Як повернути те, що тобі не належало

Яцек Денель. Ляля / Переклад Божени Антоняк. Львів: Урбіно, 2016
Яцек Денель. Ляля / Переклад Божени Антоняк. Львів: Урбіно, 2016

Це, мабуть, найпростіший із романів майстерного щодо оповідних технік автора. І водночас це роман-публічне зізнання в любові. І як то зажди буває з любов’ю, змішуються дуже непрості складники: погорда, ніжність, залежність, довіра, страх, відповідальність, жалість, захоплення. Вирвеш силоміць одну історію з біографії коханої людини, ізолюєш ґвалтовно одну зі супровідних емоцій – і все: картина викривлена, почуття спрофановане. Так, це роман про любов. А це ж роман-колаж, безкомпромісний роман-у-фрагментах… Мабуть, я поспішила з твердженням про найпростіший із романів Яцека Денеля.

Яцек (автор фігурує під своїм іменем, але є ще підлітком – запальним і по-хорошому дурним) ніжно любить смішну й кокетливу Лялю, сестру свого діда. Не раз поки читала, згадала «Фрагменти мови закоханого». Тут наявні всі три компоненти: палко закоханий юнак, який шукає мови, щоб про це кохання адекватно розповісти, і має натомість якісь сцени і фрагменти, бо мови такої, щиро кажучи, не існує. Та й головні бартівські ідеї звучать дуже голосно: кохання завжди взаємне, бо ґрунтується на взаємності віддзеркалень і чіткості відображених ролей у дуеті («той, хто любить, надихає до говоріння – той, кого люблять, слухає»); це підважує чіткість зобов’язань одного перед одним – говорити і слухати. Денель змусить Лялю говорити до нас, Ляля спонукає до розмови Яцека. Так народиться роман. Ми включені в цю історію кохання надійно. І чинити тому спротив не хочеться, чесно скажу.  

«Ляля» (Lala, 2006) – один із хітів сучасної польської прози, який нарешті читаємо українською. Тут я уточню: нарешті прочитаємо роман Денеля українською повністю, позаяк великий фрагмент «Лялі» був оприлюднений 2009 року в «польському» числі журналу «Київська Русь». Журнальна версія – переклад Богдани Матіяш. Цьогорічна книжка – у перекладі Божени Антоняк.   

Леонард Брокль, «акула бізнесу» і кількаразовий банкрут у Києві (перший у родині, хто заговорив польською), одружується з Вандою. Народжують п’ятеро дітей, серед них Ірена – прабаба Яцека. Ірена – розумна, гарна, освічена; виходить заміж за Бенецького і родить йому дитину. Ляля, яка насправді зветься Гелена, теж з’явилася на світ у Києві. В одному будинку жили родини Бенецьких, Карнаухових і Коритків, які по ходу обмінюються дружинами. Від одного такого новоствореного шлюбу й народжується Ляля, яка має за матір польку Бенецьку, а за батька – росіянина Карнаухова. «Бий, москаль, польську дитину», – ще закине язиката Ляля щодо батькових педагогічних методів. («Історія ховається у різних тілах», – пише Денель. Його нашаровані, перехресні шлюби й дітонародження роблять цю метафору буквальною. Бо «свінгуючою» трійцею справа не обмежиться).

Родина переїздить у Лисове, потім в Кельце. Мала зростає, і все їй вдається: і красуня, і художниця, і спортсменка (займається стрільбою), і музикантка. Втім, на певному етапі своїх розповідей, Ляля починає приписувати собі картини племінниці і онука, тож вірити їй чи ні – самі вирішуйте.

Ляля навчається у Варшавському університеті. Там же виходить заміж за літератора Юлека (реального, до речі, і доста відомого – перший перекладач Пруста польською). А далі війна – німці, совєти. Родина виживає завдяки Лялі. Та тільки віджартовується, що все життя мала більше щастя, ніж розуму. По війні Ляля віршує народити дитину, але Юлек до тієї справи не надається. Так з’являється Зіґмусь. Спочатку вони живуть у шлюбі-на-трьох. Згодом Юлек цю компанію покидає. Ляля народжує сина. Робить кар’єру «культурного працівника» в радянській Польщі. Вдовіє.  

Дев’яностолітньою Геленою опікується Ганя і – здебільшого – Ганин син Яцек, який пише про Лялю роман.

Це фабула. Сюжет будується інакше. Стара от-от помре. Книжку Яцек збирається дописувати вже по її смерті: він спокійно працюватиме з матеріалом, бо родина зі скорою смертю Лялі примирилася; він сміливо привласнює той матеріал, бо уже зараз хвора жінка нічого не читає, а його роман не прочитає і поготів. «– Ти пишеш про мене книжку? Ох, то, мабуть, суцільну гидоту понаписуєш. – Чому? – Ну, бо якби я писала, то так би й зробила». (Ляля неймовірно дотепна, її жарти – окраса роману). А зараз триває «підготовка до роботи над твором». Яцек переказує самій старій, із котрою нині живе в одному будинку, і друзям, які приїздять до них, байки з Лялиного життя. Щоб і самому нічого не забути важливого, і послідовно та логічно упорядити ті побрехеньки в «усну історію життя».

Фабульно роман – це біографія Лялі. Сюжетно – це книжка про те, як пишеться роман-біографія.

Схоже «працює» фолкнерівський The Unvanquished. (Денель згадає «Непереможних» в «Лялі». Фолкнер насправді впливовий для Денеля автор: тут –  http://litakcent.com/2015/06/26/avtoportret-nevidomoho/). «Ляля» – такий собі театр свідомості, і в ньому глядачі – не ми, не тіштеся. Яцек переповідає Лялині пригоди і мудрування, Яцекова мати (мовчазна «середня» генерація родини) роздратовано перериває цей потік невдоволеними вигуками. Вона насправді переважно мовчить і знайомі їй так само, як і Яцеку, історії не відтворює. Але уважно слухає. Цей персонаж гранично важливий: він вказує на те, що в доброму «театрі свідомості» всі образи, ідеї і уявлення мають перманентну природу, точно відтворити їх неможливо.

В анотації «Лялю» порівняли з клаптиковою ковдрою – невдало. Придивившись, побачимо, що біографію жінки Яцек відтворює суто мемуарно: за хронологією і логікою життєвих подій: від історії її діда-баби до поточного моменту (коли онук береться писати про неї книжку, передбачаючи її смерть). Цю послідовну оповідку перериває якраз втручання матері, саме вона весь час нагадує: Ляля – стара, хвора, помирає і яка там до біса книжка, коли от це от – просто набридлива, невтомна в балачках маразматичка! «”Що таке вісімдесят один рік для молодої жінки?” – повчально сказала би бабуся».

Жодного способу запам’ятати достеменно події з чужого життя немає (та й зі свого теж!). Їх можна записати – тоді втрати будуть мінімальними. Але йтиметься уже не про спогад, а про пам’ять – про вмістилище, а не інструмент (само)пізнання. Якщо Ляля приречена стати «формою», то хто і що наповнить її «змістом»? Власне, Денель міркує зокрема і про це – про свій авторський метод. Як писати чужу біографію? Надто, коли ти до неї причетний?

2006 року, коли «Ляля» вийшла друком у Польщі, в книжці не було фотографій. Це була чиста прагматика: того ж року оприлюднили схожий твір – роман Йоанни Ольчак-Ронікер, проілюстрований сімейними світлинами. В ювілейному перевиданні «Лялі» фото родини Денеля уже є. Хоча розповідач в романі і згадає: таких знімків мало-мало, були втрачені між переїздами і втечами. Здається, сам для себе автор ті питання про метод уже вирішив. Нам ще треба це зробити.

Відповідь наче знаходиться в самому романі: «Велика історія тим і цікава, що розлазиться, поширюється, розростається в найнесподіваніших місцях і в найменш очікуванні моменти і, власне, це вона нас уярмлює, а не ми її (…). Словом, ніколи не відомо, де опиниться слухач, що зазирає до середини світу скрізь несподівано відкритий об’єктив». Проста позірно відповідь. Але «Ляля» – текст і простий, і вишуканий водночас. (Знову дуже хочеться згадати Фолкнера.)

Розповіді Яцека і Лялі цікаво порівняти. Якщо слухати Лялю (нечасто, але вона говорить і за себе), то історія весь час тупцює на місці. Якщо повірити Яцеку: історія є лінійним результативний рухом із втратами і здобутками. І добре, що в романі хтось поруч в цей момент просто мовчить. Денель не намагається навіть надати повний опис предмету – самої Лялі чи її історії, – але знову і знову пропонує нові версії про цей предмет. «Повторювання прекрасних і мудрих речей само собою є шляхетним і мудрим», – так він сам пояснить. І триватиме, допоки кожен із нас не отримає те висловлювання, котре його задовольнить – бо співпаде з уже нашим, власним, досвідом. Про що «Ляля»? Про дев’яносторічну прабабу Ванду, яка серед навали нацистів втекла з дому робити перманент, адже треба перед смертю і новеньке щось спробувати. Про те, як у Лисові на полі сироти хтось покрав всю капусту, і ціле село взяло жертву в опіку. Про діда Брокля, котрий подорожує Україною на першому своєму авто, і нажаханим селянам він здається чортом. Про те, як у Києві початку століття за родинним обідом викривають японського шпигуна. Про те, як з відома чоловіка-письменника можна народити дитину від лісничого… Купа варіантів.  

А ще «Ляля» – про опір, який ми чинимо обставинам нашого життя. І самим домаганням Історії. А будь-який опір ґрунтується на співпраці, до речі. Я вже згадала мовчазну Яцекову маму. Це як у «законі третьої генерації»: те, що дід зробив, син воліє забути, а онук згадати. Про що говорить Ляля? – Про те, що наше життя складається з фрагментів, які поєднати за логікою можна тільки у примусовому порядку. Про що згадує Яцек? – Про старі добрі часи і втрачену «добу велетнів». Про що мовчить мати? – Є такий відомий майже-дотеп: бідні не пам’ятають, вони в цей час зайняті безпосереднім виживанням. От тільки Ганя бачить за Лялю сни: їй сняться авіабомбардування, пережиті під час війни безшабашною Геленою.

«Утрачені речі померли – вони лежать у землі й ширяють у повітрі, без гробівців. Удару у відповідь не було, янгол застиг на папері, стоніжки розбіглися. А я – і це я пам’ятаю добре – ішов садом, роблячи сягнисті кроки, і кричав голосно, дуже голосно: Поверніть мені мою Європу!». В іронії Денелю не відмовиш. Відчайдушний вигук про «мою Європу» моментально робить із «Лялі» якусь таку історію втрат. Але цю історію втрат він же розповідає як історію походження, буквальної генеалогії однієї родини. Цей пристрасний монолог – напрочуд фальшивий і має таким бути (нагадаю: розповідач дуже юний). Якщо йому повірити, складеться враження: певний історичний момент можна визначити як момент утрати. Родина покинула Київ. Родина втекла до Лисового. Родину рятує ще одна втеча – до Кельце. Померла прабаба. Ляля почала забувати свої історії. А як придивитися до тих агресивно-ностальгійних вимог Яцека, то втрата як така проявляється тільки в момент свого начебто-зникнення. Вони все ще живуть під одним дахом. І він знає напам’ять всі її історії.

Коли «затирається» (природно) культурна пам’ять, її функції на себе беруть індивідуальні спогади. Це випадок «Лялі». Денелю – автору і розповідачу – уже не йдеться про тяглість якоїсь ідеї, яка б об’єднувала народи (немає-бо ідеї). Він міркує виключно про відтворення конкретного біографічного зв’язку між генераціями однієї родини. Обрій конкретної життєвої історії бабусі – і у малопомітній точці цього обрію зароджується «конкретна» ідентичність її онука. Ляля – не жива людина, хоч би якою живою вона поставала в спогадах люблячого малого, вона – таке собі середовище. Втрачена сучасною Польщею Європа, так. Саме середовище, не інструмент. На кшталт «культурного шару» – ґрунту, в якому поховані і зберігаються рештки минулих епох. Розкопуючи культурний шар, ти приречений постійно натикатися на ті самі речі, на суцільні повтори подій та історій. І тут вступає в гру Яцек: він є інструментом – «археологом»… Згадала хорошу цитату з розумної книжки: «Спогади не сповіщають про самих себе, але точно вказують на місце, де їх знайдуть охочі».   

Тема «Лялі» – людина на тлі історії. Тривіально і нудно? Тоді так: ідея «Лялі» – те тло є напрочуд тьмяним. Денель запрошує нас до своєї «письменницької кухні», розказує, як пише: слід вивчити сотні і сотні фактів про своїх героїв, і використати десяток із них. А важливими будуть хіба що два – так герої стають частиною метафори, котра визначає зміст роману. І ще таке каже: «другорядні» щодо історичного процесу герої – податливі, їх легше використовувати як метафору часу.  

Не можу я про цей фрагмент не розказати, бо сильно красивий. Лялю виховують мати Ірена й тітка Саша, сестра батька. Вони обидві вчать її музиці і через це конфліктують. Адже не просто мають за взірцевих різних композиторів – Шопена і Чайковського відповідно, – а й грають по-різному: «Мама грала по-польськи, тітка по-російськи, і щоб ніхто не наважився стверджувати, буцімто музика – то універсальна мова». Ось такі історії з «Лялі» насправді хочеться назвати метафорами, але й вони, як і Денелеві герої, ними не є. Просто позаду таке життя, що можна прозаїчно і в ході якоїсь родинної байки уточнити: пан Гесс – той, що англієць, а не той, що в Освенцімі. І мимоходом згадати похованого на Цвинтарі Орлят дядька. І побіжно – закатованого в Катині гімназиста-залицяльника.     

Яцек – спостерігач за суттю. Каже: стара для мене є метафорою історичного процесу у (вічно) міжвоєнній Європі. У якийсь момент роману і він сам буцімто стане метафорою. Гляньмо на його оточення: подруга Бася, друзі (і, здається, коханці) Рихард, Матеуш, Віктор. Двовимірні слухачі історій – все, не більше. Прибери одну постать, постав іншого персонажа – різниці не помітиш. Ляля весь час їх показово плутає.

У спостерігача є одна чільна якість: він має дистанцію з тим, що йому повідомляють. Насамперед дистаційований від тілесного – від безпосередніх переживань через контакт з живою людиною. Замилування бабусиною біографією у «Лялі» на певному етапі призводить до того, що чутливість уважного онука стає сентиментальністю (як той пошлий монолог про Європу). Хоча б те, що Лялю жодного разу не назвуть за ім’ям, тільки так – за дитячим назвиськом. Лялька – необхідний елемент гри, яка сама гру не контролює, хоч і відповідає всім правилам. Наприкінці він носить її зі спальні до ванної, вдягає, годує і миє. Ні, це не дитина, це насправді лялька. Гра в дочки-матері, де немає ні матерів, ні дочок. Це теж любов: більше за тебе я люблю щось в тобі, і тому я повідриваю тобі руки-ноги, моя лялечко, щоб зазирнути всередину і знайти це щось.

До речі, від невиправної сентиментальності «Лялю» рятує ближче до фіналу  те, що й мотивує саму книгу: бабина хвороба. Ляля страждає на старечий маразм. Вона забуває свої історії: тепер їх треба запам’ятовувати і переказувати Яцеку самотужки. Але є щось значно прозаїчніше: про стару треба піклуватися – її слід годувати, контролювати особисту гігієну, лікувати тощо. Денелю польські критики закидали: він зіпсував цим натуралізмом прекрасний елегійний текст; зауважували: це страшна помилка початківця – безсоромно зображати неміч хворої людини. Як довели наступні твори Денеля, цим натуралізмом він вправно рятується від тієї елегійності. Старе голе упосліджене голодне тіло – неметафоричне, просто старе тіло, яке потребує безпосереднього тілесного, фізичного контакту. Не ідеї потребує, а конкретної взаємодії. Залежність від бабусиної біографії юного Яцека без залишку дорівнює фізичній залежності старої Лялі від рідні.

Божевільна стара тиняється хатою – невдоволене минуле, яке надто швидко забули. Адже минуле в світі Денеля – це те, що на відстані не більше, як двох генерацій. Її турботливий онук сторожко прислухається до кроків – він запам’ятовує. Бо знову ж таки: між ними тільки одна генерація, і от-от хтось стане минулим. Яцек це назве «життям, повним неживих»… А Ляля просто в книжці, до речі, не помирає. І добре, бо це було б нечесно.

Ганна Улюра

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»