорогою на квартиру Алілуї, невмисно розповідає несамовито ревнивому Джібрілу про ревність Стрінберґа. А відтак, маючи талант до імітації різних голосів, Саладін від імені всіляких незнайомців намагається вести з Алі та Джібрілом усілякі непристойні розмови, дискредитуючи Алі в очах Джібріла і підбурюючи Джібрала до ревності. І от він свого домагається. Вони розходяться.

Тепер Джібріл цілковито страчує розум і страждає від того, що уявляє себе вже Азраїлом, ангелом-знищувачем, який звуком своєї сурми має сповістити про день Страшного суду і кінець світу. Коли у в’язниці помирає Угуру Сімба, і стає цілком ясно, що він не був ніяким Потрошителем, починаються масові вуличні заворушення та всілякі безлади за участі чорношкірих і вихідців з Азії. Тож Джібріл сурмить у сурму й все навколо займатися і палахкотить праведним вогнем. Він навіть спопеляє кількох сутенерів. Але все це, мабуть, тільки постає у його хворій уяві. Насправді всі пожежі і займання – це наслідки заворушень, що прокочуються Брікголом. Нервус Джоші і вагітна Памела згорають у приміщенні Брікгольської ради у громадських справах, що була підпалена або ж таки Саладіном, або поліцією. Коли Саладін повертається до кав’ярні «Шаандар», то бачить, що вона вже охоплена вогнем, і кидається на порятунок сім’ї Суф’ян, але стається так, що тепер уже самого Саладіна треба рятувати. Йому на допомогу пригодить Джібріл. Коли обох їх забирає карета швидкої допомоги, то Джібріла знову охоплює напад божевілля і йому сниться наступний розділ.

Передаючи загальну сюжетну лінію цього VIII, передостаннього розділу «Розходження Аравійського моря», передусім варто зазначити, що в його основі лежать справжні події 1983 року, коли тридцять вісім шиїтів-фанатиків зайшли у море на узбережжі міста Карачі (де саме тоді жили батьки Рушді), маючи переконання, що воно розійдеться, а вони пройдуть його дном до священного міста Кербала, що в Іраку.

У цьому розділі відновлюється розповідь про містичну Айшу з кінця ІV розділу. Прочан, що йдуть за Айшею до моря, переслідує лихо за лихом, біда за бідою; але їхня провідниця наполягає на продовженні ходи, так само як Мішал, хвора дружина Мірзи Саїда, попри те, що він неодноразово намагається переконати їх у нерозумності їхнього задуму. Він робить спроби переконати Айшу летіти до Мекки літаком, бо саме так зазвичай роблять прочани під час свого теперішнього хаджу; але вона відмовляється. Її фанатизм стає дедалі безжаліснішим. Вона залишається незворушною навіть після смерті п’ятнадцяти тисяч шахтарів з міста, через яке пролягла їхня дорога до моря. Вона поводиться жорстоко, коли імам називає покинуте дитя під мечеттю «дитям диявола» і дозволяє прихожанам мечеті каменувати дитя. Нарешті нажаханий Мірза Саїд бачить, як його дружина та інші прочани заходять у море й топляться; хоча свідки, що врятувалися, твердять всі як один, нібито море, як і обіцяла Айша, у якийсь чудодійний спосіб таки перед ними розійшлося. А цілий гурт на чулі з Айшею таки пішов дном моря далі. Мірза Саїд повертається додому і заморює себе голодом. В останню мить життя він приєднується до дружини та Айші, якій ідуть дном моря на прощу до Мекки, хоча, можливо, тільки у своїй уяві. І тут вдумливий читач може побачити заперечення всіх «антирелігійних» мотивів у романі. Бо віра все ж таки перемогла невіру. Благочестива Айша перемогла нечестивого Мірзу Саїда.

У останньому ІХ розділі «Чарівна лампа» йдеться про те, як півтора роки після порятунку в охопленій пожежею кав’ярні «Шаандаар» Саладін летить у Бомбей побачитися з умираючим батьком. До нього доходять чутки, що Джібріл створює фільми на основі власних «снів». А Саладін уже впродовж багатьох років ніяк не може примиритися з тим, що після смерті матері його батько за дружину має колишню служанку, яка намагається у всьому бути схожою на Саладінову матір. Але Зіні Вакіль, Саладінова коханка та подружка з Бомбея, – навпаки – відчуває до Саладінового батька та його нової дружини тільки симпатію. Тепер, коли він сидить біля батька, що помирає, то між ними запановує злагода та розуміння, вони примирюються. Після батькової смерті син успадковує велику частину статків, стає багатим.

Джібріл також перебуває у Бомбеї, він – дуже пригнічений і весь час думає про самогубство. Кінокартину, яку він намагається створити – це «сатанинське» інверсія епічної поеми «Рамаяна», однієї із священних книг вішнуїзму. Фільм свідчить про його розчарування та пригнічення після остаточного розриву Алілуєю. Зрештою, він цілковито божеволіє, вбиває Сисодію та Алі, зіштовхнувши її з того ж хмарочоса, з якового колись раніше скинулася Рекга Мерчант. Джібріл, У стані психічного збудження, знаходить Саладіна у його батьківському домі і зізнається у вбивствах, відтак виймає револьвер з «чарівної» лампи (Саладін мріяв про неї у дитинстві, а тепер отримав її від батька у спадок) і вбиває себе. З’являється Зіні Вакіль і каже Саладінові: «Забираймося геть звідси», що може означати: «Треба жити далі», але її слова також можуть бути закликом, як вважають деякі дослідники роману Салмана Рушді, покинути царину всього сатанинського, у якій він так довго жив.

Отже, ось із таких найголовніших сюжетних ліній і складається найвідоміший роман Салмана Рушді. Проте в уяві читача ці лінії постають доволі розпливчасто. Їх складно або ж навіть неможливо переповісти. Вони спресовані в одну цілісність і пронизують одна одну, переплітаються одна з одною. Часової послідовності майже не відчувається. Але є постійний рух, постійна зміна, постійне очікування чогось несподіваного. Час від часу постають докладні описи побутових і пейзажних деталей, часто увагу читача привертає прихований символізм, і як наслідок прикінцевий мотив перетворюється на такий собі сон на яву. Протягом усього роману реальність переплітається з уявним або ж навіть хворою фантазією. Поєднується реальне з фантастичним, побутове з міфологічним, дійсне з уявним, ну, і зрозуміло, у романі підіймається питання таємничості або ж навіть незбагненності людської природи. «Сатанинські вірші», як і «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Меркеса, – це яскравий приклад магічного реалізму.