Потрібен Національний Пантеон

Володимир Панченко
Володимир Панченко

Сталося, на жаль, так, як це нерідко в нас буває: поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Поки в Празі не ексгумували останки Олександра Олеся та його дружини й не відправили їх у депозитарій Ольшанського кладовища, долею поховання поета ніхто, схоже, не переймався. А тепер що? Розрита могила, в якій похоронили того, хто нею опікувався…

Чи знали про цю проблему дипломати з українського посольства в Чехії?

Чи знали про неї (і про десятки інших, подібних!) ті, хто відповідає в Україні за політику пам’яті?

Про дипломатів не скажу, а в Інституті національної пам’яті питання про гостру потребу в облаштуванні Українського Пантеону визрівало давно (знаю точно, бо на одному з громадських обговорень і мені доводилося про це казати). Проте сталося так, як сталося: розрита могила, загальний лемент у ЗМІ й соціальних мережах, піар політиків, національний сором, термінові доручення Прем’єра й Президента, пошук місця у Києві, де буде перепохований Олександр Олесь…

Сором доповнився фарсом: Вадим Рабинович так захопився партійним гаслом «За життя», що в питаннях смерті й історії виявився повним невігласом. Його полум’яний монолог про те, що «с диаспорой надо работать», що з Олесем треба було розмовляти, а не чекати, коли він помре, – це, звичайно, шедевр…

Але річ у тім, що проблема могил наших співвітчизників за межами України залишиться проблемою і після того, як відбудеться перепоховання Олександра Олеся.

Уже виникали проблеми з могилою Володимира Винниченка та його дружини в Мужені (Франція). Не думаю, що цілком спокійно спочивають Михайло Драгоманов у Болгарії чи Нестор Махно й Симон Петлюра у Франції. На Ольшанському кладовищі в Празі, де поховано багато емігрантів з України, в будь-який момент може повторитися те, що сталося з могилою Олеся… Не кажу вже про Олександра Довженка, прах якого ще в часи Ющенка начебто збиралися перевезти в Україну. І вже сперечалися: де краще йому буде – в Києві чи в Сосниці? (А скінчилося нічим, бо ніхто серйозно цим не займався, усе обмежилося балачками)…

Потрібно терміново повертатися до ідеї національного Пантеону.

Як на мене, то облаштувати його можна було б біля Аскольдової могили. Там і було колись міське кладовище, тільки ж більшовики його знищили…

Не певен, що цей варіант бездоганний – можливо, хтось назве оптимальніший.

Але певен, що потрібні рішення.

Тільки, не доведи, Господи, перетворювати святу справу в кампанійщину – у масове розривання могил за кордоном і великий похорон в Україні. Тоді вже зовсім сорому не обберемося…

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.