Роман районного масштабу

Антон Санченко
Антон Санченко

Зарубіжних романів мені можна не читати – все, що треба, мені розповідають під час прогулянок київські перекладачі або прозаїки, яких друкують по світах. Зручно. Почитав, що там ще видає твоє італійське видавництво, і зразу ясно, що зараз у моді. Наприклад, література місця, чи якось так – ретельно, ледь не з картами й пейзажними фотографіями прив’язані до певного місця романи. Вершиною яких, безсумнівно, є той детективник, який пише про тихе німецьке містечко з населенням 50 тисяч, робить скандальних співмешканців впізнаваними героями своїх кримінальних історій, і тому має постійний попит на свої твори у тому ж самому містечку, і гарантовані наклади книжок в нього більше, ніж традиційна тисяча у «всеукраїнських» книжок наших детективників. Парадокс якийсь.

Єдиний для мене недолік такого вивчення тенденцій світової літератури – доводиться багато гуляти з тими прозаїками. Ось з одним таким гуляли якраз по Печерську, біля «Барабану»(супермаркет на Печерській площі у формі циліндра, вікіпедія). А прозаїк колись, ще в 70-ті, тут жив, ходив он в ту школу, курив потайки он за тим парканом, ніякими «Барабанами» ще й не пахло, а ринок уже був, а зараз той прозаїк вже десь на Позняках чи ще по якихось світах, і сталася в нього ностальгія. А жінки Печерської площі, ну геть всі, йшли нам назустріч і щось відчували – питали дорогу не в мене, а саме в нього.

– Ви мєстний? Де тут РАГС?
– Ви мєстний? Де тут пологовий будинок?
– Ви мєстний? Де тут прокуратура?

А прозаїк все знав і знав дорогу, виходило, що він таки тутешній. Такі базові цінності, як пологовий чи прокуратура, ніхто й не подумав переносити за ці 40 років. Тож він загордився, запосміхався, сів на метро, повернувся додому й написав роман, майже вся дія якого, наскільки це взагалі можливо, відбувається на Печерську.

Батурин Сергій. Шизґара. — К. : Нора-Друк, 2016
Батурин Сергій. Шизґара. — К. : Нора-Друк, 2016

Прозаїк відомий в миру, як Сергій Батурин. А роман назвали «Шизґара». З приміток (у романі приміток не менше, ніж в мариністиці Фенімора Купера) можна довідатися, що так дворові гітаристи називали пісню «Venus» групи «Шокінг Блю», і навіть уперше за стільки років прочитати її переклад, а також здогадатися, що дія на вуличках Печерська й околиць теж відбувається у ті ностальгійні 70-ті. Пік застою. Какую страну. Найкращі роки за визначенням ностальгуючих бабушок у плетених беретах (їхні діди вже здебільшого вимерли від поганого алкоголю) і несподіваних молодих людей у піонерських червоних пілотках, які ні дня не жили в совку, але чомусь вважають себе вправі розповідати казки про нього таким старим сивим дядькам, як ми з Батуриним (ейджизм, да). Наприклад, що справжні піонери в дикій природі ті червоні пілотки носили. Носили, аякже. Тільки в кіно студії ім.Доженка та піонертаборі «Артек». На решту піонерів не вистачало кумача. Ця цілком вигадана пілотка, яка в реальне життя потрапила тільки коли його почали відтворювати по тих геть постановочних кадрах на целулоїдній плівці. (Кіносмакам тодішньої публіки присвячено кілька сторінок роману. «Золото Маккени», йес).

Взагалі, питанням «що носять чоткі пацани?», «що курять центрові пацани?», «як стрижуться правильні пацани?» в романі приділено, здавалось би, непропорційно багато уваги. Джинсам, забутим вже «техасам», шитим брюкам і австрійському котону, здертому ще дідусем з трофейних шезлонгів Відня, взагалі присвячено цілий «кравецький» розділ – більше, ніж першому сексу героїв з якоюсь розлученою молодицею Анею. Бо що той перепих, коли тут – перші штані, таємно пошиті найкращим другом «під фірму». Справжня пацаняча ініціація. Або ось цигарки. Розповідаючи про чергового чоткого пацу Батурин обов’язково напише про марку його сигарет, хоча сам вже десяток років не курить. Бо в радянському суспільстві то було архіважливо і свідчило не про смак, а про місце в складній ієрархії, хоча пролетарська «Прима» київської тютюнової фабрики (це теж було важливо, були модні й немодні фабрики в країні однаково паршивих цигарок) була дешевша мажорського болгарського «БТ» всього на 36 копійок. Між тим як «Мальборо» чи «Честерфілд» свідчили вже про приналежність до вищої ліги радянської підприлавкової торгівлі, артистів кіно й балету чи дипломатів громиківської школи. Токареві Мальборо були не до шмигу, хіба для понтів раз на рік. Такі ось забуті дрібнички. Не знаю, хто слідкував у тому суспільстві за кольором штанів і кількістю «ку» при зустрічі, як у фільмі Георгія Данелія, але дотримувались того совки неухильно.

У цьому романі взагалі дуже багато таких ось приміток або пояснень безпосередньо у тексті. Роман-примітка просто якийсь. Авторові весь час доводиться загружати резервну копію зміненого чи й знищеного часом простору Печерська і пояснювати, пояснювати, пояснювати забуті реалії.

Що суворівців (так суворівське училище теж в нас на районі) стригли під напівбокс і примусово духали шипром. Ну це одеколон такий, «Шипр». Іноді його ще пили. Про це Батурин не пише. Він із пристойної компанії.

Що «собачники» щовечора вигулювали своїх чотириногих на пустирях. Так, навіть в центрі ще були незабудовані пустирі, уявляєте? А породи було дві – вівчарка й дворняга (жарт). І це були клуби по інтересах і схвалений суспільством спосіб залицятися до дівчини.
Що портвейн (екскурс в радянські вина, аж до етикеток) пили на «п’ятаку» в заростях бузку між будинками, щоб не видно було патрульним міліцейським бобікам, які щойно почали називати «луноходами» – пояснено чому. Привіт радянським космонавтам.

Навіть вибір локацій, на яких розгортається дія, здатний потішити старого київського епікурейця. Катер-лапоть, що везе через Дніпро за 10 копійок на Золотий пляж від моста Патона. Кафе «Російський чай» на Хрещатику, де грає музичний автомат з піснею «Пропала собака». Американські гірки біля Аскольдової могили, на яких верещать дівки. Ресторан «Інтурист» на площі Перемоги, в якому скачуть під гопца-гопца-живу-музику самашедші лейтенанти з військового училища ракетників, яких щойно розподілили в тайгу за Урал, тому їм терміново слід одружитися, тощо.

Це, начебто, неабияк гальмує розвиток сюжету, але з іншого боку, я давно з такою зацікавленістю не читав звичайної історії залицянь, юнацького кохання, розборок з пацанами з іншого району – звичайного набору молодіжного чорнушного кіно кінця 80-х. Тільки геть без чорнухи. Це важливо. Це все подано очима юнака, який ще не бачив іншого життя, ще не пив іншого вина, ще не закохувався в інших дівчат, ще не слухав іншого генерального секретаря КПРС по радіо. А необхідність купувати 10 кілограм цукру в 10 чергах в 10 магазинах (дають по кілограму в одні руки) для нього лише прикольна можливість потусуватися по всіх тих гастрономах з компанією друзів, і головне – з дівчиною, за якою упадаєш, серед них. Бо її теж вигнали з дому з господарською сумкою в пошуках цукру під час «сезону закаток». Ось не знаю, чи це вже ностальгійний, чи ще живий звичай киянок, коли «пішли фрукти».

За всю книжку в мене назбиралося лише одне, але солідне зауваження з системи Станіславського: «Не вірю!» Не можна було побити кількох курсантів під стінами їхнього річкового училища, в якому гризуть граніт науки дисципліновані взводи й роти майбутніх капітанів і механіків, а на КПП стоїть пильна вахта, і вшитися з Подолу живим і неушкодженим. Місія неможлива. З іншого боку – Батурин ось він, гуляє зі мною по Печерську через 40 років, неушкоджений. Кому вірити?

Ну і ще таке. Мовний аспект. Молодіжний сленг головних героїв, що місцями нагадує «Механічний апельсин» Берджеса, і показово вчительська українська оповідача-Батурина. Мене вже питали, чи так говорили в тодішньому Києві, і я пояснив, що це – переклад, як і Берджес. Спроба відтворити той сленг українською, перекласти власну молодість на мову своєї зрілості. Це як намагання зростити й наростити на спицях колись давно зламану кістку. Зростеться, куди подінеться. (Такий епізод в романі теж є, пов’язаний, звісно, з мотоциклами «Ява», щоб не сумнівалися). Добре, що в часи Батурина ще не було рибінських та запорозьких скейтів, бо переломів би побільшало.

А взагалі поява «Шизґари» Сергія Батурина свідчить ще про таке. Київський метатекст ділиться далі й приростає «районними текстами».
«Сталінка» Олеся Ульяненка
«Андріїївський узвіз» Володимира Діброви
«Хрещатик плаза» Павла Вольвача
Дарницький роман «Парк “Перемога”» Олексія Нікітіна
Печерський роман «Шизґара» Сергія Батурина
Голосіївська «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового
«Хроніки туманної Трої» Олега Полякова

Я бачу продовження цього процесу у ще невиданих рукописах молодих. Вже читав роман про Татарку. Хто ти будеш, перший співець Борщагівки чи Новобіличів?